Сутність рефінансування центральними банками

 

ВСТУП

 

 

Ефективність  трансформаційних процесів, що відбуваються в суспільстві та економіці України  значною мірою залежить від ефективності функціонування банківського сектора. Як найважливіший елемент відтворювальної  структури суспільства, він перерозподіляє та прискорює рух фінансових ресурсів в країні, тим самим забезпечує стабільність розвитку та ефективність функціонування національної економіки, сприяє розв’язанню соціальних проблем  у суспільстві. Серед проблем, які  стоять перед вітчизняною банківською  системою, найбільш гострою і актуальною є проблема підвищення ефективності банківського бізнесу. Її вирішення  насамперед залежить від ефективності мікропроцесів, що відбуваються на рівні  окремо взятої банківської установи.

Для здійснення ефективної діяльності по залученню  та розміщенню грошових коштів банк завжди повинен мати достатньо високий рівень ліквідності активів. Постійно підтримувати її на такому рівні банку досить важко. Тому вирішення цієї задачі покладено на Національний банк.

Національний  банк як кредитор останньої інстанції  з метою підтримки ліквідності  комерційних банків на необхідному  рівні надає кредити цим банкам, шляхом рефінансування їхніх активних операції. При цьому мова йдеться  не просто про «порятунок» певного  банку, а про запобігання банківської  паніки, яка може призвести до кризи  всієї банківської системи в  цілому. рефінансування комерційний національний банк

Актуальність  зазначених питань, їх важливе практичне  значення визначили вибір теми та обумовили постановку мети і завдань  дослідження. Метою курсової роботи є аналіз основних видів та механізмів рефінансування банків Центральними банками країн та Національним банком України, а також визначення шляхів та напрямків удосконалення політики рефінансування в нашій країні.

В даній  роботі були поставлені та вирішені наступні завдання:

а) розкрита сутність політики рефінансування;

б)визначені та проаналізовані основні види й механізми рефінансування банків центральними банками країн, а також Національним банком України;

в) визначені основні напрямки вдосконалення видів та механізмів кредитування банків Національним банком України.

Об’єктом дослідження є економічні відносини з приводу рефінансування, предметом дослідження – інструменти реалізації політики рефінансування.

У процесі  роботи використовувалися такі методи дослідження: системної оцінки (при  визначенні грошового ринку як однієї з складових економічної системи); вибірки, узагальнення, порівняння та групування (при дослідженні функцій  та структури грошового ринку); методи графічного зображення даних (при оцінці показників розвитку ринку); методи математичного моделювання (при дослідженні моделей та інструментаріїв грошового ринку); методи прогнозування (при визначенні проблем та перспектив розвитку грошового ринку України).

Теоретико – інформаційну базу дослідження  становлять монографічні роботи і статті вітчизняних і зарубіжних економістів  у фахових економічних виданнях, матеріали науково – практичних конференцій та семінарів з питань функціонування грошового ринку, фінансова та статистична звітність грошового ринку тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ ЦЕНТРАЛЬНИМИ БАНКАМИ КРАЇН

1.1 Сутність рефінансування центральними банками

 

 

Грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних  цілей, заходів щодо регулювання  грошового ринку, які здійснює держава  через центральний банк країни [7].

Основою розвитку й стабільного функціонування економіки є наявність гнучкого механізму грошово-кредитного регулювання  макроекономічних процесів, яке здійснюється центральним банком з метою ефективного  впливу на господарську активність, темпи  економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили [10].

Грошово-кредитна політика реалізується за допомогою  певного інструментарію, який охоплює [23]:

а) визначення норм обов'язкових  резервів;

б) облікову політику;

в) політику рефінансування комерційних банків;

г) операції центрального банку  на відкритому ринку;

д) операції центрального банку  на валютному ринку.

Одним з  ключових елементів грошово-кредитної  політики є рефінансування комерційних  банків. Сутність цього інструменту  полягає в тому, що кредитно-банківські інститути, які відчувають тимчасові  фінансові труднощі, мають можливість звернутися до центрального банку за одержанням позичок. Кредити рефінансування дають їм змогу зменшити запаси власних  ліквідних коштів у результаті використання запозичень у центрального банку. У  цьому значенні кредити рефінансування є складовою механізму захисних заходів, джерелом тимчасових ресурсів, необхідних для поповнення резервів. Однак доступ до цих кредитів не вільний, а розглядається як привілей. Можливість отримання кредитів рефінансування залежить від ряду факторів, і насамперед, від стану грошово-кредитної сфери країни, фінансового стану позичальника [22].

Політика  рефінансування — це один із поширених  інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками  різних країн. Під рефінансуванням  розуміють забезпечення центральним  банком комерційних банків додатковими  резервами на кредитній основі, тобто  запозиченими резервами [26]. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних  банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання  надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для  них у ролі кредитора останньої  інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової  емісії, а по-друге, — спосіб запобігання  банківській паніці. У випадку  кризової ситуації на грошовому ринку  центральний банк надає негайно  додаткові резерви на кредитній  основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і  комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а  не право.

Сутність  політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні  центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні  у такий спосіб попиту з їхнього  боку на додаткові резерви, тобто  на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов’язаний з політикою рефінансування.

Сутність  політики рефінансування у вузькому розумінні — це визначення і зміна  центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування: способів рефінансування, цільового спрямування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру  забезпечення, лімітування обсягів  рефінансування, а також обсягів  надання окремих позичок, установлення контингенту редисконтування векселів тощо. Таким чином, у вузькому розумінні  політика рефінансування передбачає вплив  центрального банку на обсяг рефінансування комерційних банків не ціновими методами, а через управління процесом рефінансування [23].

Центральний банк є банком банків, кредитором в  останній інстанції, тобто тільки цей  банк може задовольнити додаткову потребу  економіки в кредитах. Якщо комерційні банки та інші кредитні установи використали  всі можливості для збільшення або  поповнення своєї ресурсної бази через рефінансування активів на фондовому ринку міжбанківських кредитів, вони звертаються до Центрального банку.

Крім кредитування і розрахунків, на Центральний банк як “банк банків” досить часто покладаються обов’язки з ліцензування і контролювання діяльності інших кредитних установ країни. Центральний банк встановлює обов’язкові для комерційних банків правила здійснення операцій, ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, розробляє необхідні кваліфікаційні вимоги до керівництва працівників банківських установ. Ця діяльність Центрального банку має на меті запобігати зловживанням у банківській сфері, забезпечити стабільну роботу кредитних інститутів, безпеку вкладів юридичних і фізичних осіб, зменшення ризику банкрутств в економіці в цілому.

У нашій  країні кредитором в останній інстанції  є Національний банк України. Проводячи  відповідну грошово-кредитну політику, він може кредитувати комерційні банки через закриті кредитні аукціони, операції РЕПО (купівля-продаж державних цінних паперів) і рефінансування інвестиційних операцій (вкладення  коштів у векселі та акції суб’єктів  підприємницької діяльності).

На мікрорівні кредити Національного банку  сприяють підтриманню комерційними банками своєї ліквідності на необхідному рівні, зміні структури  їхніх активів на користь позичкових операцій, а також розширенню, за необхідності, обсягу кредитної допомоги своїм клієнтами.

Ставки  рефінансування залежать від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського  ринку кредитів і встановлюються центральним банком. Збільшення ставки за кредитами рефінансування призводить до зменшення обсягів кредитів, взятих комерційними банками у центрального банку. Така ситуація на міжбанківському  ринку характерна для періодів високої  інфляції і є відбиттям рестрикційної  грошово-кредитної політики. Зменшення такої ставки, як інструмент експансивної політики центрального банку, має зворотну дію – отримання кредитів стає для банків вигіднішим [25].

Об'єктом  рефінансування є банківські інститути. Кредити рефінансування надаються  тільки стійким банкам, які зазнають тимчасових фінансових труднощів. У  випадках, коли діяльність потенційного позичальника викликає сумнів у центрального банку, кредити надаються тільки після одержання висновку аудиторської фірми про фінансовий стан даного банку. Таким чином, критеріями, що обмежують  право банківських установ на звернення до центрального банку  за кредитами рефінансування, як правило, є не тільки форма їхньої організації, а й рівень платоспроможності [22].

Кредити рефінансування розрізняються залежно  від:

- форми забезпечення:

а) облікові кредити;

б) ломбардні  кредити.

- термінів використання:

а) короткострокові, що надаються на 1 або кілька днів (кредит ”овернайт”);

б) середньострокові - до 1 року (ломбардне кредитування);

в) довгострокові - терміном погашення більше одного року (стабілізаційні кредити).

- методів надання:

а) прямі  кредити;

б) кредити, реалізовані центральними банками  через аукціони.

- цільового характеру:

а) корегуючі кредити;

б) сезонні  кредити.

- у залежності від спрямування на сектори фінансового ринку:

а) рефінансування через  операції на відкритому ринку цінних па перів (операції РЕПО, іпотечне рефінансування);

б) рефінансування через  операції на міжбанківському ринку (наприклад, ломбардне рефінансування).

Таким чином, регулюючи процес кредитування комерційних  банків, центральний банк впливає  на рівень їх ліквідності, а отже, і  на загальну масу грошей в обігу.

 

 

1.2 Види  та механізми рефінансування комерційних банків центральними банками

 

 

У попередньому розділі були зазначені основні  види рефінансування та їх механізми. Тепер ми розглянемо їх більш детально.

Облікові (дисконтні) кредити — це позички, що надають центральні банки кредитно-банківським інститутам під облік векселів. Інакше кажучи, облікові кредити видаються центральним банком на основі купівлі у кредитно-банківських установ векселів до закінчення їхнього строку [22].

У більшості країн світу  центральні банки переобліковують  векселі, надані комерційними банками  й іншими кредитними інститутами, без  посередників. Однак у Великобританії, Канаді, ПАР і Сінгапурі посередниками  між центральним банком і банківськими інститутами виступають дисконтні  фірми, що мають монопольне право на облік комерційних векселів у центральному банку [1].

До векселів, що обліковуються, центральні банки  пред'являють певні вимоги стосовно їхніх видів, термінів дії, наявності  і характеру поручительства тощо. У законі про центральний банк кожної країни дається детальний  перелік цих вимог. В Італії, наприклад, до переобліку в центральному банку  приймаються тільки комерційні векселі, строк дії яких не перевищує 4 місяці. У Німеччині Бундесбанк уповноважений  купувати в банків і продавати  їм поряд з комерційними векселями  також казначейські векселі зі строком  дії до 3 місяців, а також векселі  федерацій, земель, особливих фондів федерацій, наприклад компенсаційного  фонду та ін. Відповідно до діючого  в США Федерального резервного акта банкам — членам ФРС поряд з  обліком комерційних і казначейських  векселів надане право одержання  позичок для поповнення своєї  резервної бази під власні векселі.

У центральних  банках допускають до переобліку тільки векселі, що мають поручительство гарантів, фінансовий стан яких відповідає висунутим  вимогам. Так, векселі, що обліковуються  Банком Італії, мають мати поручительство двох, а векселі, що враховуються Бундесбанком, — трьох платоспроможних гарантів. При цьому гарантом можуть бути лише юридичні особи, оцінка фінансового  стану яких зроблена на основі їхнього  річного балансу [2, 17].