Фінансова політика

Рис.1.2. Етапи формування та реалізації фінансової політики

Організація здійснення фінансової політики полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, наданні їм достатніх функцій і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики, чіткому розмежуванні функцій з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення скоординованості дій цих суб’єктів. Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність фінансових органів та інституцій. Кожний із цих органів має свою сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі. Координуючими центрами в цій системі є Міністерство фінансів України та Національний банк України.

Міністерство фінансів розробляє засади фінансової політики України у цілому і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету й забезпечує його виконання [33]. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, що розробляється Верховною Радою України, яка і затверджує бюджет. Отже, фіскальна політика держави є відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед в особі Міністерства фінансів України, забезпечує її реалізацію.

Національний банк України розробляє засади монетарної політики та забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, він є незалежною фінансовою інституцією. Водночас Рада Національного банку України формується наполовину за призначенням ВРУ і наполовину за призначенням Президента України. Голова правління НБУ затверджується Верховною Радою Такий статус Національного банку робить його відносно незалежним у здійсненні монетарної політики. Так, Рада Національного банку України самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію.

Особливості статусів Міністерства фінансів та центрального банку відбиваються на виробленні та реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємоув’язки її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування може обумовити різновекторність монетарної та фіскальної політики. Але з іншого боку, у цьому полягає притаманна демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики у цілому. Водночас це вимагає обов’язкової координації дій Міністерства фінансів та Національного банку України. І фіскальна, і монетарна політика мають бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку [23].

2. Аналіз стану та  пріоритетів розвитку фінансової  політики України

2.1. Основні етапи становлення  та розвитку фінансової політики  України

В умовах переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і кредиту. Особливої уваги набула проблема структурної перебудови господарського комплексу та підвищення ефективності його функціонування [13].

Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період можна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів – державного бюджету і кредитного плану Національного банку України, від стану їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і розвиток економіки.

У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи [30].

Перший – 24 серпня 1991 р. – 16 листопада 1992 р., тобто від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було введено купоно-карбованець (до 16 листопада 1992 р.).

Другий період – з листопада 1992 р. по вересень 1992 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” у фінансовій політиці.

Третій період триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних кроків у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції. Його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.

Під час першого періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна вслід за Росією лібералізувала ціни. Від моменту лібералізації цін у січні до травня – червня реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилась у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв’язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти – купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний “чорний” ринок рубля.

У результаті інтенсивної емісії на фінансовому ринку України нагромадилася велика маса грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, – там були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.

В Україні й далі поглиблювалися фінансово-економічні проблеми. Підприємства через обмеженість ринку збуту та відсутність джерел сировини опинилися в глибокій кризі.

Другий етап характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств різко погіршився через лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергомістких виробництв стало неможливим. Платіжна криза продовжувала зростати. Банки затримували на рахунках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.

Стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зростали. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.

Із запровадженням Росією світових цін на енергоносії Україна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд. дол. США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила б 8,8 млрд. дол [30].

Криза платежів, яка виникла восени 1992 р., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із рубльової зони та девальвувати свою національну валюту 1,5 рази.

Крім того, у період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустився таких помилок [30]:

1. Купон не був уведений у  готівковий і безготівковий обіг  одночасно.

2. Не було створено стабілізаційного  фонду для підтримки національної  грошової одиниці. Рішення про  такий фонд прийнято лише на  початку 1994 р.

3. Купон у ролі тимчасової  української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п’ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити повноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р.

Зазначимо, що купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 рр. відбулася “втеча” купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін, крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті, а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.

За період 1991-1993 рр. загострювалася криза й у валютній системі, відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з  Законом “Про банкрутство”, надаючи підтримку тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 р. – липень 1997 р. становила 1,4%, а за відповідний період 1995-1996 рр. – 1,5%. Зміцнення гривні сприяло зміні структурі грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 становила 82,1%, то на відповідний період 1997 р. – 85,3%*.

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Пожвавився і валютний ринок. За липень 1996 – червень 1997 рр. продано 23 млрд. дол. США, тоді як за липень 1995 – червень 1996 рр. – 13,5 млрд. Національна валюта почала працювати на свою економіку – на 24,8% зросли реальні кредитні вкладення. Порівняно дешевшими стали і самі кредити [22].

Отже, стабільні гроші – це фундамент розвитку економіки будь-якої країни і основа складання правильної та відповідної фінансової політики у державі у певний період. При цьому сума грошей в обігу має відповідати кількості товару для реалізації. Надлишок грошей, як і їх брак, негативно впливають на кругообіг капіталу і фінанси держав в цілому [25].

2.2. Стан та пріоритети фінансової політики України у контексті розвитку держави

Фінансова політика охоплює центральну ланку системи економічних відносин і відіграє провідну роль у реалізації загальнодержавних функцій. Організація і регулювання цих відносин здійснюються відповідно до діючого (фінансового правового поля, етапу та стану суспільно-економічного розвитку країни. Без врахування останнього політика стає гальмом розвитку економічних відносин.

Фінансова політика має бути жорсткою, але справедливою, повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси. Побудова і формування фінансової політики - це досить складний процес.

Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку національного господарства та за структурною його перебудовою створити умови для підприємницької діяльності, захисту інтересів власних товаровиробників та сприяння залученню іноземних інвестицій.

Не менш складною і відповідальною проблемою залишається реалізація стратегічних напрямків, визначення норм і методів їх забезпечення умов розвитку суспільства. Вибір норм і методів роботи передбачає процес формування національної економіки із врахуванням специфічних природно-кліматичних і геополітичних умов господарювання та розташування України.

Метою державно фiнансової полiтики є забезпечення iстотного пiдвищення рiвня життя громадян нашої країни. Його показники слiд орiєнтувати на рiвень добробуту населення, досягнутий у розвинених країнах. Розв΄язання такого завдання передбачає прийняття вiдповiдних программ на довгострокову перспективу, конкретизованих на кожний визначений перiод. При цьому слiд усвiдомлювати: таких результатiв можна досягнути лише за умов, що Україна за рiвнем економiчного розвитку досягне потенцiалу розвинутих держав.

Прийняття виваженої програми, спрямованої на досягнення значного пiдвищення добробуту українських громадян, слiд вiднести до важливих чинникiв розвитку нашої країни. Її виконання має забезпечити консолiдацiю суспiльства, iнтеграцiю iнтересiв громадян i владних структур, посилення їхньої спiвпрацi, активiзацiя розвитку творчої активностi населення. Важливо й те, що розв'язання окреслених завдань сприятиме пiдвищенню вiдповiдальностi уряду. Необхiдно активiзувати дiяльнiсть не тiльки з розробки, а й iз забезпечення фiнансування та виконання прийнятих програм.

Засобом досягнення поставленних цiлей є передусiм забезпечення поступального розвитку економiки. Гострi соцiальнi проблеми, що мають мiсце в нашiй країнi, повиннi розв'язуватися шляхом прискорення структурної перебудови економiки, нарощування виробничого потенцiалу, оновлення технiчної бази господарського комплексу, пiдвищення конкурентноспроможностi та ефективностi нацiонального бiзнесу, активiзацiї участi громадян у виробничих процессах та iн.

Державна фiнансова полiтика спрямовується на виконання цiлого комплексу завдань. У першу чергу, це забезпечення економiчного зростання, що вiдображається в динамiцi показникiв приросту ВВП. Втiм, досягнення високих темпiв ВВП уряд не розглядає як кiнцеву мету. Не менш важливим є раціональне використання досягнугих результатів. Збільшення доходів. як наслідок забезпечення високого приросту ВВП, має спрямовуватись на зміцнення фінансового потенціалу вітчизняного бізнесу, пiдвищення  його конкурентоспроможності та ефективності, забезпечення зростання оплати праці зайнятих. Причому такі результати повинні сприяти нарошуванню доходів державного та місцевих бюджетів, що дасть змогу забезпечити соціальні виплати з боку органів державного управління в розширених обсягах. Виходячи з вищезазначеного, досить незрозумілою є позиція окремих політиків "ВВП у кишеню не покладеш", а також ніби забезпечення приросту в реальному секторі економіки нічого не може дати простим людям. Абстрагуючись від показників розвитку економіки, за основу пропонується взяти дані, що відбивають реальний рівень життя громадян. До них відносять тривалість життя, рівень народжуваності, співвідношення мінімальної заробітної плати та споживчого кошика, вартість купівлі одного метра житла та ін.