Деякі аспекти розвитку природніх монополій. “Псевдоприродні” монополії

Повторні конкурси зазвичай не ведуть до заміни орендарів. Так, у  Франції контракти на водопостачання постійно відновляються з тими самими операторами.

Передача виробництва  в оренду або концесію не означає  того, що функція держави зводиться  тут тільки до контролю над дотриманням стороною контрагента умов договору. Не обійтися й без певного дискреційного втручання регулювального органа у випадку непередбачених або не врахованих у контракті зобов'язань.

Нерідко ступінь природньої монополізації виробництва переоцінюється з усіма наслідками, що випливають звідси. У вертикально інтегрованій компанії риси природньої монополії  властиві тільки одному із зосереджених у її рамках виробництв. Так, нею  є експлуатовані компаніями залізничні колії, але не рухомий склад; канали телефонного дротового зв'язку, але не передавальні обладнання; трубопроводи, але не компресорне устаткування.

Для організації ефективної конкуренції в залізничних перевезеннях, телефонному зв'язку, водопостачанні й т.п. необхідний доступ до мереж, власники яких самі надають ці послуги й  противляться конкуренції. Не дивно, що конкуренція тут рідке явище. У середині 60-х років тільки в 49 містах США існувало по дві електроенергетичні компанії. Як виключення слід розглядати, що в США, Великобританії й Нової  Зеландії клієнти можуть вибирати обслуговуючу їх телефонну компанію, а з 1998 р. британці - продавця електроенергії.

Компанії – власники мереж здатні віднадити суперників, відмовляючи в доступі до мереж або запитуючи за це настільки високу ціну, що потенційні конкуренти будуть змушено відмовитися від своїх намірів. Одним з розв'язків може стати примусовий організаційний поділ мережного обслуговування (виробництва з рисами природньої монополії) і поставки кінцевих продуктів - шляхом повного виділення з компанії або роздільного ведення рахунків. Адже не представлений на ринку кінцевих продуктів власник мережі вже не зацікавлено віднаджувати її користувачів.

Так, власне кажучи, часто  й робиться, особливо при приватизації. У ряді країн єдиний електроенергетичний  комплекс був роздроблений за функціональною ознакою на локальні компанії-розподільники  енергії, компанії виробники, і національну  енергосистему. Щось подібне здійснюється й відносно залізниць: підтримка  шляхового господарства відділяється від організації перевезень, яка  передається на конкурсній основі на строк, який залежить від окупності  рухомого складу.

Але дезінтеграція не завжди може бути кращим розв'язком. Практично  скрізь комунальні компанії являють  собою вертикально інтегровані  виробництва, і причина цього  в прагненні не тільки й не стільки  обмежити конкуренцію, скільки заощадити  на трансакційних витратах (витратах координації й взаємної недовіри). Альтернатива дезінтеграції компанії - контроль над платою, що стягується нею за доступ до мережі. Звичайно вважається, що тут, на відміну від інших галузей, компанія не повинна виходити із граничних  витрат, оскільки через значні постійні витрати й наявності економії на масштабах граничні витрати знижуються.

Звичайним тому є варіювання плати за доступ до мережі залежно  від попиту, простіше кажучи, її підвищення в пікові періоди. Більша частина  американських регулювальних органів  санкціонує такі дії, аналогічна практика передбачається й для британської  газової промисловості.

Однак, використовуючи модель так званої "конкуренції, що оскаржується", де вхід і вихід зовсім безпроблемні й не спричиняють витрат, американські економісти У. Баумоль і Г. Сидак  стверджують, що в основі ціноутворення  все-таки повинні бути граничні витрати, важливо тільки правильно їх визначити. Ціна повинна не тільки покривати  витрати з амортизації мережі, але й компенсувати її власникам  втрату доходу внаслідок допуску  конкурента.

Отже, справа за визначенням  упущених вигід або втрат мережевласника. Їх підрахунок досить простий, якщо кількість  агентів ринку фіксована й  продажі нового постачальника скорочують збут старих. Завдання ускладнюється, якщо новачок виносить на ринок відмінний по якості або ціні товар, у результаті чого загальний збут збільшується. Проте, вважає Баумоль, визначити плату за доступ у такому варіанті все-таки простіше, чим при нині існуючій практиці.

Це так зване "ефективне  складене ціноутворення", по-перше, дає правильні цінові сигнали  новим постачальникам щодо того, чи повинні вони входити на ринок  шляхом оренди мережі чи ні, по-друге, забезпечує покриття витрат мережі, по-третє, виключає необхідність розділяти мережа й  виробництво кінцевого продукту.

Таким чином, і дезінтеграція  вертикально інтегрованих комунальних  компаній, і контроль над платою за використання приналежних їм мереж  сприяють конкуренції у виробництвах, пов'язаним із природніми монополіями.

3.2. Цінове регулювання діяльності природніх монополій

Регулювання діяльності компаній безпосередньо на ринках природно-монопольних  галузей відбувається, як раніше коротко  було описано, відповідно двом моделям, що відрізняються. В основі однієї з  них - регулювання норми прибутку, іншої - регулювання тарифів.

В обох випадках регулювання  здійснюють спеціальні агентства. У США ці функції покладені на Федеральну комісію зі зв'язку, Федеральну комісію з міжштатних перевезень і т.п., а також відповідні органи штатів. У Великобританії для контролю над галузями, де можливості виникнення монопольного положення, а значить і зловживання їм, фактично або потенційно великі, створені Управління телефонного зв'язку ("Офтел"), газопостачання ("Офгес"), водопостачання ("Офуот") і електропостачання ("Оффер"). Ступінь конкурентності ринку цих галузей перебуває також під контролем Управління справедливої торгівлі та Комісії з монополій.

Принципи регулювання  різняться залежно від вибору ключового контрольного параметра, способу його завдання, періодичності  перегляду й багатьох інших факторів.

3.2.1. Регулювання норми прибутку

У США, що домінували донедавна  практикою регулювання природньої монополії було обмеження норми  прибутку, здійснюване на основі надбавки на витрати. Компаніям дозволялося  одержувати чистий післяподатковий  дохід у відомих межах.

При такій системі всі  аспекти діяльності компаній - тарифи, інвестиції, прибутковість - підлягають детальному правовому регулюванню з боку державних органів (у США - відповідній Федеральній комісії, органів штатів і муніципалітетів). Крім того, тут повсюдно проводяться публічні слухання Рад з комунальних підприємств - РКП.

Структура тарифу розробляється  так, щоб уникнути нечесної й несправедливої дискримінації. Звідси тариф повинен  установлюватися по кожному виду продажу або характеру послуги, що зазвичай вимагає розбивки по них  ще витрат на основі якого-небудь принципу, наприклад, обсягів виробництва  й продажів, розміру прямих витрат, одержуваних прибутків і т.п.

Схвалений тариф зазвичай діє доти, поки компанія не звернеться з вимогою про його перегляд, що як правило відбувається у випадку, якщо норма прибутку стає недостатньою. Причому підприємства повинні одержувати дозвіл не тільки на підвищення тарифів, але й на зміну їх структури, а  в ряді випадків навіть на зниження.

Процедура визначення тарифу складається із трьох етапів: виявлення  поточних витрат, визначення інвестицій і завдання норми прибутку на інвестиції.

Визначення поточних витрат не обмежується чисто технічною  операцією. Більшість комісій штатів розробила єдину систему підрахунків, обов'язкову для всіх компаній. Комісії стежать за тим, щоб у компаній не було зайвих витрат внаслідок покупок за завищеними цінами, установлення високої заробітної плати або відмови від пошуку постачальників більш дешевих товарів і послуг.

Оцінка інвестицій - один із самих складних аспектів у даній  моделі регулювання підприємств  громадського користування. Капітальні вкладення можна оцінювати по різному: у цінах придбання за винятком амортизації; у цінах відновлення встаткування; нарешті в цінах відновлення послуг, а не встаткування, яке робить цю послугу. На практиці регулювальними органами віддається перевага оцінці капіталу в цінах придбання, оскільки визначення його відновлюваної вартості досить важке. Амортизація нараховується на основі запропонованих регулятором нормативів.

Проблема оцінки інвестицій цим не вичерпується, встає питання  про те, яка частина інвестицій була здійснена виправдано, а тому може бути включена в базу, на яку  розраховується дозволена норма  прибутку, а яка ні. Ще в 60-і роки американські економісти Аверх і  Джонсон виявили ефект, згодом названий їх іменами. Його суть у тому, що при  заданій нормі прибутку регульовані  компанії прагнуть одержати більшу її масу шляхом нарощування капіталу, тобто знаменника у формулі норми  прибутку.

Засоби, витрачені на зайві, не ефективно зведені будинки  й спорудження або непотрібне встаткування, повністю або частково виключаються з бази розрахунків  норми прибутку. Правда, протягом тривалого  часу масштаби подібного виключення були відносно невеликі. Після енергетичного  шоку 70-х років регулювальні органи посилили вимоги до включення інвестицій у базу для розрахунків норми  прибутку. Стали активно практикувати віднесення витрат на майбутні періоди, перевірки доцільності вкладень, відхилення інвестицій як непотрібних, їх переоцінку за конкурентними цінами.

Активи включаються в  нормативну базу, на яку може бути нарахований  прибуток за умови, по-перше, якщо самі активи були визнані "використовуваними  й корисними", а, по-друге, якщо рішення  про їх придбання (створення) - у момент прийняття й на основі наявної  на той час інформації - обґрунтованими.

Припустимий прибуток визначається на основі експертних суджень. Її нижньою  межею служить ціна капіталу, а  верхньої - дохід на інвестиції з  тим же ступенем ризику в підприємствах  конкурентних галузей. Розрахунки величини припустимої норми прибутку сполучений з виріженням маси здавалося б  чисто технічних питань: що повинно  бути прийнято за ціну капіталу - ціна для даної конкретної компанії або  середньогалузева, її минула або очікувана  в майбутньому величина, як при розрахунках прибутку повинні враховуватися податки - фактично сплачені або нараховані до сплати, і т.д.

Припустимий прибуток компанії обчислюється на весь капітал незалежно  від того, використовується він чи ні, за умови ефективного застосування трудових ресурсів, методів виробництва  й принципів ціноутворення.

Основний аргумент на користь  такої моделі регулювання в тому, що вона дозволяє захистити споживачів і виробників, гарантуючи виправданість  витрат і інвестицій, а також слушну оплату послуг. Інакше кажучи, створюються  перешкоди масштабним і найбільш очевидним зловживанням монопольним  положенням у вигляді невиправдано високих витрат і завищення прибутків.

Втім, навіть у цьому, центральному для даної моделі пункті її дієвість ставиться під сумнів. На думку  критиків, модель заохочує режим витратного ціноутворення - установлення тарифів  на базі фактичних витрат дозволяє перекладати витрати на споживачів. Недоліки моделі регулювання за принципом "витрати плюс прибуток" полягають  у порушенні стимулів до ефективних капіталовкладень, у заохоченні перекладання витрат з ринку з більшою конкурентністю на ринок з більшою монополізацією, в недостатності стимулів для  розширення кола надаваних послуг. За певних умов, а саме коли припустима норма прибутку на капітал перевищує  ціну капіталу, тут з'являється стимул для зверхінвестування.

3.2.2. Регулювання верхньої межі тарифу (дефлятор-х)

З другої половини 80-х років  після серії приватизацій компаній природніх монополій у Великобританії набула розвитку практика регулювання  тарифів при відсутності твердих  обмежень на норму прибутку.

Наприкінці десятиліття  вона стала завойовувати визнання й  у США. З 1989 р. Федеральна комісія  зі зв'язку (ФКЗ) регулює на базі цього  принципу тарифи для послуг далекого зв'язку "Америкен телефон енд  телеграф" ("АТТ"). За близькою методикою визначаються припустимі тарифи телефонних компаній Мексики й Аргентини.

Суть даної моделі полягає  у встановленні на погоджений (4-5 років) строк формули розрахунків щорічного  тарифу, яка містить дефлятор і  так званий фактор підвищення продуктивності (Х).

Із загальної суми доходу на регульований сектор ринку в британській  електроенергетиці й водопостачанні приходиться близько 95%, в "Бритіш гес" ("БГ") - 64%, в "Бритіш телекому" ("БТ") – 55%, а в Британському управлінні аеропортів (БУА) -37%.

Регулюються ціни послуг найбільш залежним клієнтам (наприклад, домогосподарствам-споживачам послуг "БТ" і "БГ", авіапасажирам  БУА). У Британському управлінні аеропортів контролюється плата, що стягується за посадку й зліт, і розцінки обслуговування пасажирів.

Тарифні обмеження переглядаються періодично, після закінчення встановленого  строку (4-5 років), але можливий і  позачерговий перегляд. Останній рівнозначний зміні ліцензії, на підставі якої діють  виробники. За узгодженням із власником  ліцензії її умови можуть бути змінені  регулювальним органом. У випадку  незгоди власника регулятор може передати справу в Комісію з монополій  і злиттям (КМЗ). За деякими виключеннями умови ліцензії можна змінити  тільки в тому випадку, якщо КМЗ визнає, що дії компанії суперечать "громадським  інтересам".

Існують два основні підходи  відносно об'єкта регулювання цін. У  галузях із широким спектром видів  продукції, що випускається, регулюється  тариф не кожного з них, а їх комбінація, кошик. Це спрощує процедуру  розрахунків (не треба обчислювати  фактичні витрати на виробництво  кожного виду продукції) і полегшує перехресне субсидування. Можливість останнього особливо важлива там, де ціни суттєво відхиляються відносних  витрат, але їх оптимальні рівні не можна встановити негайно через недостатню вивченість витрат і попиту або ж політичних обмежень. Особливу проблему представляє визначення принципів агрегування цін, що входять у кошик товарів і послуг, а також масштабів їх відносних змін.