Підприємство як суб'єкт господарювання

Пільги, які надає уряд країни компаніям, які створюються  в офшорних зонах:

• низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати;
• можливість укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;
• прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій;
• спрощений порядок списання витрат, пов'язаних з укладанням угод;
• анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;
• надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах.

З країн, які реєструють офшорні  компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію та ін. Ці компанії тут або взагалі  не оподатковуються, наприклад у  Ліберії чи Ірландії, або оподатковуються  невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні, Панамі, на Антильських  островах. Паушальный податок – це загальна сума податку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах податки офшорної компанії мають таку саму структуру, як і у звичайних фірм, але ставки податків значно зменшені, наприклад у Швейцарії.

Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені власниками вкладів  і рахунків у банках, комерційними організаціями, інкасаторськими фірмами  для збору роялті, відсоткових  відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними інноваціями тощо.

Аналогом офшорних зон  є вільні економічні зони, які створюються, зокрема, в Україні – у Криму  та Закарпатті.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) є прототипами транснаціональних  компаній типу IBM, які розпочали активно  формуватися наприкінці XIX ст. з метою  злиття промислового та банківського капіталу. ФПГ – це група взаємозв'язаних за капіталом підприємств, до складу якої входять спеціалізовані фінансові  інституції. Такі групи створюються  для вирішення загальних завдань, а саме:

• підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва;
• формування раціональних виробничих і коопераційних зв'язків;
• збільшення експортного потенціалу;
• прискорення НТП за рахунок об'єднання капіталів.

Конкурентні переваги у ФПГ  досягаються завдяки перехресному інвестуванню, заповненню прогалин у  виробничому ланцюгу; зниженню ризику; доступу до технологій, ринків, ресурсів; спільній діяльності (збут, маркетинг  тощо).

ФПГ є високоефективною формою об'єднання підприємств у період перехідної економіки.

По-перше, вони дають змогу  не лише зберегти існуючі господарські зв'язки, а й налагодити нові на основі інтеграції великих виробничих компаній з потужними фінансово-кредитними установами (банками, страховими компаніями, інвестиційними фондами), науково-дослідними, торговельними та інформаційними організаціями.

По-друге, в умовах ринкових механізмів функціонування економіки  ФПГ дають змогу посилити регулюючу  роль держави в управлінні процесами  господарського життя.

По-третє, концентрація капіталу і централізація управління виробничо-господарськими процесами всередині ФПГ підвищують ефективність контролю за використанням  обмежених ресурсів. Пояснюється  це тим, що централізований контроль з боку великих інвесторів значно ефективніший, ніж контроль за діяльністю корпорації з боку розпорошеного  контингенту акціонерів.

По-четверте, ФПГ спроможні  послабити вплив негативних факторів, які мають місце в процесі  трансформації економіки [4, 55].

Однією з форм відносин між великим та малим бізнесом, особливо у сфері торгівлі та послуг, є система франчайзних договірних відносин.

Франчайзна організація являє собою змішану форму об'єднань підприємств великого та малого підприємництва, що ґрунтується на франчайзі.

Франчайза – це угода між великою корпорацією та мережею дрібних фірм або підприємців, згідно з якою франчайзер (як правило, велика компанія) бере зобов'язання постачати дрібним фірмам або підприємцям, котрі діють у межах визначеної території, свої товари, надавати послуги у сфері ведення бізнесу тощо. За це дрібна фірма або підприємець (франчайзі) бере зобов'язання надати франчайзеру послуги у сфері реалізації його товарів, менеджменту, маркетингу з урахуванням місцевих умов, а також інвестувати в цю компанію частину свого капіталу.

Важливою умовою угоди  є зобов'язання дрібної фірми  або підприємця (франчайзі) мати ділові стосунки лише з компанією-франчайзером, а також вести бізнес за його технологією.

Найбільш поширена ця форма  об'єднань у США. Понад півмільйона  дрібних фірм є суб'єктами франчайзних угод.

Франчайзі можуть мати найрізноманітнішу форму: дилера, торговельного підприємства, ліцензіата, дочірнього підприємства, філіалу іншої компанії тощо. Комерційному успіху тут сприяє та обставина, що він може використати як свою фірмову марку назву фірми франчайзера. Це дає можливість потенційним клієнтам відчути себе клієнтами широко відомої фірми.

З іншого боку, великі фірми  використовують мережу малих фірм для  реклами своєї продукції та послуг і як базу для проведення маркетингових  досліджень.

Прикладом франчайзного об'єднання, яке активно поширюється на українському ринку продовольчих товарів, є класична договірна форма співробітництва фірми "Макдональдс" з мережею дрібних ресторанів швидкого харчування, які ростуть, як гриби після теплого осіннього дощу.

В останні роки на Заході з'явилися нові типи господарських  об'єднань, зокрема стратегічні альянси. Стратегічні альянси утворюються  для зменшення конкурентного  ризику та розвитку відносин довіри між  потенційними конкурентами.

Однією з форм стратегічного  альянсу є віртуальна корпорація. Це – група функціонуючих спільно  протягом відповідного часу компаній, котрі об'єднали свої зусилля з  метою ефективного використання

сприятливої ситуації. Компанії розпадаються, коли необхідність в  альянсі відпадає. У віртуальній  корпорації підприємства можуть "колективізувати" свої витрати, кваліфіковані кадри, доступ на світовий ринок. Причому кожен  партнер віддає краще, що у нього  є. Особливості такого об'єднання: гнучкість, довіра, без кордонів, використання електронних технологій тощо. Бум  розвитку стратегічних альянсів припадає на початок 90-х років XX ст. Найвідоміший стратегічний альянс "Вольво-Рено" проіснував фактично три роки (1990-1993), а до середини 90-х років 60% об'єднань цього типу розпалися. Отже, це створювана на тимчасовій основі мережа незалежних підприємств, об'єднаних сучасною інформаційною технологією з метою взаємного використання ресурсів, зниження собівартості продукції та збільшення ринку.

Таким чином, згідно законодавства  підприємства можуть набувати різноманітних  форм.

Розділ 3. Принципи поведінки  суб'єктів господарювання на ринку

Поряд із визначеними законодавством України нормами і правилами  господарювання та юридичної відповідальності за порушення таких у ринковій економіці сформувалися й широко використовуються в підприємницькій  діяльності загальновизнані принципи поведінки суб'єктів господарювання на ринку. Особливе місце займає принцип  соціального партнерства, який, виходячи із широти охоплення поведінкових аспектів і напрямків їхньої реалізації, належить до базових, а відтак визначає будь-яку  розвинуту ринкову економіку  як соціальне орієнтовану.

Цей принцип випливає з  того, що підприємство як соціально-економічна цілісність водночас є складовою  частиною свого зовнішнього оточення. Тому разом із суто економічними функціями  з виробництва продукції і  послуг та одержання завдяки цьому  максимально можливого прибутку підприємство зобов'язане постійно опікуватися питаннями соціального  розвитку не тільки свого трудового  колективу, а й місцевого населення. Соціальне відповідальна поведінка  всіх суб'єктів господарювання уможливлює необхідний громадський консенсус, надійне партнерство підприємців  та інших суверенних соціальних верств і груп, державних і громадських  організацій [5, 34].

Іншим важливим принципом  поведінки на ринку є принцип  свободи підприємництва. Останній забезпечується певними правами підприємства, а  саме:

• по-перше, можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відповідальність економічної діяльності будь-якого дієздатного громадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь-якої групи громадян (партнерів), що об'єднуються для колективного підприємництва (акціонерні товариства, орендні колективи, спілки, спільні підприємства тощо);
• по-друге, самостійністю в організації виробництва (вибір напрямків діяльності, постачальників, посередників, споживачів ви-готовлюваної продукції чи послуг) та його ресурсному забезпечуванні (використання з цією метою власного майна, залучення на добровільних засадах майна (коштів) юридичних осіб і громадян, а також будь-яких інших матеріальних, трудових, інтелектуальних і природних ресурсів за винятком тих, застосування яких заборонене чи обмежене законодавством);
• по-третє, самостійністю у прийнятті будь-яких господарських рішень, комерційною свободою ціноутворення, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон'юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції, у тім числі експортованих товарів і послуг;
• по-четверте, реальним правом розпорядження майном, а також прибутком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених законом [5, 35].

Ці принципи конкретизуються  через певні локальні засади саморегуляції  господарської поведінки. Основними  з них є:

• спільність комерційних інтересів і постійний пошук засобів максимального задоволення потреб споживачів;
• взаємовигідність ділових стосунків, що передбачає забезпечення достатнього прибутку партнерам за господарськими угодами;
• рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів господарських зв'язків;
• відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб'єктів господарювання (виробників, продавців, торгових посередників), що беруть участь у виробництві та обігу товарів;
• самообмеження особистого споживання, добровільне прагнення постійного виробничого інвестування, якісного задоволення нових суспільних потреб, створення додаткових робочих місць;
• підпорядкування виробничої та комерційної діяльності не досягненню короткочасних успіхів, а забезпеченню стійкого економічного стану підприємства в тривалій перспективі; досягнення комерційної переваги тільки завдяки інноваційним перетворенням в усіх сферах діяльності [5, 35-36].

З метою формування сприятливого економічного середовища треба розробити  й дотримувати також певних етичних  норм поведінки суб'єктів господарювання на будь-якому ринку. Вони поряд із загальними етичними цінностями (взаємна довіра, порядність, сумлінність, чесність, повага до людини та віра в її сили, висока мотивація творчої праці) включають також правила етичної поведінки в бізнесі: вірність слову та послужливість у взаємостосунках, ділова чесність і партнерська надійність, збереження комерційної таємниці та інші правила, що відповідають вищим стандартам ділової честі. Усе це разом сприяє формуванню іміджу фірми як партнера, з яким можливе тривале, надійне і взаємовигідне співробітництво, що є життєво важливим у швидкомінливому ринковому середовищі.

Висновки

Отже, підприємство – це організаційно виокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного го-с-по-да-р-ст-ва, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні по-слу-ги). У пра-ктиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є скла-д-ною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів дія-ль-ності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки.

Під структурою будь-якого  підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему  зв'язків, підпорядкованості та взаємодії  між ними. При цьому розрізняють  виробничу й загальну структури  підприємства.

Для забезпечення ефективного  господарювання за j ринкових умов, кваліфікованого  управління підприємствами винятково  важливою є їхня чітка й повна  класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію під-при-ємств можна скласти, користуючись такими ознаками: 1) мета та характер діяльності; 2) форма власності; 3) національна належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю працівників.

Організаційно-правові форми  суб'єктів господарювання залежать насамперед від форм власності –  державної, приватної, колективної  та змішаної. Відповідно до цього існують  приватні, державні та колективні або  спільні підприємства.

Об'єднання – це єдиний виробничо-господарський комплекс взаємозв'язаних спеціалізованих суб'єктів  господарювання (підприємств, науково-дослідних  і проектно-конструкторських організацій, пусконала-годжу-ва-льних, монтажних та інших структурних одиниць),

створений на основі технологічної  єдності процесів виробництва, однорідності продукції, що випускається, територіальній компактності об'єднуваних суб'єктів  господарювання, розвитку спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва  та централізації управління.