Сутність рефінансування центральними банками

Метою надання  ЦБЄ постійних послуг є забезпечення і поглинання ліквідності “овернайт”, відображення основних позицій грошової політики і граничних ставок “овернайт” грошового ринку. Постійні послуги  різняться в залежності від напряму  дії на граничне (маргінальне) кредитування і депозитні відносини. Маргінальне  кредитування призначене для регулювання добової ліквідності. Кошти від ЦБЄ надаються по заздалегідь встановленій процентній ставці під прийнятні активи, але ЦБЄ має право змінювати умови кредитування і призупиняти дію даного механізму регулювання в будь-який час за його бажанням. Для європейського співтовариства вирішені єдині умови надання таких позик. Ставка процента за маргінальними кредитами є верхньою границею для добових ринкових процентних ставок. Банки отримують кошти шляхом добових угод РЕПО або як короткострокові (на добу) позики під забезпечення. Комерційні банки мають змогу отримати доступ до таких кредитів через свої національні банки.

Заявкою для автоматичної видачі коштів є  дебетові позиції на кінець дня. Однак  кредити можуть надаватись лише в  ті дні, коли діють національні системи  розрахунків RTGS і системи розрахунків по цінним паперам.

В тому випадку, коли забезпеченням кредиту слугують прийнятні активи, обмеження на сукупну  кількість коштів, що надаються не встановлюються, однак при необхідності ЄЦБ може обмежувати доступ до цього  механізму. Кредит погашається через  добу на слідуючий робочий день через  систему TARGET (Trans-European Automated Real-time Gross settlement Express Transfer), після відкриття національних RTGS і систем розрахунків по цінним паперам.

Центральним інструментом політики рефінансування ЄЦБ сьогодні є “основні операції рефінансування”, що полягають у наданні кредитів строком на 14 днів і являють собою фактичний аналог покупки банками цінних паперів з зобов'язанням викупу (РЕПО).

Ломбардні відносини не виділяються в якості окремого інструмента. Перехід акценту  політики рефінансування на операції РЕПО пояснюється лібералізацією умов залучення коштів для регулювання  банківської ліквідності [12].

В Німеччині  взаємовідносини Національного  федерального банку (НФБ) з комерційними банками на початкових етапах еволюції грошово-кредитного регулювання суттєво  різнилися як з американським  досвідом, так і з практикою  інших західноєвропейських країн.

Особливістю НФБ тривалий час залишалось право  надання прямих кредитів федеральним  і земельним органам влади  в чітко визначеній кількості  і часових межах. Окрім того, Бундесбанк надавав кредити спеціальним  фондам і об'єктам, що знаходились  у власності держави. Кредитна підтримка  банків з часткою держави і  спеціалізованих комерційних установ, крім прямих кредитів за рахунок емісії, здійснюється через купівлю боргових зобов'язань. Згідно п.19 Закону про Німецький  федеральний банк, може надавати кредити  під заставу цінних паперів, векселів та інших зобов'язань. Крім того, згідно п.21, НФБ може використовувати боргові  зобов'язання банків в операціях  на відкритому ринку для регулювання  банківської ліквідності. Кредити, що надаються в такий спосіб, є  короткостроковими, однак за умови  постійного відновлення цих операцій, вони дають можливість отримання  банками ресурсів на тривалий термін.

Вплив Бундесбанку  на економіку ФРГ довгий час визначався не тільки нарощуванням банківського і кредитного капіталу, але й потребами  країни в стимулюванні експортних галузей  [20]. Економічна політика Німеччини базувалась на протекціоністських методах розвитку таких галузей. В цих умовах НФБ взаємодіяв зі спеціалізованими інститутами, наприклад, з Аусфуркредит – заснованим 1952 р. на базі консорціуму з 32 банків (сьогодні - 52 банки). Аусфуркредит надає кредитні ресурси позичальникам як за рахунок коштів, що входять в його систему банків, так і за рахунок Бундесбанку у формі переобліку векселів німецьких експортерів. Бундесбанк відіграє суттєву роль у функціонуванні даного фінансового інституту, оскільки надає близько 25% кредитів для Аусфуркредиту.

Всередині 1949 р. НФБ надав комерційним банкам спеціальну позику для середньо- і  довгострокових кредитів промисловим  підприємствам, цей засіб разом  з іншими інструментами грошово-кредитної  політики використовувався для забезпечення зовнішньої і внутрішньої стабільності марки [20].

Після об'єднання  Німеччини відбулося пожвавлення  ломбардних операцій. В червні 1990 р. був скорочений об'єм операцій РЕПО. Договори про майбутній вику цінних паперів не забезпечували чіткого  і швидкого управління ліквідністю, тому що банки Східної Німеччини  ще не мали можливості повноцінної  участі у цьому процесі. Тому НФБ  будував свої відносини з банками  східних земель в основному на ломбардному рефінансуванні.

При запровадженні  політики рефінансування у Франції  застосовуються більш традиційні методи впливу на ліквідність банків.

В 60-80 роках  для грошово-кредитної політики Франції було характерним жорстке  регулювання кредиту. Для цього, у перші післявоєнні роки Банк Франції з метою обмеження  кредиту застосовував ліміти переобліку і систему мінімальних меж  купівлі казначейських векселів, зобов'язавши таким чином банки  зберігати у цій формі значну частину своїх депозитів.

Ліміти  переобліку виявились ефективним інструментом тільки в той період, коли банки  були змушені звертатись за допомогою  до центрального банку для задоволення  попиту на короткострокові суди. Надалі потреби реконструкції економіки  призвели до розвитку середньострокового кредиту. Головний принцип регулювання  кредиту того часу полягав у “дозуванні”  пропозиції грошей в економіку шляхом контролю за основним джерелом їх створення  – банківським кредитом.

З середини 70-х до початку 80-х років у Франції  застосовувались засоби “селективної політики” з підтримки інвестицій, експорту і житлового будівництва. Для цього використовувались  кредити по льотній процентній ставці Банку Франції, відсоткова різниця  за якими покривалась за рахунок  бюджету. Банки, що надавали кредити  такім фірмам отримували можливість автоматично отримувати кредит у  Банка Франції у формі рефінансування по зниженому проценту, що сприяло  стимулюванню інвестиційної активності [20].

На сьогодні централізовані ресурси надаються  у Франції в основному при  проведенні кредитних аукціонів  як кредити під заставу векселів на строк від 5 до 10 днів. Всі інтервенції  проводяться по процентним ставкам, що встановлюються центральним банком.

Коли  Банк Франції, враховуючи ситуацію з  банківською ліквідністю, вважає за необхідне провести кредитний аукціон, він здійснює запит до кредитних  установ щодо можливих обсягів і  процентної ставки інтервенції. Після  узагальнення відповідей Банк визначає процентну ставку і загальну суму кредитів. Загальна сума рефінансування розміщується в рівних долях поміж  учасників аукціону. Всі надані через  кредитні аукціони позики повинні мати забезпечення у вигляді депонованих  державних або комерційних цінних паперів, що задовольняють вимогам , встановленим центральним банком.

Розвиток  системи рефінансування в Європі пройшов історично тривалий шлях, на початкових етапах якого принципіальним було питання строків надання  централізованих коштів комерційним  банкам. У 80-ті роки більшість європейських країн почала відходити від старої системи рефінансування. З 1986 р. у  Франції відбувається становлення  системи “тонкої відладки”, що представляє  собою угоду центрального банку  з кредитними інститутами на дуже короткий термін (одну добу) на домінуючих на ринку умовах. Процентна ставка по одноденним позикам як правило  встановлюється між процентними  ставками кредитних аукціонів і  кредитів під заставу векселів, які  часто називаються “базисними процентними  ставками”. Однак вона може і варіюватись в залежності від ринкової кон’юктури [28].

Якщо  процентні ставки ростуть всупереч бажанню Банка Франції, його вплив  на ринок проявляється у вигляді  додаткового вливання в формі  одноденних позик під заставу  векселів. Якщо ринкові процентні  ставки необхідно підтримати, Банк Франції проводить процедуру  вилучення коштів, в тому числі  і за рахунок депозитів [28].

2.2 Політика  рефінансування Національного банку  України

 

 

У країнах  із розвинутою ринковою економікою політика рефінансування реалізується шляхом переобліку комерційних векселів та надання  ломбардного кредиту. Національний банк України також використовує зазначені вище види кредитування, але на початку своєї діяльності у ролі центрального банку НБУ  застосовував як адміністративні, так  і ринкові методи кредитування, причому  суб'єктами кредитування були як банки  так і господарюючі суб'єкти, і  Міністерство фінансів України. НБУ  кредитував безпосередньо дефіцит  державного бюджету і надавав  так звані централізовані кредити  певним секторам економіки, опосередковано покриваючи нестачу ресурсів для  фінансування державного сектора економіки.

Взагалі НБУ застосовував такі методи кредитування [10]:

а) адміністративний розподіл емісійних ресурсів між комерційними банками;

б) безпосереднє централізоване кредитування міністерств для 
покриття нестачі фінансових ресурсів у певній галузі економіки;

в) безпосереднє надання  кредиту Мінфіну на покриття дефіциту 
державного бюджету;

г) проведення закритих і  цільових кредитних аукціонів;

надання комерційним банкам облікового й ломбардного 
кредиту;

д) проведення операцій РЕПО.

З розвитком  ринкових відносин в нашій країні відбувалася трансформація кредитних  відносин між Національним та комерційними банками України. Зокрема, обсяг  кредитів, наданих НБУ комерційним  банкам постійно зростав, з’являлись нові інструменти проведення політики рефінансування. В наш час рефінансування комерційних банків НБУ відбувається згідно з Положенням НБУ «Про механізм рефінансування банків України» від 18 січня 2003 року, Положенням НБУ «Про регулювання НБУ ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій» та іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ними НБУ надає кредити комерційним банкам на такі цілі [30]:

а) для задоволення тимчасових потреб банків (для забезпечення ліквідності, і тимчасових потреб);

б) для кредитування цільових програм пов’язаних з реорганізацією, модернізацією виробництва.

До 1997 р. НБУ проводилися цільові кредитні аукціони. До участі в аукціоні допускалися комерційні банки, які обслуговували підприємства, що здійснювали структурну перебудову та санацію виробництва. Перелік цих підприємств визначався Кабінетом Міністрів України за домовленістю з НБУ. Комерційні банки отримували від таких підприємств бізнес-плани, плани структурної перебудови, а також інші документи, що давали можливість оцінити ефективність використання кредиту. За допомогою статистичних звітів підприємств за рік комерційні банки здійснювали аналіз їхньої діяльності, готували експертні оцінки доцільності кредитування та визначали реальність повернення кредиту. Якщо після проведення такої роботи комерційний банк приймав рішення про кредитування підприємства, він надсилав заявку на свою участь в Аукціонний комітет НБУ. Цільові кредитні аукціони проводилися у такому самому порядку, що й закриті кредитні аукціони [22].

Нині НБУ не проводить аукціонів  із продажу кредитів комерційним  банкам для подальшого кредитування ними підприємств згідно з прийнятими урядом програмами. Він здійснює лише рефінансування комерційних банків з метою підтримання їхньої ліквідності  та для регулювання кредитно-грошового  ринку України. НБУ застосовує такі механізми рефінансування банків [30]:

а) рефінансування банків через операції на відкритому ринку;

б) надання стабілізаційного кредиту.

Національний банк здійснює операції на відкритому ринку через:

а) рефінансування банків на строк  до 14 днів;

б) рефінансування банків на строк  до 270 днів;

в) використання постійно діючої лінії  рефінансування для надання банкам кредитів "овернайт";

г) операцій з купівлі/продажу державних  цінних паперів та казначейських  зобов'язань на відкритому ринку;

д) операції РЕПО.

Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення державних  цінних паперів, векселів суб'єктів  господарської діяльності - резидентів України і векселів Державного казначейства України, що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку. В окремих  випадках рефінансування банків може здійснюватися під забезпечення векселів нерезидентів України, авальованих  іноземними банками з рейтингом, не нижчим, ніж "інвестиційний клас" [30,31].

У разі потреби в підтримуванні  ліквідності банки звертаються  до Департаменту монетарної політики Національного банку (ДМП НБУ) та відповідних територіальних управлінь  Національного банку за схемою залежно  від різних механізмів рефінансування, які будуть розглянуті нижче. НБУ  може прийняти рішення про підтримування  ліквідності банку, якщо банк дотримується таких основних вимог:

а) має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій;

б) термін діяльності - не менше ніж  один рік;

в) має у своїй власності активи (державні цінні папери та враховані  векселі), які можуть бути прийняті в заставу;

г) виконує зобов'язання щодо таких  економічних нормативів: мінімального розміру регулятивного капіталу, адекватності основного капіталу, поточної ліквідності з урахуванням установленого  нормативно-правовими актами Національного банку перехідного періоду для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації;

д) сформував резерв для відшкодування  можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;

е) здійснює своєчасне погашення  одержаних від НБУ кредитів.

Водночас НБУ може приймати рішення  щодо рефінансування банку, який не забезпечує виконання умов, викладених вище, після  детального аналізу платоспроможності  банку та якщо: