Фінансова політика

Поліпшення перелічених показників - найважливіше завдання будь-якої урядової команди. Але досягнення такого поліпшення можливе лише за умови забезпечення поступального економiчного зростання протягом тривалого перiоду.

Опоненти урядової програми соціального та економічного розвитку України нерідко звертають увагу на активізацію бюджетної політики (зокрема, збільшення видатків бюджету за рахунок розширення його фінансування) у 2007 році, стверджуючи, що їі наслідком може стати припинення скорочення державного боргу (що подається як досягнення попереднього уряду) і значне його зростання. За їхніми розрахунками не може призвести до того, що за збільшення державного боргу буде змушене розраховуватися не одне покоління.

Таку оцінку не можна вважати виваженою. Адже при цьому не враховується, що головне завдання фінансової політики пролягає не в  скороченні обсягів державного боргу, а в досягненні оптимального для нашої країни його рівня. До речі, не слід забувати, що державний борг є одним із дієвих факторів державної фінансової політики. Тому потенціал боргового фінансування потрібно спрямувати на створення необхідних умов для забезпечення прискореного розвитку національної економіки, що є найважливішим фактором підвищення добробуту громадян. Для цього потрібно забезпечити проведення їі структурної перебудови, посилення інноваційної складової, підвищення конкурентоспроможності українського бізнесу.

Цілком очевидно, що майбутнім поколінням не потрібні показники бюджетного дефіциту та державного боргу за минулі роки, якщо при цьому не буде істотно підвищено рівень розвитку національної економіки. Їм потрібна країна з розвинутим господарським комплексом, рівень якого відповідає світовим стандартам. А намагання проводити політику штучного утримання низького рівня державного боргу за використання застарілої технічної бази виробництва, неадекватної ринковим умовам інфраструктури, низької конкурентоспроможності національного бізнесу слід розглядати як курс на консервацію економічного відставання України від розвинутих держав.

Основним фактором досягнення стабільного економічного зростання був і залишається науково-технічний прогрес, використання досягнень якого забезпечує, як правило, ефективний інноваційно-інвестиційний процес. Зважаючи на те, що економічний розвиток нашої країни передбачає обов’язковий перехід до інноваційної моделі розвитку, можна стверджувати, що у зв’язку з цим виникає проблема джерел і способів консолідації фінансових ресурсів економічного зростання. Варто зазначити, що проблема переходу на інноваційну модель розвитку зачіпає не тільки науково-технічну чи організаційну сторону, перш за все, вона торкається фінансової сторони, а саме пошуку і раціонального використання інвестиційних і кредитних ресурсів. Тому одним із пріоритетних напрямів фінансової політики України на сучасному етапі можна вважати забезпечення ефективного фінансування інноваційної діяльності. Фінансування інноваційної діяльності може забезпечуватися за рахунок різних джерел – бюджету, коштів суб’єктів господарювання, іноземних інвесторів тощо. Звідси важливо з’ясувати, які з наведених джерел фінансування є найбільш реальними для України у сучасних умовах і яка підтримка для їх розвитку необхідна з боку держави.

Одним з основних джерел формування базових фінансових умов стабілізації зростання і стійкого розвитку економіки є державні фінанси. Державне інвестування пріоритетних інноваційних проектів і трансформація податкової системи можуть створити необхідні макроекономічні фінансові умови формування інвестиційного клімату і стимулювання інноваційної діяльності. Сучасна державна політика в Україні стосовно підтримки інноваційної діяльності підприємств не є такою, що сприяє розвитку інноваційної активності. Державою було передбачено ряд заходів, що сприяли розвитку інноваційного процесу. Зокрема, Законом України „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності” та Законом України „Про інноваційну діяльність” було передбачено ряд податкових преференцій при здійсненні інноваційної діяльності. Але в 2004 році дію більшості пільг було призупинено, а деяких – обмежено. Сьогодні ці пільги поновлено, мораторій залишився лише стосовно пільг по ПДВ. Така правова нестабільність не може виступати стимулом у розвитку інноваційної діяльності.

Програмно-цільове фінансування в Україні здійснюється на конкурсній основі для науково-технічних програм та окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, що виконуються за державним замовленням, проектів, що виконуються в межах науково-технічного співробітництва. Обсяги фінансування національних науково-практичних програм щорічно визначаються при прийнятті закону України про державний бюджет на відповідний рік. Джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності визначені: кошти Державного бюджету України, місцевих бюджетів, бюджету АР Крим, власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ, власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності.

Указ Президента України „Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави” зазначає, що Кабінет Міністрів України повинен передбачати під час розробки проектів законів про Державний бюджет України на 2005 і наступні роки спрямування не менше 10 % коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Проте фактичні обсяги фінансування інноваційної діяльності з державного бюджету є в 5 разів меншими, ніж визначені законодавством [10]. Таким чином, пряме бюджетне фінансування інноваційних проектів не може відігравати домінуючої ролі на сучасному етапі розвитку економіки України.

Водночас аналіз структури джерел фінансування свідчить, що на сьогодні інноваційно-інвестиційна діяльність проводиться переважно за рахунок внутрішніх резервів підприємств при зниженні частки довгострокових кредитів, наданих суб’єктам господарювання усіх форм власності у загальному обсязі кредитів в економіці країни. У 2008 році власні кошти підприємств становили 61,4 % від загального обсягу інвестицій в основний капітал. На кошти державного бюджету припало 7 %, кошти місцевих бюджетів – 4,1 %, кошти іноземних інвесторів – 5,5 %, кредити банків – 8,2 %, інші джерела фінансування – 10,2 % [2, с. 53]. У 2010 році власні кошти підприємств становили 62,8 %, частка коштів державного бюджету – 7,8 %, кошти іноземних інвесторів – 5,9 %, кредити банків – 9,1 % [10].

Оскільки самофінансування відіграє вагому роль у здійсненні інноваційно-інвестиційної діяльності, то від держави вимагається здійснення ряду заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку самофінансування інноваційних потреб підприємств. Серед найважливіших кроків можна виділити скорочення пільг, що мають безповоротний характер та запровадження тих, що пов’язані з цільовим використанням прибутку. Прикладом таких пільг може слугувати інвестиційний податковий кредит або інвестиційна податкова знижка. У світі розповсюдження отримали різні види податкових кредитів. Так, у більшості країн ЄС інвестиційна податкова знижка може надаватися під час оподаткування прибутку корпорацій у рік придбання основних фондів. Вона встановлюється у відсотках до загального обсягу нових капітальних вкладень і вираховується безпосередньо із суми податку. Інвестиційна знижка рівнозначна здешевленню основного капіталу і підвищенню дохідності компаній. Сума знижки залишається у розпорядженні корпорації з метою оновлення основного капіталу.

У Німеччині основним видом підтримки інноваційно-інвестиційної діяльності слугує надбавка до інвестицій у розмірі 10 % від загального обсягу капітальних вкладень, що не підлягають оподаткуванню. У Нідерландах інвестиційна податкова знижка становить 12,5 % від затрат компанії на нове обладнання і виробниче будівництво. В Японії вирахуванню з податку на прибуток підприємств підлягає в середньому 7 % витрат на енергозберігаюче обладнання, що дозволяє замінювати нафту на альтернативні джерела енергії, а також на обладнання, призначене для зменшення забруднення навколишнього середовища.

Досить збалансованим методом податкового стимулювання є інвестиційний податковий кредит, оскільки він повною мірою відповідає фінансовим інтересам як держави, так і підприємств. Для держави кредитно-податкова форма фінансування інвестиційної діяльності підприємств означає, що кошти, які вона тимчасово втрачає від зменшення податкових надходжень до бюджету, через певний час будуть повернені. Крім того, у довгостроковій перспективі держава може розраховувати на збільшення податкових надходжень до бюджету, оскільки інвестиції, в кінцевому підсумку, збільшують приріст податкової бази у формі прибутку.

Підприємства, що користуються інвестиційним податковим кредитом, також мають значні переваги. Адже, використовуючи фінансовий кредит, позичальник, крім повернення суми кредиту, повинен додатково сплатити відсотки за користування кредитом. Інвестиційний податковий кредит є безоплатним. Застосування інвестиційного податкового кредиту передбачено законодавством України, але умови його використання залишаються неврегульованими. Таким чином, одним із напрямів фінансової політики підтримки інноваційної діяльності є модернізація податкового законодавства щодо пільгового оподаткування інновацій.

Незадовільний стан інвестиційної діяльності комерційних банків свідчить про відсутність у них економічних стимулів кредитування суб’єктів господарювання, існування підвищеного ризику під час надання довгострокових кредитів. В економічно розвинених країнах останнім часом помітно посилилася конкуренція між інвестиційними і комерційними банками. При цьому головною конкурентною перевагою комерційних банків є значний обсяг накопиченої інформації про фінансовий стан і платіжну дисципліну підприємств-позичальників. Проте сучасні інформаційні технології забезпечують майже повну прозорість корпорації, що дозволяє підприємствам залучати дешевші, порівняно з кредитними ресурсами, кошти не в банках, а на фінансових ринках шляхом розміщення цінних паперів. Проте такий спосіб залучення фінансових ресурсів не є доступним для підприємств малого бізнесу.

Нарощування інноваційного потенціалу малих і середніх підприємств повинно стати одним із пріоритетних напрямів фінансової політики України. Для його формування корисним буде дослідження зарубіжного досвіду підтримки інноваційної діяльності у сфері малого бізнесу. В ЄС поширеною є пряма підтримка розроблення інноваційних продуктів через надання підприємствам ґрантів і пільгових кредитів. Не лише фінансову, але й інформаційну підтримку надають суб’єктам малого бізнесу інкубатори технологій, кількість яких неухильно зростає в ЄС. У країнах ЄС розроблена та працює велика кількість різноманітних схем поширення технологій серед малих підприємств.

Однією з найсерйозніших проблем для малого та середнього бізнесу є залучення інвестицій. З метою збільшення можливостей використання різних джерел залучення додаткового капіталу малими та середніми підприємствами уряди країн-членів ЄС здійснюють:

– стимулювання розвитку вторинного ринку цінних паперів;

– зменшення ставок оподаткування дивідендів та інших доходів від інвестування в малий та середній бізнес;

– надання гарантій на отримання кредитів;

– фінансування малих, дуже ризикованих підприємств з метою стимулювання процесу створення інновацій.

Не остання роль у стимулюванні інновацій відводиться оподаткуванню. Оподаткування покладає на суб’єктів малого і середнього бізнесу відносно більший тягар, порівняно з великими підприємствами. Тому практично всі країни ЄС запровадили різні варіанти полегшення податкового тягаря для суб’єктів малого бізнесу, особливо для тих, які займаються інноваційною діяльністю. Класичними прикладами є зменшення ставок деяких податків і запровадження процедур спрощення бухгалтерського обліку та подання звітності. Досить часто уряди країн використовують фіскальні інструменти з метою формування певного типу бізнес-поведінки суб’єктів оподаткування, наприклад, заохочення інвестицій у наукові дослідження та новітні технології. Запропонований механізм оподаткування, навпаки, сприяє скороченню обігових коштів малих підприємств. Таким чином, з позицій інноваційного розвитку удосконалення потребує спрощена система оподаткування суб’єктів малого бізнесу в Україні.

Альтернативою державного фінансування є можливість отримання коштів в установах небанківського типу, наприклад, венчурних фондах. Розвиток українського ринку венчурного інвестування започаткував Закон України „Про інститути спільного інвестування”, що був прийнятий у березні 2001 року. На сьогодні в Україні нараховується близько 50 венчурних фондів [10]. Перевагами венчурного фінансування порівняно з державним є практична відсутність ризику необ’єктивної оцінки інноваційного проекту через корумпованість, більші фінансові можливості. Крім того, за умовами венчурного фінансування фонд, як правило, отримує певний пакет корпоративних прав. На підприємство-реципієнт фондом делегується представник (або група) для консультаційної допомоги та контролю, що також позитивно впливає на розвиток підприємства. На нашу думку, така форма фінансування є вигіднішою, ніж залучення іноземних інвестицій на умовах „контрактів на управління”, оскільки в останньому випадку підприємство-реципієнт змушене виплачувати консультуючій стороні винагороду, як правило, у вигляді фіксованої суми, незалежно від результатів діяльності підприємства. Таким чином, держава повинна здійснювати всебічну підтримку венчурного фінансування, оскільки саме воно має значний потенціал інноваційного розвитку.

У сучасних умовах розвиток національної економіки значною мірою залежить від світової кон’юнктури, а економічне зростання ставиться в залежність від можливостей залучення іноземних інвестицій. Таким чином, іноземні інвестиції виступають ще одним джерелом формування базових фінансових умов стабільного економічного зростання. Однак залучення іноземних інвестицій носить непродуманий і стихійний характер, такий, що не враховує фактор економічної безпеки. Тому цей метод фінансування потребує подальшого удосконалення перш за все правової бази.