Державне регулювання підприємницької діяльності в країнах з розвиненою економікою

Слід зазначити, що в цих умовах вирішальне значення набули методи прямого регулювання інноваційної активності, а методи непрямого регулювання, становлячи основу мотиваційного механізму в системі заходів дії на економіку, відійшли на другий план. Тому в період існування СРСР гостро стояла проблема дифузії нововведень. Проте централізована система забезпечувала стабільний розвиток інноваційних процесів у важкій промисловості і галузях військово-промислового комплексу. Наслідком такої ситуації з'явився гіпертрофований розвиток цього сектору економіки. В результаті в оборонному комплексі опинилося зосереджено 90 % високих технологій, що застосовуються в країні.

Наприкінці 1980-1990-х років ситуація в економіці змінилася. Швидкими темпами розвивались процеси децентралізації влади, роздержавлення власності, лібералізації цін і переходу до ринкових відносин. Передбачалося, що ринок створить систему стимулів, що сприятимуть активізації інноваційних процесів. Проте більшість промислових підприємств не змогла адаптуватися до нових умов і мотиваційний механізм з низки причин не запрацював. Основна частина підприємств, стикнувшись з проблемами виживання, втратила інтерес до інновацій, зважаючи на відсутність засобів для фінансування НДДКР. Суттєво скоротилося в 1990-х роках централізоване фінансування науково-технологічної сфери.

Ще одна проблема - слабка інформаційна база науки. Потреба наукових установ в науковій літературі, що закупляється за кордоном, задовольняється лише на 12 %. Украй складною справою стає за нинішніх умов поширення наукової інформація, публікація наукових видань, оскільки через дорожнечу і скорочення державного фінансування такого роду матеріали особливо важко донести до широких мас наукової громадськості.

Особливе занепокоєння останніми роками викликає швидкий розпад кадрового потенціалу української науки, відтік кваліфікованих фахівців з наукової сфери. Ситуація складається таким чином, що уміння, знання і досвід найосвіченішої частини населення України виявляються незатребуваними.

Отже, розпад кадрового потенціалу української науки протікає достатньо швидко. На це питання слід звернути увагу, адже якщо матеріальну базу можна відновити швидко за наявності певної кількості ресурсів, то для того, щоб заповнити кадрові втрати, потрібно буде крім фінансових вкладень витратити велику кількість часу, що знадобиться для підготовки нових фахівців наукової сфери.[14]

Окремого розгляду вимагає ситуація, що склалася у фундаментальній науці, оскільки кризові явища в економіці, що викликали скорочення бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу, відчутно вдарили по організаціях, що працюють у галузі фундаментальних досліджень, які становлять основу перспективного розвитку. Наукові установи, що займаються проведенням прикладних досліджень і дослідно-конструкторських робіт, хоча і зазнають великих труднощів, однак мають якісь підстави, щоб адаптуватися до ринкових умов і відшукати позабюджетні джерела фінансування, а академічна наука потрапляє в пряму залежність від бюджетного фінансування, і тому перебуває у менш вигідному становищі порівняно з галузевими НДІ і КБ.

Наприкінці 1970-х - початку 80-х років у колишньому СРСР частка витрат на проведення фундаментальних досліджень у загальному обсязі витрат на наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи становила 10-12 % (у США цей показник з аналогічний період був приблизно 14-16 %), до початку 1990-х років ця цифра знизилася до 5-6 %. Ці показники свідчать, що криза в українській фундаментальній науці набагато глибша і масштабніша, ніж у прикладній, і це не може не викликати серйозних побоювань за майбутню долю науково-технологічної сфери, промисловості та й країни взагалі. Зрештою, потрапляє під сумнів можливість збереження за Україною становища науково розвиненої держави.

Наслідком тяжкого становища науки є і ситуація, що склалась в інноваційній сфері. Зокрема, помітно знизилися показники запровадження науково-технологічних новацій у виробництво. Як наочна ілюстрація цього твердження може служити той факт, що частка розробок, впроваджуваних у виробництво, становить на даний час лише 20 %. І хоча Україна, як і раніше, не відрізнялася високим рівнем інноваційної активності, такого спаду не спостерігалося ніколи.[15]

Помітно погіршало становище України у патентно-ліцензійній сфері. Так, на початку 1980-х років в колишньому СРСР щорічно реєструвалося близько 50-60 тис. патентних документів (більше, ніж у США і в Японії). До 1993 р. обсяг патентування впав у кілька разів, і сьогодні Україна одержує зарубіжних патентів менше, ніж деякі американські фірми. Доходи України від продажу ліцензій на світовому ринку становлять 2 % від відповідних доходів США.

За умов глобалізації місце і роль будь-якої держави в світі стали залежати безпосередньо від її спроможності виробляти, споживати і застосовувати нові знання і технології. За таких обставин спостерігається посилення міждержавної конкуренції за рівнем кваліфікації працівників. В умовах глобалізації та технічної революції на сьогодні актуальнішою стає проблема скорочення попиту на некваліфіковану робочу силу і зростання на кваліфіковану, на тих працівників, які мають суміжні професії, та на таких, що здатні до освоєння нових знань і перенавчання.

Здатність людських ресурсів набувати знань і згодом творчо їх застосовувати залежить переважно від рівня і загальних умов навчання. Однак у багатьох країнах, навіть за розвиненої системи освіти, спостерігається надлишок некваліфікованої робочої сили і нестача кваліфікованих працівників, що часто компенсується за рахунок імміграції з інших країн кваліфікованих кадрів. З іншого боку, це приводить до необхідності міграції надлишку некваліфікованих працівників. Для України притаманний приплив низькокваліфікованої робочої сили.

В Україні на сьогодні у цьому напрямі наявні значні проблеми: зберігається низький попит на фахівців у галузях, які визначають розвиток науково-технічного прогресу. Актуальною залишається і проблема "відпливу мозків" як за межі країни, так і всередині її, тобто перехід від наукомістких галузей і виробництв до таких сфер зайнятості, які не потребують високої кваліфікації, але дають значний дохід.

Для України характерною виявилась проблема інтелектуальної міграції. Місце України у світовому господарстві дедалі більше визначатиметься якістю людського капіталу, станом освіти та рівнем використання досягнень науки і техніки. Оцінювання якості робочої сили, відповідно до міжнародної практики здійснюється як середньозважена величина, що складається з трудового законодавства і тарифного узгодження: трудової дисципліни і ставлення до праці; відносини між рівнями продуктивності праці і середньою заробітною платою; між рівнем кваліфікації працівників.

В Україні серед перелічених показників позитивно характеризується лише один - рівень кваліфікації працівників, але він не є максимальним. Найнижчим є показник, який відображає співвідношення між рівнями заробітної плати і продуктивністю праці.

За оцінкою експертів Світового банку, основним джерелом зростання валового внутрішнього продукту багатьох країн є саме людський капітал, на який припадає близько 64 % зростання ВВП, тоді як на виробничі фонди - 16 % і на природні ресурси - 20 %. У таких країнах, як Японія та Німеччина частка людського капіталу в економічному зростанні сягає близько 80 %. Вважається, що в Україні частка людського капіталу - 15 %, а на природні ресурси - 68 %. Із цього можна зробити невтішний висновок, що з двох відомих факторів багатства країн і народів - праця і природні ресурси - фактор праці у нашій країні недостатньо реалізується.[15]

Одним із проявів глобалізації є виникнення нової транснаціональної інфраструктури, яку можна визначити як інформаційне суспільство. Формування інформаційного суспільства - один із національних пріоритетів нашої держави. Адже широке запровадження інформаційно-комунікаційних технологій дає потужний імпульс інноваційному розвиткові, економічному, соціально-політичному та культурному життю українського суспільства. Під впливом глобальної інформатизації докорінно змінюються основи виробництва, техніка та економіка, зайнятість і кваліфікація робочої сили, а також соціальна структура суспільства та її система цінностей.

Для того щоб знайти оптимальні рішення, які дозволили б вийти з кризи, необхідно ретельно проаналізувати ситуацію і виявити ключові проблеми. Однією з таких проблем є правове регулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності. Слід наголосити, що процес створення законодавчої бази, регулюючої діяльність підприємств у сфері науки і техніки, розпочався. Вже ухвалено ряд законів, проте діяльність законодавчих органів не можна назвати задовільною, оскільки реформування правової системи протікає поволі, а це гальмує інноваційні процеси. До законодавчих актів, які слід прийняти щонайшвидше, необхідно включити закони, якими регулюють питання охорони інтелектуальної власності і реалізації науково-технологічної та інноваційної політики.

Ще однією найважливішою проблемою є збільшення державних асигнувань на науку і пошук нових джерел фінансування цієї сфери. Це питання вимагає якнайшвидшого вирішення, оскільки процес розмивання науково-технологічного потенціалу стрімко поглиблюється, і якщо найближчим часом не будуть вжиті дієві заходи, цей процес стане некерованим і незворотним. За умов, коли урядом проводиться жорстка бюджетна і кредитно-фінансова політика, розв'язання цього питання є надскладним, тим більше що брак фінансових ресурсів відчувається не лише в науково-технологічній сфері, а й у низці інших галузей.

Одне з основних джерел формування асигнувань на наукові дослідження - це позабюджетні фонди, спеціальні фонди галузей, відомств, концернів, асоціацій, корпорацій і власні засоби підприємств. Для прикладних НДР ставка робиться перш за все на власні засоби і спеціальні фонди галузей і відомств.

Для створення ефективної системи непрямого регулювання розвитку науково-технологічної сфери необхідно передбачити створення механізму заходів, які в майбутньому мають забезпечувати підприємствам проведення НДДКР, упровадження їх результатів у виробництво, пільговий режим оподаткування та амортизаційну політику. Законодавством України передбачалася пільга по податку на прибуток: підприємствам ряду галузей дозволялося виключати з бази оподаткування по цьому податку суму витрат на розширення, розвиток виробництва і реконструкцію. У наказах президента України містяться доручення уряду розробити пропозиції про звільнення від оподаткування частини прибутку об'єднань, підприємств, організацій, що спрямовується на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, а також до фонду фундаментальних досліджень і фонду технологічного розвитку, але не більш 10 % суми прибутку. Цей факт дає надію, що найвищі органи влади усвідомили необхідність недопущення подальшого руйнування науково-технологічного потенціалу.

Варто пам'ятати, що такі заходи виявляться достатньо ефективними лише тоді, коли принесуть підприємству реальне зростання доходу. Податковий кредит широко застосовується в світовій практиці інноваційного регулювання і дає відчутні результати.

Світовий досвід показує, що в різних ситуаціях і на різних етапах розвитку економіка неоднаково реагує на ті чи інші стимули до підвищення інноваційної активності. Тому комплекс заходів з регулювання інноваційної діяльності підприємств більшості країн постійно перебуває у процесі удосконалення, в нього безперервно вносяться зміни і доповнення, які переслідують мету максимізації корисної дії того або іншого стимулу на ситуацію в науково-технологічній сфері і якнайкращій адаптації законодавства і бюджетно-фінансової політики до умов, що змінюються.[16]

Стрижневе питання у розробці і проведенні в життя інноваційної політики - це вибір методів дії на інноваційні процеси, а точніше вибір співвідношення прямих і непрямих методів регулювання. Сучасний стан української економіки свідчить про те, що найбільший ефект можуть дати прямі методи регулювання інноваційних процесів. Уся різниця між цими методами полягає у тому, що пряме регулювання має вибірковий характер, а непряме - загальний, тобто непрямі методи призначені для регулювання діяльності певної групи суб'єктів господарювання (може застосовуватися угруповання за галузевою належністю, розмірами, з організаційно-правових форм, місцезнаходження і т. п.), що мають один або кілька відмітних ознак.

Не слід, звичайно, забувати і про головну відмінність цих методів - за інструментами впливу на економіку. За прямого регулювання - це безпосереднє фінансування, а за непрямого - податковий кредит, амортизаційні пільги і т. п. Кожний із зазначених вище методів несе певні переваги і недоліки. Якщо непрямі методи забезпечують повноту охоплення, простоту процедури надання пільг і містять потужний мотиваційний механізм на додаток до ринкового, то прямі методи відрізняються високим рівнем концентрації ресурсів і допускають диференційований підхід у виборі об'єктів дії.

У зв'язку з цим, аналізуючи сучасний перебіг справ в Україні, можна сказати, що ситуація, яка склалась, характеризується переважанням монопольно-регулюючих сил над конкурентними, а відповідно до цього слаборозвиненого мотиваційного механізму науково-технологічного розвитку. Тому застосування непрямих методів регулювання не дасть бажаного результату, оскільки не існує розвиненого конкурентного ринку, а це значить, що механізм мотивації, закладений у непрямих методах, не спрацює. Річ у тім, що за відсутності розвиненого базового мотиваційного механізму система мотивації непрямих методів не функціонує.

Таким чином, для регулювання інноваційної активності в Україні найкраще підходять прямі методи дії, а непрямі методи регулювання можуть застосовуватися для того, щоб забезпечити збереження існуючого науково-технологічного та інноваційного потенціалу. Проте в умовах відомих складнощів з виконанням державного бюджету держава зберігає прихильність проведення жорсткої податкової політики і з року в рік скорочує розміри фінансування наукових організацій. В усякому разі, до останнього часу жодних реальних кроків, спрямованих на зміну бюджетної і податкової політики в цій сфері не робилося.

Отже, в ситуації, що склалася, на першому плані постають проблеми оптимального розподілу обмежених фінансових ресурсів в цілях досягнення максимально ефективного їх використання. Крім того, ставиться завдання пошуку нових джерел фінансування досліджень і розробок, зокрема, залучення коштів приватних інвесторів в науку і наукове обслуговування. Наголосимо, що у всіх розвинених країнах велика частина витрат на НДДКР покривається з цих джерел. Серйозного опрацьовування вимагає питання підготовки пакета законодавчих актів, стимулюючих інвестиції приватного капіталу в сферу науки.