Фінансова політика

Наступним елементом фінансової політики є грошова політика, яка складається з емісійної політики і політики підтримки стабільної національної валюти. Емісійна політика визначає необхідність кількості грошей в обігу і має ще один напрямок - збільшення доходної частини бюджету. Останнє вимагає особливої обережності у застосуванні. Якщо держава не в змозі контролювати грошову політику, регулювати свою грошову систему, то це може порушити економічну безпеку країни[17].

Кредитна політика, як складова фінансової, забезпечує функціонування внутрішньогосподарських розрахунків і позикового капіталу. Позиковий капітал є важливою умовою здійснення відтворювального процесу, забезпечує можливість позик як. для поповнення оборотних коштів, так і для інвестицій. Крім того, кредитний сектор економіки служить й для вирівнювання середньої норми прибутку. Слід відмітити, що величина процентної ставки може негативно вплинути на стан економічної активності в суспільстві. Так, якщо рентабельність виробничого сектору в ринкових умовах коливається від 10 до 15 %, то висока ставка рефінансування Національного банку, що перевищує межу рентабельності, створює умови для:

• неповернення кредитів;
• зростання цін;
• зниження рентабельності позичальників, що скорочує базу оподаткування;
• звуження внутрішнього споживчого ринку тощо.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:

1) політика облікової  ставки;

2) операції на відкритому  ринку;

3) зміна норм обов'язкових  резервів.

Політика облікової ставки — це регулювання оплати (процента) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків.

Обов'язкові (мінімальні) резерви — це безпроцентні вклади комерційних банків у центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов'язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятися до всіх банківських пасивів або тільки до окремих видів банківських зобов'язань.

Цінова політика держави виражається в регулюванні цін і тарифів на монопольні товари і послуги. Зростання цін в таких галузях як залізничний та водний транспорт, видобувна промисловість, нафто- і газопроводи, електромережі тощо, призводять до зростання цін у всіх інших секторах народного господарства. Відбувається скорочення пільгових товарів і послуг, що не забезпечує населенню мінімальні соціальні гарантії. Цінова політика є важливим фактором регулювання економіки[17].

Митна політика розглядається як частина цінової і податкової, тому що митні збори і податки безпосередньо впливають на ціну товарів і послуг, обмежують чи розширюють доступ на внутрішній ринок імпортних товарів, забезпечують рівень захисту національного виробника і перешкоджають вивозу національного багатства за межи країни. Вибір напрямку митної політики повинен сприяти економічному зростанню країни, політичній стабілізації. Всі елементи фінансової політики повинні бути цілеспрямованими, скоординованими, взаємопов'язаними і взаємообумовленими.

3. Реалізація фінансової політики на стратегічному рівні управління державою

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію і фінансову тактику [19]. Причому вони тісно взаємозв’язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас слід наголосити на тому, що тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні та взаємоув’язці стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна [23].

Фінансова стратегія – довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією держави. Це також вибір довготривалих цілей і складання цільових програм у фінансовій політиці потрібні для концентрації фінансових коштів на головних напрямках економічного і соціального розвитку [11].

Фінансова політика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства шляхом своєчасних змін способів організації фінансових зв’язків, перегрупування фінансових ресурсів.

Фінансова тактика – поточна політика, що спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду на основі розробленої фінансової стратегії. Вона здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в організації фінансової діяльності [1].

При відносній стабільності фінансової стратегії фінансова тактика повинна відрізнятись гнучкістю, що визначається змінністю, рухливістю економічних умов і соціальних факторів. Стратегія і тактика між собою пов’язані.

У фінансовій політиці стратегія утворює сприятливі можливості для вирішення тактичних завдань.

Тактика, виявляючи вирішальні дільниці і вузлові проблеми розвитку економіки, соціальної сфери шляхом зміни способів, форм організації фінансових відносин, зв’язків, дозволяє в більш стислі строки, з найменшими затратами вирішувати завдання, які намічає фінансова стратегія.

Важливим станом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі [4].

Для оцінки фінансової політики уряду і для рекомендації з її коригування в першу чергу необхідно мати ясну, чітку програму суспільного розвитку з виділенням інтересів всього суспільства чи його окремих груп, характеристикою перспективних і найближчих завдань, визначенням строків і методів їх вирішення.

Тільки за таких умов можна розробити і успішно проводити фінансову політику, дати їй об’єктивну оцінку [11].

Результативність фінансової політики тим вища, чим більше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси, зацікавленість всіх прошарків і груп суспільства, конкретно-історичні умови і особливості життя [12]. Не меншою мірою успіх політики залежить від якісної розробки механізму узгодження і реалізації зацікавленості шарів суспільства і наявності в державі об’єктивних можливостей, тобто механізму свідомого використання усесторонніх, деколи навіть суперечливих факторів впливу на хід реалізації політики, з врахуванням змін в соціальній структурі суспільства, в стані суспільної свідомості і психології.

З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політик, що є основними складовими фінансової, передбачають [4]:

• знаходження і використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідного рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного і соціального розвитку;
• удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;
• скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;
• постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;
• вдосконалення міжбюджених відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;
• досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;
• при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

• жорстка регламентація;
• помірна регламентація;
• політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної її фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності – доходом – більше розпоряджається держава, ніж його власники – юридичні і фізичні особи. Передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин – взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі вживати заходи на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентуються на договірних засадах між окремими суб’єктами.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напрямами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

• політика стабілізації;
• політика економічного зростання;
• політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший – це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий – політика стабілізації в період економічного підсилення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватись трьома основними способами – через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики “дешевих грошей”. Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика “дешевих грошей” полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі – скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів (рис. 1.2). Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики – жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішуються, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв’язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік.