Підприємство як суб'єкт господарювання

До складу експортних картелів входять національні фірми-експортери.

Імпортні картелі створюються  фірмами, що переважно є великими імпортерами товарів, з метою  протистояння постачальникам цих товарів.

Міжнародні картелі створюються  фірмами кількох країн, які здійснюють імпорт, експорт товарів або те й інше одночасно. Вони можуть орієнтуватися  як на глобальний, так і на регіональний ринок.

Унаслідок активної антимонопольної  протидії урядів багатьох країн діяльності картелів з'явилися різновиди картельних союзів – конвенція, корнер, ринг, джентльменська угода тощо.

Конвенція – один із видів  міжнародного договору, згідно з яким установлюються взаємні права та обов'язки держави, норми загального характеру. Конвенції можуть укладатися, між фірмами різних країн.

Корнер також є формою прояву монополістичної діяльності. Це угода про скупку товарів або  цінних паперів для наступного спекулятивного перепродажу. Обмеження конкуренції  всередині корнера дає змогу  великим учасникам диктувати  свої умови малим фірмам і водночас захищає їх від конкуренції з  боку аутсайдерів.

Ринг – угода, метою  якої є короткострокова скупка товару або затримка його на складі для  підвищення цін та отримання монопольного прибутку.

Рівновага, що встановлюється в картелі, як правило, не буває довго-строковою та міцною. Під впливом конкуренції картелі розпадаються, щоб через деякий час знову виникнути. Загалом це нестійка форма об'єднань. Найчастіше предметом угоди є ціна товару, яка веде до виникнення картельної ціни.

Картельна ціна – це єдина  ціна, що фіксується учасниками картельної угоди з метою не допустити  з боку окремих її учасників можливого  зниження ціни. Картельна ціна може мати вигляд єдиної шкали цін на всю продукцію, яка підлягає картельному  регулюванню, якщо продукція фірм –  учасників картелю диференційована. Ця ціна, як правило, вища від ціни, що передувала картельній угоді. Таке встановлення ціни можливе лише на основі спільного  регулювання виробництва та збуту  продукції.

Стійкість картелів визначається відсутністю конкуренції з боку фірм або інших картелів, які виготовляють замінники даної продукції та здатні переключити на себе частину  попиту на продукцію картелю, а також  відсутністю сил, що ведуть до підриву  картелю зсередини.

Трест – форма об'єднання  суб'єктів господарювання, за якої всі  підприємства, що об'єднуються, втрачають  свою комерційну та виробничу самостійність, підпорядковуються єдиному органу управління. Ця форма об'єднання  історично виникла в США у  другій половині XIX ст. і набула значного поширення.

Юридичне утворення тресту означає передання контролю над  раніше незалежними підприємствами у формі контрольного пакета акцій  або особливого довірчого сертифіката  іншому суб'єкту господарської діяльності – засновнику тресту або групі  засновників – так званій довірчій раді. При цьому може досягатися величезна концентрація капіталу, яка  дає змогу проводити в межах  об'єднаних у трест підприємств  єдину економічну та технічну політику.

Трест має деяку незавершеність процесу централізації капіталу. Вона виражається в тому, що загальний  прибуток, отриманий трестом, розподіляється відповідно до пайової участі окремих  підприємств -– учасників тресту. Тобто централізовані фонди капітальних  вкладень не створюються. З цього  погляду трест є попередником таких форм об'єднання підприємств, як концерн та холдингова компанія.

Синдикат – це об'єднання  суб'єктів господарювання, у якому  розподіл замовлень на закупівлю  сировини та реалізацію виготовленої продукції здійснюється через єдину  мережу постачання та збуту. Отже, у  синдикаті централізується уся  комерційна діяльність учасників, включаючи  визначення цін, обсягів поставок тощо. При цьому юридична та виробнича  самостійність підприємств, що входять  до синдикату, зберігається, а комерційна – втрачається.

У нашій країні синдикати  існували в роки непу. Це були об'єднання  промислових трестів з метою  централізації оптового збуту продукції, закупівлі сировини та планування торговельних операцій. У 30-ті роки синдикати були ліквідовані, а на їх основі створені промислові та виробничі об'єднання.

У перехідній економіці синдикати  могли б вирішувати чимало проблем, пов'язаних із налагодженням системи  постачання та збуту. Вони є ефективним ринковим засобом економічної боротьби з різного роду перекупниками, що

підвищують ціну на товар.

Консорціум – об'єднання  суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм (підприємств, об'єднань, банків, організацій  тощо) на основі тимчасової угоди щодо спільної діяльності з метою здійснення єдиного проекту або проведення великих фінансових операцій. Це одна з форм об'єднання виробничого  та банківського капіталів. Консорціуми  виникли у фінансово-кредитній  сфері як договірні банківські об'єднання (національні й міжнародні). У  країнах з розвинутою економікою консорціуми створюються як міжнародні об'єднання суб'єктів господарської  діяльності для реалізації великих  проектів у будівництві, для освоєння родовищ корисних копалин, розв'язання складних науково-технічних завдань. Учасниками консорціумів можуть бути як приватні, так і державні підприємства й організації. За умов високих темпів розвитку НТП консорціуми можуть створюватися в нових перспективних  галузях не лише для об'єднання  капіталів, а й для проведення спільних наукових досліджень.

При утворенні консорціумів його учасники повністю зберігають свою самостійність. Але в тій частині  спільної діяльності, яка стосується реалізації цілей консорціуму, вони підпорядковані спільно створеному органу управління.

Консорціум є ефективним засобом вирішення великих народногосподарських завдань. Після виконання поставленого завдання консорціуми припиняють свою діяльність або перетворюються в  інший вид договірного об'єднання. За межами консорціуму його учасники залишаються конкурентами.

Концерн – найбільш поширена форма об'єднань, учасники якої (підприємства) мають обмежену самостійність, єдину  власність, єдину систему управління та контролю [4, 48].

Концерн як самостійний суб'єкт  господарювання має спеціальний  апарат управління (дирекцію), якому  підпорядковані всі підприємства, що входять до концерну. Інколи замість  дирекції як керівний орган створюється  спеціальне товариство – так звана  холдинг-компанія, учасники якої володіють  контрольним пакетом акцій різних підприємств – членів концерну.

Концерни можуть утворюватися і на основі об'єднання підприємств, пов'язаних єдиним технологічним процесом виробництва, починаючи з добування  сировини і закінчуючи реалізацією  готової продукції через власну торговельну мережу (вертикальне  комбінування або інтеграція).

Сучасним концернам притаманний  інтернаціональний характер діяльності. Прагнучи підвищити конкурентоспроможність своїх товарів, концерни відкривають  свої довірчі компанії в інших  країнах, здійснюють їх інвестування, створюючи у такий спосіб підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства. Діяльність таких концернів  має досить високий рівень спеціалізації  та кооперування виробництва, коли деталі одного виробу виготовляються на багатьох підприємствах, які часто перебувають  у різних країнах.

При створенні концерну необхідно  ретельно й всебічно обґрунтувати доцільність  об'єднання підприємств. Важливою умовою є добровільність входження підприємств  у концерн.

Корпорація – об'єднання  підприємств, яке створюється з  метою захисту їхніх конкретних інтересів. З позиції управлінської  практики корпорація розглядається  в двох аспектах. По-перше, як союз партнерів, створений для захисту конкретних привілеїв їх учасників, наприклад  корпорація студентів, адвокатів. По-друге, під корпорацією розуміють акціонерні компанії.

У корпорацію, як правило, входять  промислові підприємства, будівельні та транспортні організації, виробничо-технічні об'єднання, проектно-конструкторські  організації, науково-дослідні інститути, різні асоціації, концерни та інші суб'єкти господарювання.

Корпорація – це відкрита організація, вступ до якої та вихід  з неї здійсню-ються на добровільній основі за рішенням органів управління та її власників.

Головним органом управління корпорації є рада директорів. У  більшості випадків директори корпорацій не входять до штату адміністрації, а свої функції здійснюють на періодичних  засіданнях, де виробляється політика та реалізується контроль за діяльністю адміністрації.

Найманий управлінський  персонал корпорації обіймає свої посади до чергових загальних зборів акціонерів або до моменту їх звільнення з  посади директорами.

У загальному вигляді організаційну  структуру управління корпорацією  можна проілюструвати на такому рисунку (рис. 6).

Рис. . Спрощена схема організаційної структури управління корпорацією [4, 51]

У ринковій економіці корпорації як організаційна форма господарювання стали головною виробничою ланкою завдяки  таким перевагам:

• акціонери не відповідають за борги корпорації, а ризикують лише своїми акціями, корпорації мають більше можливостей залучати кошти населення та інвестувати їх у виробництво;
• висока ліквідність акцій, які постійно переходять із рук у руки та змінюють своїх власників. Водночас активи корпорації завжди залишаються її власністю як окремої юридичної особи, що забезпечує стабільність роботи корпорації;
• добра адаптованість для освоєння великих фінансових засобів;
• гнучкість управління;
• чіткість і коректність взаємовідносин між акціонерами й апаратом управління корпорацією. Наприклад, акціонер має право подати до суду на корпорацію, а корпорація – на акціонера, чого не можуть зробити партнери.

Холдинг – це компанія-власник, статутний капітал якої утворюють  контрольні пакети акцій підприємств, що входять до неї. Ці підприємства називаються дочірніми. На відміну  від інших об'єднань, наприклад  тресту, формування холдинг-компанії відбувається ринковим шляхом. Для цього компанія скуповує акції інших підприємств  і на цій основі створює свій статутний  акціонерний капітал.

Розрізняють два типи холдингів. Чистий холдинг створюється для  фінансового контролю та управління дочірніми підприємствами. Метою  змішаного холдингу є відповідна статутна підприємницька діяльність –  промислова, торговельна, транспортна, кредитно-фінансова тощо.

Холдинг-компанії в економіці  перехідного періоду можуть створюватися у такий спосіб:

1. За рішенням державних  органів управління в процесі  роздержавлення та приватизації. Держава може залишити контрольний  пакет акцій у своїх руках.  Це так звані державні холдинги.

2. Методом добровільного  об'єднання акціонерними підприємствами  своїх контрольних пакетів акцій.  Такий підхід застосовується  під час приватизації великих  промислових підприємств, які  в процесі приватизації були  реструктуризовані і поділені на менші самостійні суб'єкти господарювання.

3. Суто ринковим шляхом  за допомогою скупки фірмою  акцій інших суб'єктів господарювання  на ринку цінних паперів.

Добре організований холдинг  дає змогу проводити узгоджену  єдину для всіх його учасників  науково-технічну й економічну політику, надаючи дочірнім підприємствам  широку самостійність у виробничо-господарській  діяльності. При цьому дочірні  підприємства особисто несуть відповідальність за результати своєї діяльності за усіма напрямками.

Офшорні компанії створюються  в так званих офшорних зонах. Ці зони деякі держави виділяють з  метою залучення іноземних інвестицій та формування сприятливого підприємницького клімату. Для

цього компаніям, які створюються  в офшорних зонах, уряди цих країн  надають ряд пільг, наприклад  податкових, право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності  тощо. Такі компанії практично мають  необмежену свободу в розпорядженні  заробленими коштами. Вони можуть здійснювати  будь-які торговельні та фінансові  операції по всьому світі без обмежень. До них застосовується спрощений  митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації.

Успіх підприємництва в офшорних зонах залежить від таких чинників:

• характеру пільг та привілеїв, які надаються;
• стабільності політичного стану в країні;
• рівня економічного розвитку регіону, у якому створюється або купується офшорна компанія;
• можливості безперешкодного бізнесу в країні та виїзду з неї;
• близькості зони до місця постійного проживання підприємця;
• рівня розвитку інфраструктури та комунікацій, що дає змогу забезпечити за короткий термін комерційні цілі;
• рівня правової захищеності підприємництва;
• можливості отримання достовірної інформації про їх фінансовий стан.