Деякі аспекти розвитку природніх монополій. “Псевдоприродні” монополії

В умовах інфляції, а враховуючи її хронічний для сучасної економіки  характер, завжди, фіксування абсолютної величини тарифу недоцільно з погляду  й споживачів, і виробників, загрожуючи останнім банкрутством. Отже, по можливості тариф повинен фіксуватися не в абсолютних, а у відносних  цінах.

У Великобританії динаміка тарифів компаній галузей природніх  монополій фіксується щодо індексу  роздрібних цін (ІРЦ), у США - індексу-дефлятора  ВНП. Відлік тарифів від ІРЦ більшою  мірою відповідає інтересам споживачів, тому що динаміка ІРЦ може мати мало спільного з рухом цін витрат у галузях природніх монополій. Для виробників має перевагу дефлятор ВНП і індекс цін виробників, хоча й вони можуть суттєво розходиться  зі зміною цін постачальників конкретної регульованої галузі. У країнах, де є складності в підрахунку ІРЦ, господарство яких сильно інтегроване з іншими могутнішими економіками, при нестійкості  реального курсу національної валюти, а також високою часткою імпортних  матеріалів і послуг у витратах регульованих компаній доцільно фіксувати тариф  щодо відповідного індексу чужої  економіки. Саме так зробили при  встановленні тарифів на телефонний зв'язок в Аргентині.

В принципі, можливі розбіжності  між динамікою дефлятора й  цін на витрати повинні враховуватися  при встановленні величини Х. Остання  визначається на основі оцінок перспективного попиту, обсягу капіталовкладень, величини прибутків від іншої (нерегульованої) діяльності, ймовірності зниження витрат і росту продуктивності, а також потреб в інвестиціях.

Дана модель регулювання  природніх монополій має ряд  переваг.

По-перше, у центрі уваги  перебуває найбільш важливий для  споживачів параметр – рівень цін.

 По-друге, прозорість  і, як наслідок, простота відстеження  й прийняття рішень.

 По-третє, спрощення  процесу регулювання для компаній  і регулювальних органів. Компанія  може змінювати рівень і структуру  тарифів по заданій формулі,  а регулятор не повинен брати  участь у виснажливих процедурах  перегляду цін і детального  розгляду інвестиційної програми.

По-четверте, стимулювання ефективності. Виробникам гарантується збереження вигід  від підвищення ефективності в період між переглядом Х. Модель "дефлятор-х" менш піддається впливу затратній неефективності й тенденції до завищення капіталомісткості (ефект Аверха–Джонсона). Оскільки компанія має право привласнювати всі прибутки, у неї виникають стимули для підвищення виробничої ефективності, що випливають з необмеженої максимізації прибутки. При правильному визначенні параметра Х частина передбачуваної зрослої ефективності буде передаватися споживачам у вигляді більш низьких цін.

Модель "дефлятор-х" дійсно стимулює ефективність, оскільки фірма привласнює (принаймні в короткостроковому аспекті) усю економію на витратах. Однак, стимулюючий ефект значною мірою залежить від характеру перегляду цін (зокрема точного дотримання його строків) і твердості Х.

Невизначеність критеріїв  перегляду Х провокує ріст ціни капіталу і/або гальмує інвестиції. Але  й визначення чітких принципів зміни  Х має негативні сторони, оскільки встановлює явний зворотний зв'язок між зниженням витрат і можливим зниженням цін. При фіксуванні величини Х підвищення ефективності компанії стає не добровільним, а примусовим. Розраховувати на її власну ініціативу тут уже не доводиться – короткострокові вигоди можуть бути перекриті більш твердим Х и тим самим більш низькими цінами в наступному періоді й навіть більш того – спровокувати зниження в поточному періоді.

Величина Х багато в  чому залежить від інформації, якою володіє влада. Якщо регульована  фірма має "монополію інформації" у галузі, неможливо встановити обґрунтованість  понесених нею витрат і отриманого прибутку. Розв'язати цю проблему можна, одержавши інформацію за допомогою критериальної (yardstick) конкуренції. Вона існує там, де природно монопольні компанії обслуговують локальні ринки, що дає можливість використовувати показники діяльності однієї фірми як критерію для оцінки іншої. Зрозуміло, чим більш схожі характеристики компаній і умови їх функціонування, тем змістовніше порівняння й тим слабкіше монополія інформації.

 

3.2.3. Можливості поєднання методів різних систем регулювання

 

Описані моделі мають багато спільного. Обидві вони відображвють процес торгу між компанією й регулятором. Принципи побудови систем регулювання  ідентичні - і там, і там за основу береться визначення доходу компанії, достатнього для її розвитку. Різниця  в тому, що в одному випадку за допомогою тарифів контролюється  норма прибутку, в іншому вона фіксується тільки на "вході" ( тобто стимулюється мінімізація витрат, на які обчислюється прибуток).

В останні п'ятиліття в  США під впливом британського досвіду склалася модель, що поєднує  риси регулювання й норми прибутку, і тарифу.

Так, введене з 1989 р. ФКЗ  обмеження тарифів "АТТ" доповнюється лімітом на норму прибутку. Подібні  обмеження встановлені для 161 місцевих районів діяльності "АТТ", що перебувають  у різних штатних юрисдикціях, для  компаній місцевого телефонного  зв'язку, а у Великобританії для  енергосистеми. Обмеження цін на послуги компаній місцевому телефонному  зв'язку найчастіше доповнюється механізмом їх коректування залежно від фактичної  норми прибутку (рухома шкала). Якщо прибуток не виходить за відведені  їй рамки (звичайно 13%), він повністю залишається в компанії. При нормі  вище нормативної, але в межах  установленого рівня, фірмі належить уже тільки частина прибутку, наприклад, половина прибутку, отриманого понад 13% і до 15%.

Так чи інакше, регулювання  норми прибутку в США все ще зберігається. З 48 штатних юрисдикцій, що обслуговуються компаніями місцевого  телефонного зв'язку групи "Белл", тільки 22 перейшли на фіксування максимального  тарифу при рухомій шкалі.

При гібридній системі  помилки у визначенні тарифу на користь  компанії не настільки важливі, оскільки коректуються обмеженням норми прибутку.

Усе ширше для встановлення "справедливої" норми прибутку в США останнім часом використовуються результати критериальної конкуренції  – облік порівняльних результатів  діяльності подібних компаній. Комісія  із громадських послуг штату Міссісіпі  визначає припустиму норму прибутку для Енергетичної компанії Міссісіпі (ЭКМ) на основі результатів як її власної діяльності, так і доходів, одержуваних подібними фірмами. ЭКМ дозволено одержувати норму доходу трохи нижчу тієї, що мають подібні компанії, якщо її діяльність (розмір тарифів, ступінь задоволення попиту, рівень безпеки, наявність потужностей і т.п.) визнається неефективною. А якщо ні, то норма доходу ЭКМ щонайменше може бути такою ж, як і в подібних компаній.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Деякі аспекти  розвитку природніх монополій.

 “Псевдоприродні” монополії

 

 

 

Всі, раніше викладені міркування, так чи інакше стосувалися внутрішньодержавних природніх монополій, та комплексу відносин суб’єктів господарювання і держави.

Але взаємодія суб’єктів  господарювання і держави не вичерпується відносинами лише в межах держави. Найбільш розвинені держави завжди прагнули до отримання зовнішніх  ресурсів мінімальними затратами з  максимальною вигодою.

То ж, зважаючи на те, що досить рідко в літературі (економічного, політичного, соціального, та ін. спрямувань)  висвітлюються питання взаємодії держави і бізнесу при встановленні зовнішніх монополій, спробуємо коротко зупинитись на таких явищах.

Строго кажучи, така тема гідна окремого дослідження. Але  у нашому випадку ми коротко зупинимось на монополіях, що за формальними ознаками відповідають визначенню природних монополій. Але фактично, такі монополії були створені завдяки скоординованим діям бізнесу і держави, при головуючій ролі останньої.

Пропонуємо означити такі монополії як “Псевдоприродні монополії”, оскільки вони тільки формально можуть відповідати всім, або більшості критеріїв природніх монополій, а фактично були створені штучно, з використанням на перших етапах комплексу економічного, політичного, військового тиску, використання елементів корупції, шантажу та ін.

Розглянемо явище на прикладі. Найяскравішим прикладом такої  монополії можна вважати проект США по відмиванню грошей Саудівської Аравії.

Енергетична криза 1973 року, ембарго проти США привело до значних змін у її політиці. Уолл-Стріт і Вашингтон були переконані, що більше ніколи не потерплять такого. Захист їх нафтових запасів завжди був пріоритетом; після 1973 року він стає одержимістю. Ембарго надихнуло американську корпоратократію (симбіоз держави і великих компаній по визначенню John Perkins) на пошуки методів перекачування нафтодоларів назад в Америку.

Для Саудівської Аравії додаткові  доходи, отримані в результаті цін, що злетіли, з'явилися палкою з двома  кінцями. Звичайно, вони наповнили державну скарбницю, але й привели до підриву  частини строгих релігійних установлень  ваххабітів. Заможні саудівці їздили по світу. Вони навчалися в університетах  Європи й США. Вони купували дорогі машини й обставляли будинки в  західному стилі. Консервативні  релігійні вірування були замінені новою формою матеріалізму, і саме цей матеріалізм і був розв'язком  проблеми можливої нафтової кризи.

Майже відразу після зняття ембарго США почали переговори із Саудівською Аравією, пропонуючи їй технічну підтримку, військову техніку  й навчання, а також можливість вввести країну в XX століття - в обмін  на нафтодолари й, що більш важливо, на завірення, що ембарго більше не повториться ніколи. У результаті переговорів була створена найвищою мірою незвичайна структура - Спільна  економічна комісія США й Саудівської  Аравії, відома як ЛІСОК. Вона втілювала  новаторську концепцію, протилежну традиційним програмам іноземної  допомоги: вона будувалася на тому, що на гроші Саудівської Аравії наймалися  американські фірми для роботи в  цій країні.

Хоча загальне керівництво  й фінансова відповідальність покладали  на міністерство фінансів США, ця комісія  була значною мірою незалежна. В  остаточному підсумку за двадцять п'ять  років вони витратили мільярди доларів, не маючи при цьому будь-якого  контролю з боку конгресу. Оскільки мова не йшла про використання коштів США, конгрес не мав права брати  участь у цій справі, незважаючи на роль, відведену міністерству фінансів. Ретельно вивчивши діяльність ЛІСОК, Дэвід  Холден і Річард Джонс зробили  висновок: «Це була далеко йдуча  угода подібного роду, коли-небудь укладена Сполученими Штатами із країною, що розвивалися. У ній була закладена можливість для США  глибоко проникнути в королівство, зміцнюючи концепцію взаємної залежності».

Головна мета в цьому випадку  відрізнялася від звичайної практики: треба було не обтяжити країну боргом, який вона ніколи не зможе повернути, а зробити так, щоб значна кількість нафтодоларів повернулася назад у Сполучені Штати. При цьому країна буде вже затягнута в пастку, економіка США переплететься з їхньою економікою, зробивши її залежної від США.

Згідно із цією формулою успіху, гроші йшли на створення  промислового сектору для переробки  сирої нафти в готову продукцію  для експорту. У пустелі повинні  вирости величезні нафтохімічні комплекси, оточені технопарками. Природно, реалізація цього плану вимагала будівництва електростанцій потужністю кілька тисяч мегават, ліній передачі й розподілу енергії, автомагістралей, трубопроводів, комунікаційних мереж, транспортних систем, включаючи нові аеропорти, модернізовані морські  порти. Потрібен був цілий ряд  обслуговуючих галузей, а також  інфраструктура, яка б змусила  вертітися всі шестірні цього  механізму. Майже всі нові проекти  вимагали в майбутньому постійного обслуговування й модернізації, а  це в силу технічної складності проектів зможуть забезпечити тільки ті компанії, які самі їх і створювали. Однією з найбільш важливих цілей було завдання максимізувати виплати американським  фірмам і зробити Саудівську Аравію залежної від Сполучених Штатів.

Розроблювачі, також, дуже сподівалися, що цей план стане моделлю, що демонструватиме  іншому світу, як і що треба робити. Подорожуючі по всьому світу саудівці будуть вихваляти США; вони будуть запрошувати  лідерів з інших країн відвідати  Саудівську Аравію й подивитися своїми очима на чудо, що звершилося. Ці лідери, у свою чергу, звернуться до США, щоб  вони допомогли їм розробити аналогічні проекти для їхніх країн; при  цьому в більшості випадків ці країни (не члени ОПЕК) будуть використовувати  Всесвітній банк або інші варіанти фінансування, що утягують їх у борги  на благо тієї ж США.

Крім чисто економічнго, був і ще один виверт, спрямований  на те, щоб зробити Саудівську Аравію залежної від США, хоча й зовсім іншим  чином. Модернізація цього нафтового  королівства повинна була породити чимало ворожих реакцій. Наприклад, консервативні мусульмани прийдуть у лють: Ізраїль і інші сусідні  країни буду почувати себе під загрозою. Економічний розвиток цієї країни міг  викликати появу іншої точки  прикладення сил: безпека Аравійського півострова. Приватні фірми, що спеціалізуються в цій області, а також оборонна й воєнна промисловість Сполучених Штатів могли очікувати величезних контрактів і, знову ж, довгострокових контрактів на обслуговування й управління. Їхня присутність вимагала б наступної фази інженерних і будівельних контрактів, включаючи військові аеропорти, ракетні бази, бази для розміщення особового складу, а також інфраструктуру, необхідну для всього цього.

Отже, відповідно розробленій  і пізніше реалізованій схемі, Вашингтон  прагнув, щоб саудівці гарантували підтримку поставок нафти й цін на неї на рівні, який міг коливатися, при цьому залишаючись прийнятним для США і їх союзників. Якщо інші країни, такі, як Іран, Ірак, Індонезія або Венесуела, будуть загрожувати ембарго, Саудівська Аравія, з її величезними нафтовими запасами, заповнить відсутні поставки. Навіть просте усвідомлення такої можливості зробить безглуздим для цих країн саму ідею ембарго. В обмін на цю гарантію Вашингтон запропонував саудівському королівському дому винятково привабливу угоду: зобов'язання забезпечити повну й недвозначну політичну й, якщо знадобиться, військову підтримку, у такий спосіб гарантуючи їх знаходження у влади.