Особливості утворення та розподілу прибутку на підприємстві

Балансовий  прибуток, отриманий підприємством, підлягає оподаткуванню. Сплативши  в бюджет відповідний податок на прибуток, підприємство отримує в сої розпорядження залишилася, чистий прибуток. Саме вона на підприємстві підлягає розподілу.

Розподіл чистого  прибутку відображає процес формування фондів і резервів підприємства дл фінансування потреб виробництва та розвитку соціальної сфери.

У сучасних умовах господарювання держава не встановлює яких-небудь нормативів розподілу прибутку, але через порядок надання  податкових пільг стимулює напрямок прибутку на капітальні вкладення виробничого  і невиробничого характеру, на благодійні цілі, фінансування природоохоронних заходів, витрат по змісту об'єктів і установ соціальної сфери та ін Законодавчо обмежується розмір резервного фонду підприємства, регулюється порядок формування резерву по сумнівних боргах.

Розподіл чистого прибутку - один з напрямків внутріфірмового планування, значення якого в умовах ринкової економіки зростає. Порядок розподілу і використання прибутку на підприємстві фіксується в статуті підприємства і визначається положенням, яке розробляється відповідними підрозділами економічних служб і засновується керівним органом підприємства. Відповідно до статуту підприємства можуть складати кошториси витрат, що фінансуються з прибутку, або утворювати фонди спеціального призначення: фонди нагромадження (фонд розвитку виробництва або фонд виробничого і науково-технічного розвитку, фонд соціального розвитку) і фонди споживання (фонд матеріального заохочення).

Кошторис витрат, що фінансуються з прибутку, включає  витрати на розвиток виробництва, на соціальні потреби трудового колективу, на матеріальне заохочення працівників і благодійні цілі.

До витрат, пов'язаних з розвитком виробництва, належать витрати на науково-дослідні, проектні, конструкторські та технологічні роботи, фінансування розробки і освоєння нових видів продукції та технологічних процесів, витрат по вдосконаленню технологи і організації виробництва, модернізації устаткування, витрати, пов'язані з технічним переозброєнням і реконструкцією діючого виробництва, розширенням підприємств. У цю ж групу витрат включаються витрати з погашення довгострокових позик банків і відсотків по них. Тут же плануються витрати на проведення природоохоронних заходів. Внески підприємств з прибутку в якості внесків засновників у створення статутного капіталу інших підприємств, кошти, що перераховуються спілкам, асоціаціям, концернам, до складу яких входить підприємство, також вважаються використанням прибутку на розвиток.

Розподіл прибутку на соціальні потреби включає  витрати по експлуатації соціально-побутових  об'єктів, що знаходяться на балансі підприємства, фінансування будівництва об'єктів невиробничого призначення, організації та розвитку підсобного сільського господарства, проведення оздоровчих, культурно-масових заходів і т. п.

До витрат на матеріально заохочення відносяться одноразові заохочення за виконання особливо важливих виробничих завдань, виплата премій за створення, освоєння та впровадження нової техніки, витрати на надання матеріальної допомоги робітникам і службовцям, одноразові допомоги ветеранам праці, які виходять на пенсію, надбавки до пенсій, компенсація працівникам подорожчання вартості харчування в їдальнях, буфетах підприємстві у зв'язку з підвищенням цін. Виробляються витрати з оплати додаткових відпусток понад встановлену законом тривалості.

У разі приховування прибутку від оподаткування стягуються штрафи, джерелом сплати яких є чистий прибуток.

Весь прибуток, що залишається в розпорядженні  підприємства, поділяється на дві  частини. Перша частина збільшує майно підприємства і бере участь в процесі накопичення, друга - не призводить до утворення нового майна і характеризує частку прибутку, використовуваної на споживання. При цьому не обов'язково весь прибуток, що направляється на нагромадження, використовувати повністю. Залишок прибутку, не використаної на збільшення майна, має резервне значення і може бути використаний в наступні роки для покриття можливих збитків, фінансування різних витрат. Пропорції розподілу прибутку на нагромадження і споживання визначають перспективи розвитку підприємства.

В умовах переходу до ринкових відносин виникає необхідність резервувати кошти у зв'язку з проведенням ризикових операцій і як наслідок цього - втратою доходів від підприємницької діяльності. Тому при використанні чистого прибутку фірма вправі створювати фінансовий резерв, тобто ризиковий, або резервний, фонд. Розмір цього резерву повинен складати не менше 15% статутного капіталу. Щорічно резервний фонд поповнюється за рахунок відрахувань, що становлять практично не менше 5% прибутку, що залишається в розпорядженні фірми. Крім покриття можливих збитків від ділових ризиків фінансовий резерв може бути використаний на додаткові витрати з розширення виробництва і соціального розвитку, на розробку і впровадження нової техніки, приріст власних оборотних коштів і заповнення їх нестачі, на інші витрати, зумовлені соціально-економічним розвитком колективу.[11]

Нерозподілений  прибуток в широкому сенсі - як прибуток, використана на накопичення, і нерозподілений прибуток минулих років свідчать про фінансову стійкість підприємства, про наявність джерела для наступного розвитку.

Існує кілька організаційно-правових форм, які можуть мати підприємства в нашій країні. Це: індивідуальне  підприємство, господарські товариства (командитне і повне), господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю). Кожна з цих форм має свої особливості розподілу чистого прибутку серед своїх учасників.

Розподіл чистого  прибутку індивідуальних підприємств  не має особливих складнощів. Власником такого підприємства є одна людина, і весь чистий прибуток йде на формування фондів, на витрати, пов'язані з розвитком виробництва і т.д., а також на формування власного прибутку.

Індивідуальні підприємства часто створюється  у формі товариства з обмеженою відповідальністю. Отже, і способи розподілу прибутку в даних організаційно-правових формах підприємства схожі.

Розподіл прибутку товариств, товариств з додатковою відповідальністю та акціонерних товариств  мають свої особливості, обумовлені організаційно-правовою формою цих підприємств.

Особливе значення має напрямок чистого прибутку на виплату дивідендів по акціях і внесках  членів трудового колективу в  майно підприємства.

У повному товаристві його учасники розподіляють між собою  прибуток і збитки пропорційно частці кожного в статутному (складеному) капіталі товариства. Наприклад, член товариства, який вніс при його створенні 20% статутного капіталу, в подальшому має право на отримання і 20% чистого прибутку.

У свою чергу  товариство з додатковою відповідальністю є фактично гібридом повного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

Для акціонерних  товариств напрямок чистого прибутку на виплату дивідендів є найважливішою  проблемою їх політики і стратегії. Від розміру дивідендів залежить курс акцій даного підприємства, обсяг і можливі зміни власного капіталу, необхідність залучення зовнішніх джерел.

Дивідендна  політика є найважливішим процесом управління структурою капіталу і робить істотний вплив на розвиток підприємства. Вона припускає рішення питань, в числі яких максимізація сукупного стану акціонерів і достатність фінансування діяльності підприємства. Пошук оптимальних пропорцій розподілу прибутку на дивіденди і розвиток подіктован, з одного боку, необхідністю спрямування доходів на розвиток виробництва, а з іншого, бажанням акціонерів максимізувати свій прибуток. Політика дивідендів повинна бути приваблива для акціонерів і стимулювати нові інвестиції. Успішне здійснення даної політики повинно постійно збільшувати курсову вартість акцій при одночасному збільшенні обсягів виробництва і продажів. Політика виплати дивідендів визначається багатьма факторами. Це і розмір підприємства, його становище на фінансовому ринку і рівень рентабельності, величина кредиторської заборгованості. Дивідендний дохід впливає на оцінку діяльності фірми з боку інших акціонерів. Рішення про направлення чистого прибутку на виплату дивідендів приймається на загальних зборах акціонерів підприємства.

Розрізняють два  види акцій - звичайні і привілейовані.

Звичайна акція дає право на отримання плаваючого доходу, тобто доходу, що залежить від результатів діяльності товариства, а так само право на участь в управлінні (одна акція - один голос). Розподіл чистого прибутку серед власників звичайних акцій здійснюється після виплати дивідендів по привілейованих акціях та поповнення резервів, передбачених установчими документами та рішенням зборів акціонерів.

Власник привілейованої акції має переважне право  на одержання дивідендів у формі  гарантованого фіксованого відсотка, а також на частку в залишку активів при ліквідації товариства. Дивіденди за такими акціями повинні виплачуватися незалежно від результатів діяльності товариства та до їх розподілу між власниками звичайних акцій. Тим самим обумовлюється відносно менша ризикованість привілейованих акцій; одночасно це відбивається і на величині дивідендів, рівень яких в середньому, як правило, більш низький у порівнянні з рівнем дивідендів, що виплачуються по звичайних акціях. Крім того, привілейована акція не дає право на участь в управлінні товариством, якщо інше не передбачено статутними документами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМСТВА

 

 

2.1. Концентрація та спеціалізація виробництва

 

Концентрація виробництва — процес зростаючого зосередження працівників, засобів виробництва, наукових досліджень, інформаційних систем тощо на великих підприємствах, а, отже, складніших техніко-економічних відносин.

Дія законів капіталізму  змушує підприємців капіталізувати частину прибутків, що в умовах міжгалузевої та внутрігалузевої конкуренції (на національному та інтернаціональному рівнях) зумовлює зростання масштабів окремих підприємств, фірм, компаній, обсягів концентрації виробництва. Концентрація виробництва посилюється внаслідок зростаючої концентрації та централізації капіталу і є матеріальною основою цих процесів. Концентрація виробництва здійснюється у межах технологічного способу виробництва (продуктивних сил і техніко-економічних відносин). Для визначення рівня цього процесу використовують такі техніко-економічні вартісні показники: кількість зайнятих на підприємствах, компаніях тощо; вартість виробничих фондів; загальний обсяг випущеної продукції; частка витрат на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок та ін., найдостовірнішим з яких є обсяг виробленої продукції, оскільки з переходом від технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, до технологічного, основою якого є автоматизована праця, кількість зайнятих на підприємстві переважно скорочується.

Розміри найбільш економічно ефективних підприємств неоднакові в різних галузях народного господарства і на різних етапах НТП, що є виявом дії закону концентрації виробництва.

Закон концентрації виробництва — внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (відповідних законів), унаслідок дії яких відбувається поступове зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на великих підприємствах.

Так, якщо на початку 70-х  років XX ст. рентабельним вважали завод, на якому виплавляли щонайменше 4 млн т сталі на рік, то через 10 років цей показник становив 700 тис. В автомобільній промисловості найвигіднішими е 1 підприємства з мінімальним обсягом виробництва 500—600 тис. легкових і 130—150 тис. вантажних автомобілів. У взуттєвій промисловості найбільшої ефективності досягають підприємства, що виробляють 5—5,5 млн пар взуття на рік. Оптимальні розміри підприємств залежать від рівня техніки, технології, розвитку транспорту, віддаленості паливно-енергетичних ресурсів та інших факторів. Формами вияву закону концентрації є різноманітні види конкуренції (внутрігалузева та міжгалузева, конкуренція на національному рівні та міжнародна), її форми (вільна, монополістична, олігополістична та ін.), методи (цінова, нецінова, чесна, нечесна тощо). Комплекс зв'язків, що розкривають сутність і форми вияву цього закону, перетворюють його на важливий рушій економічного прогресу.

На великих підприємствах  здійснюється основна маса науково-дослідних  і дослідно-конструкторських розробок (у США на 100 наймогутніших промислових монополіях зосереджено 80 % загальних витрат на наукові дослідження). Водночас НТР позитивно впливає на технічне оснащення малого і середнього бізнесу. На малі й середні японські фірми припадає до 60 % замовлень на верстати з числовим програмним управлінням і промислові роботи.

Концентрація виробництва  як техніко-економічне явище здійснюється в певних суспільно-економічних  формах власності, а за капіталізму  — у формах капіталу: монополістичного (у тому числі олігополістичного), державного, індивідуального тощо.

Двома відносно відокремленими формами вияву закону є зосередження на гігантських підприємствах речових  і особистісних факторів виробництва.

Переваги зосередження на великих підприємствах особистісного фактора найповніше виявилися під час кооперації праці (простої і складної) і зростання на цій основі синергічного ефекту. Ця особливість зумовлена зростанням технічної будови капіталу, коливанням кон'юнктури, цін та ін.

Спонукальними причинами  дії закону концентрації виробництва є зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності, зростання продуктивності праці.[21]