Праця як фактор виробництва. Ринок праці

- однаковий рівень економічної та юридичної відповідальності працівника і працедавця;

  - наявність розвиненого ринкового (конкурентного) середовища в країні.

  Наявність безробіття — досить неприємний факт для кожної країни. Проте навіть у найрозвинутіших країнах є безробіття, і його припустимий рівень сягає 5%. Безробітними визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Безробіття розглядається  як явище, що засвідчує порушення  про рівноваги, тобто як результат певних мікроекономічних коливань. Щоправда, не всяке безробіття є порушенням або відхиленням від норми, оскільки воно спостерігається в усіх країнах ринкової економіки і в різні часи.

У той же час безробіття породжує найтяжкі негативні соціально-економічні наслідки. Незайнята робоча сила свідчить про недовикористання економічного потенціалу суспільства, прямі економічні втрати, що є наслідком природного й фактичного безробіття. При тривалому безробітті працівник втрачає кваліфікацію, а одержання нової кваліфікації й адаптація до нових умов часто протікають для нього болісно. Безробіття веде до прямого падіння раніше досягнутого рівня життя. Допомога по безробіттю завжди менше заробітної плати, має тимчасовий характер. Зростання безробіття знижує купівельний і інвестиційний попити, скорочує обсяги заощаджень у населення і  наносить людині найтяжку психологічну травму .

Загалом сучасному ринку  праці в Україні притаманні такі ознаки:

   * як перевищення  пропозиції робочої сили над  попитом,

   * низька ціна робочої  сили,

   * зниження зайнятості  у сфері суспільного виробництва, 

   * зростання чисельності  незайнятого населення, 

   * низька частка  офіційно зареєстрованих безробітних, 

   * зростання молодіжного  безробіття,

   * регіональні диспропорції  між наявністю і потребою в робочій силі,

   * низька професійна  й особливо територіальна мобільність  трудових ресурсів,

   * еміграція висококваліфікованої  робочої сили тощо.

Сучасний стан ринку праці  в Україні характеризується наявністю  комплексу проблем. Серед них  найважливіші такі:

  ♦ співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили;

  ♦ значна середня тривалість безробіття;

  ♦ наявність вимушеної неповної зайнятості;

 ♦ складна ситуація  щодо працевлаштування окремих  соціально-демографічних груп населення (жінки, молодь, сільське населення, інваліди);

 ♦ поширення неформальної  та тіньової зайнятості;

 ♦ необхідність підвищити рівень професійної освіти, професійного навчання працівників, що забезпечує їхню конкурентоспроможність відповідно до сучасних умов розвитку економіки і структурних зрушень, що відбуваються на ринках товарів (послуг);

 ♦ забезпечення належного  рівня оплати праці, що є важливим фактором підвищення життєвого рівня населення, розширеного відтворення робочої сили.

Розвиток ринку праці  в Україні за останні роки проходить  в умовах різкого зростання пропозиції робочої сили і майже адекватного скорочення попиту на неї. Починаючи з 2005 року в Україні спостерігається позитивна тенденція зростання зайнятості населення. Темпи цього зростання поступово прискорюються, але у 2009 році дещо знизились, що спричинене світовою економічною кризою. (рис.3.1.)

 

Рис.3.1. Зайнятість населення  України у 2005-2010 р.

 

Так, у 2005 р. попит на робочу силу на зареєстрованому ринку праці  становив 142,1 тис. осіб, в той час  як пропозиція — 1003,6 тис. осіб. Найбільший дисбаланс між пропозицією і  попитом на неї спостерігався  у Херсонській, Рівненській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Черкаській, Волинській, Львівській та Тернопільській областях. Так, кількість економічно активного населення в Україні на 2005 р. становила 22,8 млн. осіб.

За даними вибіркових обстежень (домогосподарств) населення з питань економічної активності кількість  економічно активного населення  віком 15-70 років у 2006 р., порівняно  з 2005 р., не змінилася, так і залишилась 62,2% і складала 22,2 млн. осіб, з яких 20,7 млн. осіб зайняті економічною  діяльністю

(57,9%), а решта 1,5 млн.  осіб (6,8%) – відповідно до методології  Міжнародної організації праці  (МОП) класифікувалися як безробітні. (Додаток А і Б)

 Рівень економічної активності населення віком 15-70 років збільшився з 62,2% у 2006 р. до 62,6% у 2007 р., а для населення працездатного віку – з 71,2% до 71,7% відповідно. Зайнятість населення у віці 15-70 років становила

58,7%, тобто 20,9 млн. осіб. А безробітне населення цієї  ж категорії (за методологією МОП) складало 6,4% і становило 1,4 млн. осіб.

Економічна активність в  період світової кризи 2008-2009 р. складала 63,3%. В період 2008р. кількість зайнятого населення віком 15-70 років становила 20,9 млн. осіб (59,3%), а в 2009 р. знизилась до 20,1 млн. осіб (57,7%). Безробітне населення  2008р. складало 1,4 тис. осіб, тобто 6,4%. А кількість безробітних в 2009 р. вже збільшилася на 2,4%, тобто становила 8,8% (1,9 тис.осіб).

У 2010 р. спостерігалось підвищення економічної активності населення, тобто 63,7%. Зайнятість населення віком 15-70 років зросла до 58,5%, і складала 20,2 млн. осіб, а кількість зайнятих працездатного віку становило 65,6%.

Безробіття населення  віком 15-70 років після кризи 2010 р. знизилося до 8,1%, і складало 1,7 тис. осіб., кількість безробітного населення працездатного віку зменшилася до 8,8% (1,7 млн. осіб).[ 9 ]

Відмінною рисою українського безробіття є значні розходження  між загальним та зареєстрованим безробіттям. На рис.3.2. продемонстровано рівень безробіття, зареєстрований державною службою зайнятості, та рівень безробіття за даними вибіркових обстежень робочої сили. Загальне безробіття, визначене за методикою МОП, майже у два рази перевищує зареєстроване. Це може бути пов’язане з політикою уряду, що перешкоджає реструктуризації економіки та вивільнення робочої сили.

 

Рис.3.2. Безробіття в Україні  у 2005-2010 р.

В Україні спостерігається  підвищення безробіття у 2009 році порівняно з періодом 2005-2008 р.  Глобальна економічна криза також негативно позначилася на трудящих нашої країни у 2009 році. Рівень безробіття, визначений за методологією МОП, коливався протягом 2009 року від 9,6 %  у населення працездатного віку і  8,8 % у населення віком 15-70 років. Протягом двох попередніх років рівень безробіття в Україні, визначений за методологією МОП, фіксувався відповідно – 6,9% і 6,4 %.

За період 2006 року понад  дві третини реальних безробітних  скористалися послугами державної  служби зайнятості. Відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове  державне соціальне страхування на випадок безробіття”, протягом року соціальні послуги та матеріальне забезпечення були надані      2,7 млн. незайнятим особам.

  Завдяки активізації співпраці з роботодавцями протягом року спостерігалось інтенсивне підвищення попиту на робочу силу за всіма групами професій. Протягом 2006 року у службі зайнятості зареєстровано 2,3 млн. вакансій від 270 тис. роботодавців. На вільні та новостворені робочі місця було працевлаштовано 1070,8 тис. осіб, що на 21,0 тис. осіб більше, ніж у 2005 році. Проте, працевлаштування окремих категорій безробітних громадян стримується низьким рівнем заробітної плати на запропонованих вакансіях. Так, у кожній другій вакансії рівень запропонованої заробітної плати був нижчим за прожитковий мінімум, і лише у 9% вакансій - вищим за середню заробітну плату по відповідному регіону. [ 10 ]

Крім того, залишаються  гострими структурні проблеми ринку  праці: на початок 2007 року в середньому на 1 вільне робоче місце претендувало 5 осіб, зокрема, робітників – 4, службовців - 5, працівників найпростіших професій (що не потребують спеціальної підготовки) – 9, працівників сільського господарства - 30 громадян.

 Протягом року чисельність  безробітних, яким в установленому  порядку було одноразово виплачено  допомогу по безробіттю для  зайняття підприємницькою діяльністю, становила 28,2 тис. осіб. Середній розмір цієї допомоги на 1 безробітного склав 3,0 тис. гривень. Як свідчить практика, це реальні резерви збільшення кількості робочих місць, зокрема, для розширення сфери прикладання праці жінок та мешканців села.

 Протягом січня-квітня 2007 року за сприяння державної  служби зайнятості комплекс різноманітних послуг та матеріального забезпечення отримали 1344,3 тис. громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, серед них 56,0% - жінки, 42,4% - молодь у віці до 35 років.

  За даними Державної служби зайнятості, у січні - квітні 2008 р. її послугами скористалися 1177,6 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян проти 1344,3 тис. у січні - квітні 2007 р. Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 98,0 % незайнятих громадян, із них 72,6 % отримували допомогу по безробіттю.

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, зросла з 542,8 тис. осіб на 1 січня до 545,6 тис. осіб на 1 лютого 2010 року.

 

3.2. Вдосконалення ситуації  на ринку праці в Україні

 

Політика держави на ринку  праці має бути спрямована на розвиток активної політики, що передбачає її спрямованість  на скорочення рівня безробіття, тобто забезпечення можливості реалізації своєї трудової активності всім громадянам, а відповідно, забезпечення продуктивності зайнятості всього населення.  Таким чином, активна політика складається із заходів спрямованих на:

- збільшення попиту на  робочу силу з боку як держави,  так і приватного сектору економіки;

- підвищення конкурентоспроможності робочої сили та забезпечення відповідності робочої сили і робочих місць;

- вдосконалення процесу  працевлаштування. 

Для  підвищення напрямів підвищення зайнятості необхідно провести ряд економічних реформ, які дозволяють:

-   впровадити прогресивні  системи оплати праці;

-   удосконалити інформаційне  й науково-освітнє забезпечення;

-   оптимізувати системи  оподаткування та кредитування;

-   удосконалити державну  підтримку розвитку сільського господарства.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили, сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення, запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення виробництва.

Щодо подальшого реформування оплати праці як чинника реформування оплати праці кваліфікованої робочої  сили має здійснюватися за певними  напрямами, основними з яких є: розробка нових та вдосконалення існуючих механізмів організації і регулювання  оплати праці з метою відродження  основних функцій заробітної плати, забезпечення зростання мотиваційного  потенціалу працівників на основі підвищення розмірів та посилення стимулюючої ролі заробітної плати.

Загальновiдомо, що ефективне функцiонування ринку праці в будь-якiй країнi можливе в разі дотримання ряду умов, а саме:

1) повна самостiйнiсть  і незалежнiсть продавця та  покупця робочої сили в поєднаннi з їхньою економiчною вiдповiдальнiстю;

2) вiдносини суб’єктів на ринку працi — це вiдносини договорiв та угод мiж рiвноправними партнерами, яким притаманний високий ступінь потенційної мобільності;

3) функцiонування ринку працi тим ефективніше, чим активнiша конкуренцiя мiж власниками робочої сили за право зайняття робочого мiсця та роботодавцiв за залучення квалiфiкованої робочої сили;

4) має iснувати баланс  мiж робочими мiсцями, сукупною  пропозицiєю робочої сили та  грошовою масою заробiтної плати;

5) найманi працiвники та роботодавцi для захисту своїх iнтересiв можуть об’єднуватись у спiлки. Проте в однiй спiлцi вони перебувати не можуть;

6) мають активно проявлятись  ринкові мотивації поведінки  економічних суб’єктів на ринку праці;

З метою формування ефективного ринку праці слід:

1. Розширити практику  формування державного замовлення  на підготовку фахівців вищими та спеціальними навчальними закладами, з урахуванням прогнозів потреб галузей народного господарства, здійснення відповідної професійної перепідготовки, заохочення децентралізованого фінансування підвищення кваліфікації працівників.

2. Вдосконалити інструментарій  заохочення населення України  до самозайнятості та створити  комплекс стимулів створення  нових робочих місць в приватному  секторі економіки, зокрема, податкових  інструментів, розширити повноваження  місцевих органів влади у заохоченні  підприємств до створення нових робочих місць.

3. Забезпечити формування  єдиної національної ціни праці,  здатної забезпечити нормальне  відтворення сучасного висококваліфікованого  працівника, шляхом формування складної  ціни праці на основі суспільного  договору, за якого у визначенні  меж і формуванні окремих елементів  ціни праці беруть участь усі  суб'єкти трудового процесу: робітники,  підприємці, державні і соціальні інститути;