Сутність рефінансування центральними банками

Сума  позичок центральних банків, наданих  під облік векселів, лімітується  на конкретну суму. В Німеччині  рамки облікового ліміту встановлює Рада федерального банку. Для кожного  окремого кредитного інституту федеральний  банк визначає нормативний ліміт, основою  для розрахунку якого є власні кошти кредитної установи. При  встановленні кредитного ліміту до уваги  береться частка коротко- і середньострокових  кредитних операцій з небанківськими установами в загальному обсязі кредитних  операцій вищевказаних інститутів, а  потім враховується кількість векселів, що підлягають обліку. При розрахунку кредитного ліміту використовується єдиний для всіх кредитних інститутів мультиплікатор, величина якого залежить від загальної  суми ліміту. Виходячи з перелічених  вище факторів для кожного кредитного інституту визначається індивідуальний кредитний ліміт, строк дії якого  обмежується одним роком. Залежно  від завдань у центрального банку  в галузі грошово-кредитної політики рівень облікових лімітів змінюється. При підвищенні рівня ліміту розширюється обсяг облікових кредитів. В умовах обмеженої ліквідності банки  прагнуть розширити використання облікових  кредитів як менш дорогих порівняно  з ломбардними кредитами.

Центральні  банки, підвищуючи рівень ліміту, прагнуть вирівняти фінансові втрати, що виникають  у результаті зміни ринкових умов, або збільшити кредитні ресурси  банків у межах передбаченого  приросту грошової маси. Тому підвищення рівня кредитного ліміту не означає  проведення центральним банком експансіоністської грошово-кредитної політики, а інтерпретується  як "технічне" регулювання банківської  ліквідності [24]. На всі види векселів, що обліковуються в центральному банку, поширюються єдині дисконтні ставки. Однак у деяких країнах допускаються відхилення від такої практики. Так, у Німеччині в окремі періоди діяли пільгові дисконтні ставки на визначені види векселів.

В Данії  й Німеччині комерційні банки  на додаток до кредитів під облік  векселів, наданих у межах встановленого  ліміту за офіційною дисконтною обліковою ставкою, використовують нелімітовані кредити за ринковими ставками [22].

Поширення облікових кредитів як методу рефінансування банківських інститутів на різних етапах економічного розвитку окремих країн  було неоднаковим. В Італії, наприклад, до 60-х років XX ст. цей метод рефінансування був домінуючим. Потім внаслідок помітного скорочення обсягу кредитів, наданих за допомогою переказного векселя, цей метод рефінансування став застосовуватися вкрай рідко, власне кажучи, лише в аграрному секторі економіки.

Одним із різновидів кредитів центрального банку  є ломбардні кредит — позики під заставу депонованих у банку цінних паперів [2]. У вузькому розумінні термін "ломбардні кредити" означає короткострокові кредити, надані центральним банком комерційним під заставу цінних паперів для задоволення їхніх тимчасових потреб у позичкових коштах. Як і облікові кредити, вони використовуються центральним банком з метою регулювання банківської ліквідності [18].

При наданні  ломбардного кредиту як заставу  використовують комерційні і казначейські векселі, державні облігації та інші зобов'язання, тобто практично ті види цінних паперів, що допускаються до обліку в центральному банку [2]. Як правило, у кожному центральному банку розробляється власний перелік цінних паперів, що приймаються під заставу. При цьому вартість заставного забезпечення має перевищувати суму ломбардних кредитів. Позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, однак якщо кредити не погашаються в строк, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів з виручки утримується сума основного боргу разом з нарахованими відсотками.

Суми  ломбардних кредитів залежать від виду та вартості застави. Наприклад, у Німеччині  під ті види цінних паперів, що включені в Перелік цінних паперів, які  приймаються під заставу федеральним  банком (Ломбардний перелік), Бундесбанк надає ломбардні кредити в розмірі до ⁹/₁₀ номінальної вартості зазначених цінних паперів, а під всі інші — до ³/₄ їхньої курсової або номінальної вартості [17].

Ломбардні кредити надаються на платній  основі на строк від 1 дня до 4 місяців. Стягнута за них відсоткова ставка, як правило, на 1 % перевищує офіційну дисконтну ставку центрального банку  і змінюється одночасно з нею. Разом з тим у Німеччині  різниця між обліковою і ломбардною ставками в окремі періоди досягала 4 % і більше, а в США становила  лише 0,5 %. В Україні ця різниця становила 5 % [20].

Виходячи  з критерію терміновості кредити  рефінансування центрального банку  поділяють на короткострокові (строком на 1 або кілька днів) і середньострокові (до 1 року) [22]. Найбільшу частку в сукупних кредитах рефінансування становлять короткострокові кредити, найчастіше одноденні, які центральні банки надають лише в тому випадку, коли комерційні банки не можуть знайти кредити на міжбанківському ринку, тим самим змушуючи їх пристосовуватися до економічних і фінансових обставин, не вдаючись постійно до регулярних кредитів центрального банку. Такого роду короткострокові кредити одержали назву коригуючих. Вони є найбільш розповсюдженими і масовими в періоди нестачі кредитних ресурсів і надаються з метою коригування фінансового стану банку, погіршення якого було зумовлено непередбаченим зменшенням депозитів, або виникненням тимчасових труднощів при одержанні кредитів зі звичайних джерел. Коригуючі кредити не можуть бути використані в спекулятивних цілях, тобто для здійснення спекулятивних операцій або фінансування сумнівних інвестицій. Наприклад, у США їх заборонено направляти на фінансування позик на федеральному фондовому ринку, придбання цінних паперів і погашення заборгованості приватним кредиторам.

Короткострокові коригуючі кредити надаються  під гарантію цінних паперів (переважно  державних). В Італії, де вони одержали назву "кредити на обумовлений  строк", коригуючі кредити надаються  на період від 1 до 22 днів при максимальному терміні 32 дні. Погашення даного виду кредитів може здійснюватися частково або повністю після закінчення строку їхньої дії. В Італії цей вид кредитів є найбільш розповсюдженим і використовується тільки для покриття непередбачених потреб комерційних банків у ліквідних коштах.

Особлива  роль у практиці центральних банків належить надкороткостроковим одноденним кредитам, які надаються для щоденного  коригування банківських балансів. Цей вид кредитів належить до дорогих, оскільки одноденні кредити надаються за більш високими відсотковими ставками.

Кредити більш тривалого строку використання видаються центральними банками  кредитним установам, які не мають  прямого виходу на національний грошовий ринок, відчувають сезонні потреби в коштах або ж гострий дефіцит кредитних ресурсів внаслідок довгострокового характеру своїх активів. У випадку використання сезонних кредитів центрального банку потенційний позичальник зобов'язаний надати доказ сезонного характеру потреби в кредитах. При цьому частину своїх сезонних потреб він повинен покрити за рахунок власних ресурсів. До установ, які широко вживають сезонні кредити центрального банку, належать банки, що спеціалізуються на кредитуванні підприємств сільського господарства [27].

Більш тривалі  строки кредитів можуть встановлюватися  в разі виникнення форс-мажорних обставин. Задоволення попиту на кредит у цьому  випадку буде залежати від можливості виправити дане положення, реальності повернення позички у встановлений строк, розміру можливого збитку внаслідок банкрутства певної установи тощо. Такими кредитами користуються банки, які відчувають проблеми з  ліквідністю тривалого характеру, що виникають внаслідок погіршення стану грошового ринку. До них  належать кредитні інститути, у структурі  активів яких переважають довгострокові  вимоги і які зазнають труднощів  з ліквідністю в періоди підвищення відсоткових ставок на ринках короткострокових кредитів.

Однією  із форм кредитування комерційних банків є аукціонний розподіл кредитів, який проводиться центральними банками з метою створення рівних умов для всіх банків. Порядок проведення центральними банками кредитних аукціонів передбачає, що потенційні позичальники направляють заявки в центральний банк із вказівкою обсягу кредитів, який вони хотіли б одержати, і рівня відсоткової ставки. На основі отриманих заявок центральний банк установлює загальну суму аукціонних кредитів, строки їхнього надання, мінімальну суму необхідного кредиту [9].

Для визначення вихідної відсоткової ставки за наданими кредитами використовують два способи  — голландський і американський. В обох випадках спочатку відбувається процес відбору заявок, допущених  до участі в аукціоні. Для цього  заявки розподіляють з урахуванням  рівня зазначених у них відсоткових  ставок у міру зменшення. Право на участь в аукціоні одержують ті претенденти, у заявках яких передбачені максимальні  відсоткові ставки. При цьому загальна сума заявлених кредитів має відповідати  обсягу позик, що виділяються центральним  банком для проведення аукціону.

У разі використання американського способу проведення аукціону вихідною ставкою для кожного  потенційного позичальника є ставка, запропонована в заявці, що виграла. Голландський спосіб проведення кредитних  аукціонів припускає встановлення вихідної відсоткової ставки на рівні  найменшої відсоткової ставки, що ввійшла до числа заявок, які виграли. В такому випадку практично всі  заявки задовольняються в повному  обсязі. У разі збільшення загальної  суми необхідних кредитів і перевищення  вартісної величини заявок обсягу кредитів, запропонованих на аукціоні, заявки задовольняються  лише частково. Ступінь задоволення  заявок відповідає відношенню обсягу аукціонного кредиту до загальної  вартісної величини заявок.

Операції  РЕПО — це операції із цінними паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (центральним і комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов'язанням зворотної купівлі-продажу у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за заздалегідь обумовленою ціною [9].

Використання  центральним банком державних цінних паперів для операції РЕПО здійснюється через «пряме РЕПО» — купівлю у комерційного банку державних цінних паперів та «зворотне РЕПО» — обов'язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує потреба підвищення ліквідності комерційних банків, центральний банк здійснює операції "прямого РЕПО» і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов'язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності банківської системи, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, центральний банк може продати комерційним банкам через механізм «зворотного РЕПО» державні цінні папери, які є в його портфелі, на певний період, за умови викупу їх у комерційного банку в установлений строк.

Центральний банк може здійснювати операції РЕПО купівлі-продажу державних цінних паперів як через безпосередню домовленість із комерційними банками, так і проведенням  тендера заявок комерційних банків на участь в операціях РЕПО. У  разі проведення тендера на участь в операціях РЕПО центральний  банк через свої регіональні управління не пізніш як за тиждень надсилає повідомлення про проведення тендера із зазначенням  терміну операцій РЕПО та умов його проведення. Комерційні банки як учасники у заявках пропонують свої умови  щодо ціни купівлі-продажу та зворотної ціни продажу-купівлі державних цінних паперів. Після закінчення тендера операцій РЕПО центральний банк наступного робочого дня надсилає комерційному банку, який виграв тендер, повідомлення-підтвердження про намір укласти угоди на здійснення операцій РЕПО [23].

Залежно від терміну дії операції РЕПО на позабіржовому ринку використовуються такі види операцій [16]:

а) нічне РЕПО (термін дії  один день, процентна ставка фіксується на весь термін проведення операції);

б) відкрите РЕПО (термін операції в угоді не визначається, кожна  зі сторін угоди може вимагати виконання  операції РЕПО в будь-який час, але  з обов'язковим повідомленням  про завершення цієї угоди, процентна  ставка не є фіксованою і визначається кожного разу);

в) строкове РЕПО (термін операції чітко визначений, процентна ставка є постійною протягом усієї операції РЕПО).

Між учасниками операції РЕПО укладається угода, в  якій передбачаються:

а) термін, сума, ціна державних цінних паперів  «прямого РЕПО» та «зворотного РЕПО»;

б) перелік  цінних паперів, які беруть участь в  операції РЕПО;

в) зобов'язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом, яке має кореспондуватися із зобов'язанням викупити ці державні цінні папери зі зворотним продажем;

г) порядок  установлення маржі або процентного  доходу.

Обов'язковою  умовою укладення угоди РЕПО з  метою мінімізації кредитного ризику є те, що державні цінні папери, куплені  з використанням операцій РЕПО, мають  переказуватися через депозитарій  на рахунок покупця зі зміною права власності [8].

Після підписання угоди на здійснення операції РЕПО банк — продавець надає на дату купівлі та на дату зворотної купівлі  ДЕПО повідомлення до депозитарію центрального банку про зміну права власності  на державні цінні папери. Для забезпечення зобов'язань про зворотний викуп  державних цінних паперів центральний  банк — у першій частині операції РЕПО покупець — отримує гарантійний  внесок, на підставі ринкової оцінки державних  цінних паперів, які є об'єктом  операції РЕПО. Цей внесок є захистом від потенційних збитків у разі різких коливань цін на державні цінні папери. Сума гарантійного внеску залежить від терміну укладеної угоди за операцією РЕПО, типу державних цінних паперів, що є предметом угоди, та суми очікуваного доходу за цими цінними паперами.