Международная интеграция: сущьность, необходимость, формы

У міру розширення Євросоюзу і формування єдиних ринків і особливо інтеграції валютних систем, загострюється конкуренція, до якої повністю готові далеко не всі навіть члени ЄС-15. Незважаючи на меншу порівняно  з глобальною інтенсивність, внутрішньо-європейська  конкуренція цілком може виявитися  непосильною для нових членів. Навіть розвинені країни Європи, як, наприклад, Швеція в міру зумовленого  політичними рішеннями зняття протекціоністських бар'єрів і введення єдиних принципів  економічної політики (особливо в  частині приватизації) зазнають економічних  труднощів і стикаються з прискоренням інфляції, скороченням соціальних програм  і навіть дезорганізацією роботи громадського транспорту. Природним  наслідком цього стає виникнення невдоволення громадян.

Зрозуміло, що, незважаючи на загальне прискорення  розвитку при вступі до ЄС, його нові члени також стикаються з істотними  структурними проблемами. При цьому  розвинені члени ЄС (ядро) неминуче захищатимуть себе від самої можливості конкуренції з боку нових членів, передусім на ринку робочої сили.

Як видно, однією з проблем діалектичного  характеру для Європи є її внутрішня  неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком  співіснування різних, по-різному  функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей  не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно  з однорідними суспільствами, а  з іншого — розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється  саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному  збагаченню.

Надії на можливість самостійного прискореного розвитку його нових членів не цілком обґрунтовані. Передусім, такого перенесення  недостатньо для необхідного  прискорення розвитку. Крім того, він  торкнеться не всіх нових членів. Адже чим економічно слабший новий  член ЄС, тобто чим вище його потреба  в фінансовій допомозі, тим меншу  підтримку він може отримати за допомогою  механічного перенесення виробництв з більш розвинених членів ЄС. Істотно  і те, що країни Прибалтики і Кіпр при вступі в ЄС вимушені посилювати митні й адміністративні бар'єри, що обмежує масштаби їх прибутку і  створює додаткову потребу у  фінансування збоку ЄС. Це лягає  важким тягарем передусім на головний «локомотив» європейської інтеграції - Німеччину, а також на найбільш розвинені Францію і Північну Італію, і гальмує загальний розвиток ЄС. Однак приєднання нових країн  погіршить становище не тільки найбільш, але і найменш розвинених «старих» членів ЄС, оскільки новачки неминуче «перетягнуть на себе» частину фінансової допомоги, що дістається останнім.

Ще одне довгострокове питання для ЄС - складність відносин між національною і європейською бюрократією, яка  аж ніяк не обмежується наслідками відмінностей в культурних традиціях  і, відповідно, моделях управління. Основна проблема полягає в іншому — в неузгодженості дій ключових рівнів загальноєвропейської системи  управління. Створюється враження, що окремі національні бюрократії вже  багато в чому зняли з себе відповідальність за розвиток своїх країн, а європейська ще не прийняла цю «естафетну паличку». Однак це — не самостійний чинник, але лише приватний вияв четвертої, проблеми Євросоюзу, який досить серйозно підриває його конкурентоздатність — відносно низька якість управління.

Ця слабкість  багато в чому викликана історичними  причинами. В Європі, яка протягом всієї своєї історії страждала  від руйнівних війн, сили держави, що найбільш повно виражають сили суспільства, традиційно спрямовували передусім на підтримку миру і  «балансу сил».

Інший недолік  європейського управління — його ідеологізація. Небезпеку ідеологізації  управління, не можна недооцінювати. Вона веде до довготривалої неадекватності і нищівних провалів при розв'язанні різноманітних проблем. Яскравим прикладом  тому служить провал Європейської конституції  на референдумах у Франції і Голландії, що шокувала європейську еліту, яка  звикла сприймати підтримку будівництва  «загальноєвропейського будинку» як деякий консенсус, що є самозрозумілим. Тим більше, що і у Франції, і в Нідерландах переважна більшість «представників народу» - як з правлячих, так і опозиційних партій — виступали за ратифікацію.

Налагоджена машина європейської бюрократії досі не може повірити в те, що стався системний  збій, який може підірвати саму основу її існування. Події, що сталися після  цього: відмова цілого ряду країн, насамперед Великої Британії, від процедури  ратифікації і найповніший розлад на самміті ЄС, причому тепер вже  не тільки з питань подальшого будівництва  «загальноєвропейського будинку», але і щодо найболючішої проблеми, бюджетно-фінансової, говорять про те, що Європа зіткнулася з системною кризою інтеграційного процесу, викликаною, зокрема, ідеологізацією європейського управління, оскільки керівники просто не були готові до такої реакції людей. Була зроблена ставка на поспішне розширення Європейського союзу, внаслідок чого ЄС перетворився на екстенсивну систему. А на побутовому рівні процес розширення обернувся для них напливом дешевої робочої сили зі Сходу, з одного боку, і переміщенням виробництв на Схід, з іншого.

Проект  нової конституції визначив ЄС як «союз європейських держав», які, зберігаючи свою національну самобутність, тісно  співробітничають на європейському  рівні і здійснюють ряд схожих повноважень на федеральному рівні. Також проектом передбачається передача керівним органам ЄС багатьох повноважень  національних урядів, зокрема, питання  оподаткування, соціального забезпечення і зовнішньої політики. До того ж  держави-члени ЄС з багатьох питань втрачають право накладення вето на прийняті більшістю голосів рішення. Зокрема, прийняття законопроектів зумовлюється згодою половини країн, в  яких повинно проживати не менш двох третин населення ЄС. Країни-члени  ЄС зберігають право вето тільки з  найбільш важливих питань, включаючи  зовнішню і оборонну політику і податкові  законопроекти. Це обмеження свободи  дій в рамках ЄС стало доволі гострим  і суперечливим моментом при обговореннях на саммітах Союзу, але воно є неминучим  наслідком еволюції ЄС в напрямі  від певної політичної конфедерації до єдиної держави з власним єдиним центром управління.

Конституція ЄС чітко позначила існування  двох Європ : благополучної «старої» і наївної «нової».

Найбільш  цікавими є функції і місце Європейської комісії в оновленому ЄС-25, — виконавчому органі та своєрідному наднаціональному уряді. Вона і зараз головна — розпоряджається фінансами, визначає основні напрями розвитку всіх галузей народного господарства, темпи приватизації, допустиму цифру дефіциту державних бюджетів учасників ЄС і багато чого іншого. Комісія — настільки важливий орган, що той же вивільнений «наднаціональний» міністр закордонних справ буде в ній лише одним із заступників голови. І увійдуть відтепер в Єврокомісію згідно з Конституцією ЄС всі ті ж п'ятнадцять «старих» демократій. А «новим», наприклад, Польщі з Латвією, шлях туди закритий.

 Друга  Європа в особі новачків поки  може лише мріяти про те, що  колись буде жити, як Франція,  Німеччина або Британія. Цю «другу»  Європу сповна використовують  для того, щоб процвітала «перша».  Або хоча б для того, щоб  у «першій» не почалися економічні  кризи і соціальний катаклізм.  Якщо дивитися глибше, Конституція  В. Ж. д'Естена розділила континент  навіть на три Європи. До останньої  відносяться держави, що межують  з ЄС, в тому числі тепер  і Україна. Положення їх не  набагато гірше, ніж у десятки  новачків, але є ще час озирнутися, виробити свою лінію поведінки,  систему взаємовідносин з Євросоюзом, що розширяється, та визначити,  нарешті, національні пріоритети.

Становлення нового формату ЄС - безпрецедентний  сюжет в складній

європейській  історії, історичний виклик самому союзу  і в економічному, і в політичному  значенні. Масштаб цього виклику  вказує на те, що в найближчій перспективі  ЄС в основному сконцентрується  на своїх внутрішніх проблемах. Це цілком очевидно, як і те, що така ситуація не стимулює особливої уваги, терплячого відношення і тим більше прийняття  на себе частини відповідальності за розвиток сусідніх держав або, користуючись лексикою європейських експертів, за спільний розвиток нової периферійної зони Європейського  Союзу. Хоч останнє було б цілком логічним, враховуючи природне прагнення  ЄС стати одним з ключових суб'єктів  глобальних міжнародних відносин.[28;с.28-34]

2.2 Економічна інтеграція у Східній Європі

     Шість країн Східної Європи (СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина) ще в 1949 р. також створили міжнародну економічну організацію — Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Однак про інтеграцію в межах цієї організації було проголошено лише в 1971 p., коли було прийнято Комплексну програму подальшого розвитку і поглиблення співробітництва й розвитку економічної інтеграції країн — членів РЕВ. На той час у складі РЕВ було вже 8 держав (Німецька Демократична Республіка і Монгольська Народна Республіка). У 1972 р. членом РЕВ стала Республіка Куба, а в 1978 р. — Республіка В'єтнам.

         Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі полягали в тому, що, по-перше, тут переважали координаційні, а не ринкові методи і форми співробітництва; по-друге, інтеграція розвивалася переважно на макрорівні і не охоплювала безпосередніх виробників; по-третє, центр ваги інтеграційних заходів зосереджувався на сфері виробництва, а не на торгівлі, тобто вона мала розвиватися передусім як виробнича інтеграція.

         Ураховуючи деякі внутрішні та зовнішні чинники, слід зазначити, що цей тип інтеграції виявився історично обмеженим і припинив своє існування в 1991 р. Адміністративно-централізовані форми управління економікою, перенесені в інтеграційну площину, виявилися неспроможними створювати динамічне і гнучке середовище, в якому реалізувалася б вільна, найефективніша комбінація чинників виробництва. Давши деякий поштовх для прискореного внутрішнього розвитку і взаємного співробітництва на початковому етапі, в подальшому ці інтеграційні форми перетворилися на гальмо сучасних соціально-економічних процесів у країнах ЇРЕВ, де почали докорінно змінюватися і форми управління економікою, і вся суспільно-економічна структура. Головна спрямованість господарських реформ — перехід до ринкової економіки, витіснення директивно-бюрократичних форм організації внутрішньогосподарського життя. Ці радикальні перетворення детермінують необхідність переходу до нової інтеграційної моделі взаємодії цих країн. Проте досвід РЕВ має бути врахований в усій його багатоаспектності. Це був унікальний досвід інтеграції країн з різним рівнем розвитку продуктивних сил, народних господарств у цілому. Однак усі країни — члени РЕВ включились у єдину колективну організацію на формально однакових правах.

      Об'єктивні процеси інтеграції пробивають собі шлях також у країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою. Серед країн з ринковою економікою, що розвиваються, особливе місце належить Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка утворилась у 1967 р. і до якої входять 7 країн — Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней та з липня 1995 р. — В'єтнам. Процес ринкової інтеграції розпочався також серед країн перехідної економіки. З'явилися перші об'єднання типу СНД (12 країн), Балтії (3 країни), Центральноєвропейської Асоціації (Україна, Польща, Чехія, Словенія) тощо. Унікальною моделлю економічної інтеграції стала організація Чорноморського співробітництва (ЧЕС), створена у липні 1992 р. До складу її увійшли вже 11 країн — Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина і Україна.

Розділ 3. Участь України в процесах світової економічної інтеграції

3.1 Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної інтеграції України

В умовах глобалізації роль національних держав послаблюється, а транснаціонального капіталу — посилюється, що видозмінює матрицю інтеграційних процесів. В Україні зберігає міцні позиції  ізоляціонізм як стратегія протидії такому капіталу у формі перешкоджання  доступу на ринки та не сприяння інвестиціям. Інтеграція не є самоціллю, а відкриває доступ до ринків факторів виробництва — капіталу, технологій і робочої сили. Протягом попередніх років ринкової трансформації Україна не змогла забезпечити такий доступ, обсяги іноземних інвестицій порівняно з іншими постсоціалістичними країнами залишаються мізерними. Це прямо пов’язано з державним ізоляціонізмом як виявом пострадянського періоду в українському варіанті, що «призвело до відставання від інших східноєвропейських країн у євроінтеграційних процесах (не менш ніж на 10 років). Негативну роль відіграла також так звана «багатовекторність» — непослідовна політика балансування між ЄС і Росією, яка перешкоджала недвозначному визначенню інтеграційних пріоритетів України.

З розширенням ЄС у 2004 р. Україна  зіштовхнулася з низкою проблем  щодо вироблення загальної концепції  зовнішньої політики стосовно ЄС і  Росії. Це стосується насамперед зіткнення  економічних інтересів Росії  та ЄС, несумісності концепцій «ширшої  Європи» і «єдиного економічного простору», безпосереднє відношення до яких має Україна.

Сьогоднішня ізольованість та слабка інтеграція України у світове  господарство зумовлена насамперед внутрішніми чинниками та аморфністю моделі економічного розвитку. В Україні  зберігаються основні вади системи організації суспільства тупикового типу — пострадянського етатизму(етатизм це напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку) з властивим йому антилібералізмом, нехтуванням цінностями демократії та гуманізму (хоча певний прогрес у цьому напрямі є). Фактично не була реалізована сучасна ліберальна модель економічного розвитку (разом з тим вистачало критики такої моделі як неадекватної для України з позицій антилібералізму). Модель економічного розвитку була однозначно спрямована на трансформацію політичної влади старої і нової номенклатури у владу економічну (так звані радикальні ринкові реформи в українській (ширше — пострадянській версії). Для цього проголошуються і реалізуються численні концепції зміцнення економічної могутності держави, «сильної державності», «мобілізаційні моделі», згідно з якими держава та великі національні виробники розглядаються як локомотиви економічного розвитку. Переконаний, що така модель за сучасних умов не має перспектив. На етапі замкненості національних економік, у т.з. доглобалізаційну епоху, вона ще спрацьовувала і могла давати непогані економічні результати, про що свідчать приклади країн Азії [33;с.154] .