Державне регулювання підприємницької діяльності в країнах з розвиненою економікою

У ході відновлення фінансової потужності приватних підприємств і зруйнованих війною господарських зв'язків, мірою досягнення довоєнних обсягів виробництва і експорту та виходу на достатньо високу норму накопичення, на зміну політиці "інвестиції за будь-яку ціну" приходило нормальне державне регулювання галузевої і регіональної структури капіталовкладень, а також антициклічна дія на приватну інвестиційну діяльність.

Якщо тепер розглянути другий етап державної політики капіталовкладень, що продовжувався до кінця 1970-х років, тоді головними напрямами можна визнати:

o стимулювання науково-технічного  прогресу;

o ліквідацію руйнівних наслідків  енергетичної кризи;

o запобігання забрудненню довкілля;

o сприяння прогресивним зрушенням  у структурі господарства. На  цьому етапі розв'язувалися проблеми  адаптації національних

економік до умов інтенсивного розгортання науково-технічної революції. Посилилася і потреба в кон'юнктурному регулюванні інвестицій, бо після завершення відновного періоду в розвитку господарства різко зросла амплітуда циклічних коливань.

У США та в інших країнах, як і раніше, гостро постала проблема недонакопичення капіталу. Частка капіталовкладень в американському валовому національному продукті була (і дотепер залишається) значно меншою, ніж в інших розвинених країнах. З метою активізації інвестиційної діяльності і стимулювання модернізації виробничого апарату адміністрація США у 1962 р. вводить 7 %-ву знижку на капіталовкладення в устаткування виробничого призначення. Компаніям надавалося право скорочувати у вказаній межі суму сплачуваного податку за умови, що термін роботи устаткування, що придбавається, становить вісім і більше років. Для устаткування з меншим терміном служби податкова знижка знижувалася: при службі 6-8 років - до 4,66, а 4-6 - до 2,33 %. З невеликою перервою (1969-1971) ця податкова пільга для капіталовкладень діяла до середини 1980-х років, причому в деякі роки знижка підвищувалась до 10 %. Введення даної податкової знижки виявилося вельми дієвим засобом стимулювання інвестиційної активності: у 1962-1972 рр. середньорічний темп приросту основного капіталу виявився у 1,5 раза вищим, ніж у попередні десятиліття.[12]

Ефективним напрямом дії держави на структуру капіталовкладень у 1960-ті і 1970-ті роки стає стимулювання науково-технічного прогресу, спрямоване на підвищення конкурентоспроможності національних компаній та економіки в цілому. Варто наголосити, що в країнах з ринковою економікою відсутній якийсь особливий "механізм НТП". Сприйнятливість до науково-технічного прогресу створюється в результаті роботи ринкових принципів конкуренції, ціноутворення, в ході взаємного руху попиту і пропозиції. Проте ринковий механізм не забезпечив вирішення всіх проблем науково-технічного розвитку; роль держави в цій сфері у всіх високоіндустріальних країнах дуже суттєва. При цьому відповідні функції держава реалізує в таких трьох основних формах:

1) бюджетне фінансування наукових  досліджень, головним чином фундаментальних;

2) субсидування науково-дослідного  та інноваційного процесу в приватному секторі;

3) надання податкових пільг з  метою прискорення науково-технічного  прогресу.

Названі заходи, як правило, провадяться державою в межах довго- і середньострокових науково-технологічних програм. Відомі десятки програм розвитку наукових досліджень і розробок в ядерній енергетиці, освоєння космосу і ресурсів Світового океану, інформаційної техніки і систем зв'язку, біотехнології і нетрадиційних матеріалів. Ці програми в різні роки складалися і реалізовувалися в США та Японії, Німеччині та Франції, Великобританії та Італії. У більшості випадків держава брала на себе фінансування фундаментальних досліджень, що проводилися в університетах та інших наукових установах. До кінця 1970-х років у всіх розвинених країнах (за винятком Японії та Швейцарії) частка державних коштів в сукупному фінансуванні НДДКР коливалася приблизно на рівні 50 %; у Франції - трохи більше (53 %), у Німеччині - менше (41 %).

Ефективним засобом збільшення джерел фінансування науково-дослідної діяльності та інноваційного процесу в корпораціях (а й створення загальних сприятливих умов для інвестування) стало надання податкових пільг підприємствам, що здійснюють НДР. Система такого роду пільг надзвичайно багатоманітна.

Спеціальні податкові пільги для НДР, що проводяться приватними компаніями, вперше передбачалися Кодексом внутрішніх доходів США (1954). Американські компанії дістали право або одноразового повного вирахування з оподатковуваного податком доходу витрат на НДДКР за типом поточних виробничих витрат, або вирахування цих витрат з доходів протягом ряду років. У першому випадку компанії (головним чином великі) одержували можливість здійснювати наукові дослідження за рахунок доходів від інших видів діяльності. До права ж вирахування витрат на НДДКР протягом кількох років вдаються, як правило, дрібні і середні фірми. Аналогічними правами користуються компанії Великобританії, Італії, Канади, Швеції.

У більшості країн особлива увага надається стимулюванню науково-технічного прогресу у сфері дрібного і середнього бізнесу. Річ у тім, що малі наукомісткі фірми не без підстав вважаються найбільш динамічними суб'єктами інноваційного процесу. Вони краще за великі підприємства пристосовані до знаходження ринкових ніш для нововведення і концентрації в них необхідних фінансових ресурсів. Для малих підприємств, що здійснюють НДР, встановлені додаткові податкові, перш за все амортизаційні, пільги. Так, у Великобританії та Японії для власників цих підприємств знижені ставки прибуткового податку. Застосовується зниження ставок податку на приріст капіталу, на доходи від операцій з цінними паперами (широко цей метод заохочення ризикового бізнесу поширений у США).

Крім заходів, які стимулюють науково-технологічний розвиток, у вирішенні структурних проблем і регулюванні інвестиційної діяльності в цілому значну роль відіграли енергетична та екологічна політики.

Бюджетне фінансування енергетичних програм (зокрема, дослідних), а також певна цінова політика і введення розгалуженої системи специфічних податкових пільг сприяли зростанню капіталовкладень, що забезпечують рішення енергетичних проблем. Як приклади використання інструментів державного регулювання можуть бути названі законодавчі акти, прийняті конгресом США. Скажімо, Законом про енергетичну політику і економію енергії (1975) вводився контроль над цінами на нафту. Закон про використання палива у промисловості та на електростанціях (1978) дозволяв спалювання рідкого і газового палива на ТЕС лише у виняткових випадках (зокрема, у тих, коли з якихось причин неможливий їх переклад на вугілля). У законодавчому порядку надані податкові пільги компаніям, що здійснюють капіталовкладення в енергозбереження. Ці знижки стимулювали мобілізацію альтернативних видів енергії та її заощадження, застосування нових технологій у сфері енергетики (наприклад, надавалися знижки компаніям, що освоюють виробництво палива із зерна, спиртного палива; надавався 10 %-й податковий кредит для інвестицій в устаткування, що працює на сонячній енергії).

Встановлювалися пільгові податки на нові автомобілі, які ефективніше використовують паливо; передбачалася система податків, стримуючих споживання бензину, і стандартів, стимулюючих підвищення ефективності цього споживання. Раціоналізації витрачання палива у житлових будівлях і спорудах сприяли пільгові кредити і позики на меті посилення теплоізоляції приміщень, а також стандарти, розраховані на заощадження енергетичних ресурсів при експлуатації будівель і побутових предметів тривалого користування.

У 1970-ті роки у всіх високорозвинених країнах були широко заді-яні методи регулювання інвестицій, спрямованих на охорону екології. Були ухвалені ряд законів, що регламентують порядок природокористування. Так, вперше в історії США приймається Закон про національну політику в сфері навколишнього середовища (1969), що поклав на федеральний уряд відповідальність за рішення екологічних проблем. На підставі цього закону, а також інших правових актів були розроблені і введені національні стандарти на якість окремих компонентів середовища або гранично допустимі норми його забруднення. Загальнодержавні стандарти якості повітря, води і шумового забруднення поступово посилювалися; у 1976 р. визначено остаточні нормативи забруднення. Встановлення таких стандартів означало, що держава встановлює певні обмеження на викид забруднювальних речовин і ставить відповідні вимоги до підприємців, примушуючи їх упроваджувати або нову безвідходну технологію, або очисне устаткування. Таким чином, держава дістала певною мірою право регламентувати діяльність приватних фірм, впливати на темпи і структуру їх інвестування, динаміку цін і прибутків і, врешті-решт, - на їх рентабельність і конкурентоспроможність.

До цього періоду відноситься і початок використання такого економічного важеля, як платня за забруднення, або податок на одиницю забруднювальних речовин, що викидаються. Розробляється диференційована шкала для різних об'ємів і видів забруднювачів, встановлюється універсальний податок на стоки і викиди, який сплачувався кожним підприємством і спонукав його вживати заходи до припинення цієї шкідливої діяльності.

Ключовий засіб дії на інвестиційну діяльність у специфічно анти-циклічних цілях - кредитна політика центральних банків, які, як правило, є незалежними фінансовими інститутами з винятковим правом випуску банкнот. Центральні банки забезпечують стійкість валюти і несуть відповідальність за стан платіжного балансу, через них виконується державний бюджет. Особливість діяльності національних банків полягає у тому, що вони не кредитують безпосередньо капіталовкладення приватних підприємств, а впливають на їх інвестиційну діяльність за допомогою регулювання їх відносин з комерційними банками. Останнє, власне, і служить основним напрямом кон'юнктурної політики центральних банків. Сутність її зводиться до обмеження кредитної експансії за часів перегріву кон'юнктури і полегшенню умов кредиту в період криз і депресій. Так, підвищення облікової ставки веде до ускладнення умов фінансування комерційних банків і інших кредитних інститутів; якщо ж облікова ставка знижується, ці умови полегшуються.

Схожу мету, що і варіювання обліковою ставкою, переслідує і політика динаміки обов'язкових резервів. Підвищуючи обов'язкові резервні внески кредитних установ у фазі високої кон'юнктури, центральний банк скорочує обсяг кредитів, що надаються ними, і тим самим дестимулює інвестиційну діяльність підприємств; зниження ж норми резервів дає стимулюючу дію на обсяги кредитування і темпи зростання капіталовкладень (у період спаду). Норми обов'язкових резервів для кредитних організацій встановлюються за поточними, терміновими і ощадними внесками.

Антициклічна дія на інвестиційну діяльність в ширших масштабах здійснювалася методами фінансової політики, до їх числа належить:

o відпрацювання особливої системи  формування обсягу і структури  бюджетних доходів (останні повинні  зростати у період спаду і  скорочуватися під час підйому) і витрат (рух яких має бути протилежним);

o функціонування фондів вирівнювання  кон'юнктури у центральних банках (з метою погашення боргу центральному  банку на етапі підйому і  фінансування додаткових державних  витрат за рахунок зібраних у фонді засобів в умовах спаду);

o підвищення або зниження - залежно  від стану кон'юнктури - ставок  прибуткового і корпоративного  податків;

o застосування інвестиційних дотацій, що є частиною капіталовкладень, яку держава безоплатно повертає  інвестору під час кризового і депресивного стану економіки (до 10 % загальної суми річних інвестицій);

o використання інвестиційних премій, виплачуваних приватним фірмам  у разі погіршення кон'юнктури  у відповідній пропорції до  розмірів вироблених капіталовкладень.

Можна, втім, констатувати, що розширення кола державних преференцій, що постійно поповнювався новими знижками і пільгами для різних груп підприємців, не завжди досягало поставлених цілей. Особливо виразно це виявилося на рубежі 1970-1980-х років, коли стрімко наростали негативні явища в розвитку економіки розвинених країн - інфляція, падіння темпів економічного зростання та ефективності використовування факторів виробництва. Економісти і політики, що дотримувались неоконсервативних поглядів, схильні були пояснювати ці процеси прорахунками економічної політики держави, яка, на їх думку, поширила свій вплив на господарський розвиток за межі дозволеного, що призвело до зростання бюджетних витрат і дефіцитів, зниження стимулів до праці і капіталовкладень, порушення регулюючої функції ринку.

На третьому етапі (розпочався у 1980-ті роки) уряди США, Великобританії, Японії, Німеччині та Франції КЕРУВАЛИСЯ в своїй політиці тим, що надмірна регламентація економіки з боку держави (навіть за допомогою винятково непрямих методів податкового і кредитного регулювання) веде до скорочення темпів зростання приватних капіталовкладень і уповільнення процесу технологічних перетворень. Тому головні зусилля стали спрямовувати на створення у фінансовій і кредитно-грошовій сферах умов, необхідних для розгортання приватної підприємницької ініціативи і підвищення ефективності власне ринкового механізму.

Вирішальною ланкою в системі заходів дерегулювання економіки в цілях заохочення приватної ініціативи виступили податкові реформи, які у кілька етапів проводились практично у всіх високорозвинених країнах. Теоретична основа цих реформ - концепція досягнення нейтральності оподаткування, згідно з якою податкова система не повинна деформувати ринкові, стихійно складені процеси; не повинна, інакше кажучи, використовуватись як інструмент зміни пропорцій виробництва, накопичення, обміну і споживання.

Податкові ставки на прибуток корпорацій були скорочені: у Великобританії (від 52 % у 1981 р. до 45 у 1984 р., 40 у 1985 р. і 35 % у 1986 р.); у Франції (від 50 % у 1983 р. до 45 у 1986 р., 42 у 1988 р. і до 39 % на нерозподілений прибуток з 1989 р.); в Японії (за 1985-1988 рр. - від 43,3 до 37,5 %). Значне пом'якшення прогресії прибуткового податку і скорочення ставок корпоративного податку (на нерозподілений прибуток від 56 до 53 %, а на розподілений - від 36 до 33 %) мали місце в ході триступінчатої західнонімецької податкової реформи 1986-1990 рр.