Державне регулювання підприємницької діяльності в країнах з розвиненою економікою

Все більш широкого поширення набувають самозайнятість, часткова зайнятість і віртуальні форми організації праці.

Найважливішим каталізатором всіх перерахованих вище процесів стало те, що прийнято називати «інформаційною революцією». Це поняття взяте в лапки, оскільки насправді за ним слідують два моменти: власне інформаційна революція і комунікативна революція, П. Друкер вважає інформаційну революцію четвертою після винаходу писемності, рукописної книги і друкарського верстата та комунікативну революцію – найзначнішою після винаходу колеса і парової машини. До цих пір вдосконалення процесів обробки інформації і процесів її доставки проходило різними самостійними шляхами. їх інтеграція, що має місце в сучасних умовах, дала величезну соціальну, економічну, культурну синергетику. Більш того, сьогодні саме комунікативна сторона інформаційної революції виходить на перший план.

Головним структуроформуючим чинником постіндустріальної економіки, підвалиною „створюючого руйнування” у всіх її секторах, основою „нестабільної стабільності” економічної системи став потужний потік інновацій. Він передусім пов’язаний з бурхливим розвитком інформаційно-інтелектуальних технологій. Зокрема, завдяки комп’ютеризації відбулося прискорення переходу від існуючих технологічних рішень до більш досконалих та стрімке скорочення часового інтервалу між появою нової технології й її впровадженням у масовому виробництві. Ці тенденції стали причиною швидких структурних змін. Вже у першій половині 1980-рр. у США, а кількома роками пізніше й у країнах Західної Європи валовий продукт сфери інтерперсональних послуг перевищив валовий продукт сфери матеріального виробництва. Темпи його приросту випереджали аналогічні показники у сфері матеріального виробництва: у Франції – у 2 рази, у США і Німеччині – в 6 разів, в Англії – у 30 разів. Це означає, що обриси структурної архітектоніки постіндустріальних лідерів сучасності визначають дві взаємопов’язані тенденції – підвищення ролі інформаційно-інтелектуальної складової і зменшення ролі матеріально-ресурсних компонентів суспільного виробництва. У сучасних економіках знань понад 50% ВВП створюється в інтелектуальному секторі виробництва, а понад 70% приросту ВВП обумовлюється поширенням нових інформаційних технологій та підвищенням освітнього рівня працівників. На втілення нових знань у нові технології, устаткування, освіту працівників та організацію виробництва розвинені країни виділяють 80-95% приросту ВВП. Зростання ролі і вагомості інформаційного сектора засвідчує деіндустріалізацію постіндустріальних економік [.7, c. 148-149].

Процес деіндустріалізації, проте зовсім іншого змісту, спостерігається протягом трансформаційного періоду в Україні, слугуючи ілюстрацією інверсійності структурних змін, не характерних навіть для індустріальних економік. За 1991-2005 рр. частка паливно-сировинних галузей зросла майже втричі й сягнула 62,2% від обсягу промислового виробництва української економіки, в той час як частка машинобудування зменшилася майже вдвічі [.8, с. 35]. Ця інверсія стала наслідком орієнтації урядової політики не на стратегічні інноваційні пріоритети, а на одержання швидких вигод від сприятливої кон’юнктури на світових ринках, що зумовило консервацію низькотехнологічної структури української економіки. У той час як в експорті розвинених країн частка продукції високих і середніх технологій складає: у США – 74,7%, в Японії – 83,4%, в ЄС – понад 63%, у вітчизняному експорті продукція сфери високих технологій становить лише 4,4%, середньовисоких – 18,9%. Спостерігається стійка тенденція до скорочення частки вітчизняних промислових підприємств, що впроваджують інновації: з 22,9% у 1995 р. до 14,8% у 2000 р. та 10,8% у 2008 р. Наукоємність промислового виробництва знаходиться на рівні 0,3%, що на порядок менше від світового рівня. Приріст ВВП за рахунок впровадження нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7-1%. Незважаючи на спад виробництва, споживання енергоносіїв (вугілля, нафти, бензину) зростає [9, с.69]. Відтак підвищення ролі інформаційно-інтелектуальної складової і зменшення ролі матеріально-ресурсних компонентів, характерних для постіндустріальних країн, у вітчизняній економіці не спостерігається.

Однак неможливо співвіднести рівні розвитку інформаційних технологій, динаміку технологічних укладів та структурних змін. Звичайно, на підставі наявної інформації теж можна робити деякі висновки. Наприклад, у виробництві електричного, електронного та оптичного устаткування, яке традиційно відносять до сектора високих технологій, у 2008 р. інноваційна продукція була впроваджена на 134 підприємствах, інноваційні процеси – на 94, організаційні та маркетингові інновації відповідно на 49 і 65 підприємствах. Аналогічні показники інновацій у виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів були вищими відповідно у 1,8, 2,6, 1,7 та 3,3 рази. Це означає, що високотехнологічні галузі не стали основним продуцентом інновацій, джерелом їх поширення на економіку.

Утворюється замкнене коло: низькотехнологічна структура економіки відторгає інновації, без впровадження інновацій неможлива зміна індустріальних структурних домінант на постіндустріальні. Ситуація нагадує хрестоматійні приклади стійкої рівноваги у стані депресії, коли падіння обсягів виробництва, зайнятості і доходу унеможливлює зростання сукупного попиту і вихід з кризи, або „пастки бідності”, коли низький рівень ВВП на одну особу стає причиною низького рівня заощаджень й інвестицій, що надалі перешкоджає економічному зростанню і підвищенню рівня добробуту. В усіх ситуаціях оптимізація неможлива без участі держави[10].

Для забезпечення прогресивних соціоструктурних трансформацій стратегічні національні інноваційні пріоритети передусім повинні бути постійно підкріплені заходами фіскальної політики як найбільш відповідними: державними інвестиціями у розвиток науки і освіти – визначальних для формування інтелектуального потенціалу інституцій, реальною державною підтримкою сектора інформаційних технологій, інноваційних підприємств та підприємців-новаторів за рахунок податкових пільг, преференцій, субсидій.

Отже, успішне стратегічне управління інтелектуальними ресурсами означає, на наш погляд, цілеспрямований розвиток інтелектуального капіталу організації і суспільства в цілому, стимулювання новаторських розробок, що вимагають концентрації капіталу і інтелектуального потенціалу, а з іншого боку - культивування конкурентного середовища в напрямах інноваційної діяльності, пов'язаних з можливістю широкого використання продукту [10].

У країнах з розвиненою ринковою економікою існує великий арсенал методів і відповідних державних інститутів, за допомогою яких здійснюється дієве макроекономічне регулювання інвестицій у розвиток національної економіки. Податки і державна підтримка підприємництва; планування державного бюджету і бюджетів регіональних адміністративних одиниць; складання фінансових планів малих і великих фірм; реалізація довгострокових науково-технологічних і соціальних державних програм; регулювання зайнятості і безробіття, грошового обігу; нарешті управління державним сектором економіки - все це не повний перелік сфер і напрямів регулювання економічного розвитку з активним використовуванням державних управлінських структур. Маркетингові методи тут органічно доповнюються плануванням. Визначення на перспективу потреби у продукції і ціни, за якою вона може бути реалізована на ринку, обґрунтування обсягів виробництва - це і маркетинг, і планування.

В Україні же сьогодні головним чином панують монетаристські теорії, відповідно до яких розвиток виробництва, зміни у зайнятості, інвестиціях та інших економічних параметрах і взаємозв'язках, у вирішальній мірі регулюються грошовим обігом, а останнє - банківською обліковою ставкою, балансом державного бюджету. Тим часом, як вже багато разів наголошувалося в літературі [11], рецепти монетаризму хороші для зрілої, налагодженої економіки з розвиненою ринковою інфраструктурою, з підготовленими підприємцями і гнучкою, кваліфікованою і дисциплінованою робочою силою. Тоді важелі фінансової системи дієві і ведуть до оптимЯкщо ж такі умови відсутні, монетарні рецепти в економічній політиці (включаючи вивільнення цін і лібералізацію зовнішньої торгівлі) ведуть лише до гіперінфляції і паралічу вітчизняної виробничої системи, до різкої девальвації гривні і зростання зовнішньої заборгованості. Тяготи кризового періоду, на нашу думку, можна зменшити, якщо врахувати і творчо застосувати досвід економічно розвинених країн в будівництві післявоєнної економіки та її подальшому регулюванні. Особливо важливо використовувати цей досвід у сфері інвестиційної політики, бо саме капітальні вкладення, покликані адаптувати останні результати розвитку науки і техніки, визначають ефективність структури і функціонування економіки в цілому.

Зрозуміло, регулювання фінансової системи - необхідна умова нормального економічного розвитку. Однак з його допомогою не можна досягти прориву в царині реформування народногосподарської структури, що склалася, в науково-технічному прогресі та оновленні виробничої бази. Для цього потрібна багаторічна спеціальна робота з технологічної перебудови накопиченого виробничого апарату, модернізації існуючих і створення нових підприємств, здатних виробляти відповідної якості матеріали, машини й устаткування, сучасні товари широкого споживання.

ального розподілу ресурсів та їх ефективного використання.

Якщо ж такі умови відсутні, монетарні рецепти в економічній політиці (включаючи вивільнення цін і лібералізацію зовнішньої торгівлі) ведуть лише до гіперінфляції і паралічу вітчизняної виробничої системи, до різкої девальвації гривні і зростання зовнішньої заборгованості. Тяготи кризового періоду, на нашу думку, можна зменшити, якщо врахувати і творчо застосувати досвід економічно розвинених країн в будівництві післявоєнної економіки та її подальшому регулюванні. Особливо важливо використовувати цей досвід у сфері інвестиційної політики, бо саме капітальні вкладення, покликані адаптувати останні результати розвитку науки і техніки, визначають ефективність структури і функціонування економіки в цілому.

Зрозуміло, регулювання фінансової системи - необхідна умова нормального економічного розвитку. Однак з його допомогою не можна досягти прориву в царині реформування народногосподарської структури, що склалася, в науково-технічному прогресі та оновленні виробничої бази. Для цього потрібна багаторічна спеціальна робота з технологічної перебудови накопиченого виробничого апарату, модернізації існуючих і створення нових підприємств, здатних виробляти відповідної якості матеріали, машини й устаткування, сучасні товари широкого споживання.

Запорука економічного успіху як держави, так і підприємств - розробка раціональної довгострокової інноваційної-інвестиційної політики. Про це свідчить практика всіх країн, яким вдалося створити високоефективну економіку з високими стандартами якості життя.

Стосовно інноваційно-інвестиційної політики промислово розвинених країн можна з певною часткою умовності виділити три етапи.

Перший етап почався відразу після закінчення Другої світової війни і тривав приблизно до середини 1950-х років. Наслідки війни були далеко не однозначними для країн, що брали участь у ній, проте для більшості з них були характерні ослаблення фінансових можливостей підприємств, дестабілізація ринку позикового капіталу, наявність незадоволеного попиту на предмети споживання і промислове устаткування.

Найпоширенішим способом стимулювання приватних інвестицій стало здійснення заходів податкової політики, спрямованих на збільшення питомої ваги внутрішніх ресурсів компаній у фінансуванні капіталовкладень, тобто частки самофінансування. Так, у США частка амортизаційних відрахувань і нерозподіленого на дивіденди прибутку у фінансуванні капіталовкладень нефінансових корпорацій у приватному секторі економіки в 1948 р. становила 76,1 %, у 1960 р. - 72,9 %, а в 1970 р. - тільки 56 %.

Особливий важіль стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності - податок на корпорації, який дозволяє диференціювати ставки оподаткування розподіленого і нерозподіленого прибутку. У цьому контексті показовий приклад Великобританії: до 1958 р. ставка корпоративного податку на розподілений прибуток була значно вище, ніж на нерозподілену частку, яка залишалася в руках компаній і використовувалася ними для фінансування інновацій. Протягом 1947-1951 рр. ставка податку на розподілений прибуток зросла від 25 до 50 %, а на нерозподілений прибуток залишалася на рівні 10 %. У 1952-1955 рр. першу ставку було скорочено до 22,5, а другу - до 2,5 %. Нарешті після низки менш значних змін, у 1958 р. обидві ставки вийшли на рівень 10 % (у 1962-1964 рр. підвищені до 15 %). Таким чином, мірою зміцнення фінансового становища національних компаній форма обкладення корпоративним податком змінювалась у напрямі, який сприяв активізації ринку капіталів (акцій, облігацій, інших цінних паперів) і збільшенню його частки у фінансуванні інвестицій.

У даний період у Німеччині активно використовувалися методи прямого регулювання приватних капіталовкладень. У 1952-1955 рр. діяв "Закон про інвестиційну допомогу промисловому виробництву", відповідно до якого всі галузі промисловості, крім тих, яким надавалася допомога, а також державних підприємств, повинні були робити відрахування від прибутків до спеціального фонду, створеного для надання інвестиційної допомоги вугледобувній, металургійній, вагонобудівній промисловості, а також енерго-, газо- і водопостачанню. Загальну суму визначили в 1 млрд дойчмарок. Одержані від цієї операції кошти звільнялися від оподаткування.

Хоча названий закон набув чинності коли країна досягла довоєнного рівня промислового виробництва, подальше господарське зростання стримувалося низькими темпами реконструкції ряду галузей важкої промисловості. За цих умов держава вживала безпрецедентних заходів із забезпечення фінансування капіталовкладень у згадані вище галузі. Відрахування до фонду інвестиційної допомоги зробили 132 тис. промислових підприємств Німеччини. Капіталізація зібраних внесків, а також розширення прискореної амортизації основних фондів, дозволили галузям, що одержували допомогу, здійснити капіталовкладення, що майже вп'ятеро перевищили первинну суму фонду.

У 1946-1950 рр. у Франції до половини валових національних інвестицій формувалося за рахунок державних коштів. Від початку 1950-х років пряма участь держави у фінансуванні капіталовкладень значно слабшає, але залишається суттєвою: на її частку припадає до 30 % інвестицій. Цілеспрямоване інвестування значних коштів у такі капіталомісткі сфери з тривалими термінами оборотності капіталу, як галузі виробничої інфраструктури, сприяло відновленню і розширенню мережі шосейних доріг і залізниць, мостів, аеродромів, водних шляхів, річкових і морських портів. Сприяло це і модернізації існуючих і будівництву нових електростанцій, ліній електропередач, нафто- і газопроводів. Великі державні капіталовкладення привели транспортну мережу і енергетичне господарство у відповідність до рівня розвитку промисловості. Інфраструктура перестала бути вузьким місцем у розвитку економіки. Реконструйовані транспорт і енергетика, надаючи промисловим, сільськогосподарським, будівельним та іншим підприємствам високий рівень відповідного обслуговування, значно вплинули на підвищення ефективності інвестиційної діяльності цих виробничих одиниць

Особливо характерним виявилося в перші післявоєнні десятиліття положення, якими держава встановлювала на продукцію націоналізованих підприємств занижені ціни, що часто не компенсували витрат виробництва, ніж приватні підприємства забезпечувалися дешевими паливом і електроенергією, а також транспортними послугами, що, зрозуміло, сприяло підвищенню конкурентоспроможності французького бізнесу на світових ринках.

У післявоєнні роки в більшості країн Західної Європи держава надала безвідплатні допомоги в справі фінансування інвестицій у такі галузі, як сільське господарство, суднобудування, вугільна і нафтовидобувна промисловість, житлове будівництво.

Як правило, державні кредити надавалися на тривалий термін і за пільговими ставками. Особливо велика роль держави у сфері кредитування у Франції, де частина банків і страхових установ націоналізована. Кредитування промислових, будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств ведеться казначейством через Фонд економічного і соціального розвитку, який у післявоєнні роки здійснював щорічно до 40 % всього обсягу державного фінансування капіталовкладень. У період 1949-1956 рр. за рахунок кредитів фонду фінансувалося в середньому близько 11 % сукупних виробничих капіталовкладень. Головними об'єктами державного кредитування разом з націоналізованими підприємствами, на які в окремі роки припадало до 75 % загальної суми кредитів, стали підприємства нових, таких галузей промисловості, хімічна, електротехнічна, що динамічно розвиваються, а також деякі старі галузі, від стану яких значною мірою залежало конкурентоспроможність всієї економіки (перш за все чорна металургія).