Товарне господарство і проблеми його сучасного розвитку

Але ціни не завжди визначають у національних грошових одиницях. В тих країнах, де висока інфляція, і ціни швидко змінюються, то вони визначаються у валюті іноземних держав. Наприклад, в Україні, де національна грошова одиниця — гривня, хоч і поступово, але втрачає свою купівельну спроможність, ціни на коштовні речі (нерухомість, автомобілі тощо) визначаються в «умовних одиницях», хоча всі добре розуміють, що мається на увазі долар. Що стосується платежів, то вони здійснюються, як правило, в національній валюті, хоча іноді використовується й іноземна валюта. Отже, наша національна валюта — гривня ще неповною мірою виконує функції міри вартості і засобу обігу.

До речі, між оборотом товарів і послуг, з одного боку, і кількістю грошей в обігу, з другого, має бути певне співвідношення. У розвинених країнах рівень монетаризації економіки становить: у Великій Британії — 100 відсотків, Німеччині — 70, Швейцарії — 120, Китаї — 100—120, у США — близько 70, у колишньому СРСР — 80 відсотків. В Україні рівень монетаризації дорівнює всього 15 відсотків (Додаток А). Це надто низький рівень і він означає, що у нас має місце восьмиразовий обіг грошей. Спеціалісти вважають, що це малоймовірно, бо, наприклад, у США швидкість обігу агрегату М, коливається в межах 1,5—1,8 раза [14, с.89].

Недостатня кількість грошей в економіці зумовлює велике зростання кредиторської і дебіторської заборгованості. Вони обчислюються сотнями мільярдів гривень. До того ж низький рівень монетаризації економіки неминуче викликає такі явища, як бартер і взаємозаліки. Боротьба із бартером і взаємозаліками при фіксованому рівні монетаризації економіки неминуче призводить до стагнації економіки.

Як розв'язати цю проблему? Цілком слушна пропозиція: збільшити емісію грошей в економіку. Досвід показує, що це погіршує ситуацію, бо зростає інфляція, що викликає негативні наслідки.

Для успішного функціонування економіки кількість грошей в обігу має відповідати не обігу товарів і послуг, а усій масі національного багатства: будівлі, споруди, земля, товари, послуги і т. ін. Якщо з цього боку підійти до рівня монетаризації, то виявиться, що він в Україні становить набагато менше 1 процента. Завдання полягає в тому, щоб істотно піднести рівень монетаризації економіки України. В який спосіб? Це складне питання. С пропозиція запровадити інвестиційну гривню. Для цього потрібно створити інвестиційні іпотечні банки, що дозволить зв'язати власність громадян з товарно-грошовим обігом, випускати інвестиційну гривню під заставу приватної і акціонерної власності. Важливим напрямом розвитку функцій грошей є поєднання функцій засобу обігу і засобу платежу. Деякі автори вважають, що «в радянських політекономічних підручниках існують п'ять функцій грошей, тоді як у західних — три». А де ж решта? Автор відповідає: «фактично функцію як засіб обігу в широкому значенні радянські економісти розділили на дві функції — функцію, власне, засобу обігу... й функцію засобу платежу». Як видно, автор вбачає причину існування функцій засобу обігу і засобу платежу в свавіллі радянських економістів. Хотілося б нагадати автору, що п'ять функцій грошей розроблені й обґрунтовані класичною політичною економією. І це знайшло досить глибоке обґрунтування у «Капіталі» К. Маркса. [6, с. 175]Тому справа не в радянських економістах, вона, очевидно, в тенденціях розвитку грошей. У середині XIX ст. функції засобу обігу і засобу платежу займали кожна своє місце і знаходили об'єктивне обґрунтування. Набагато менший розвиток кредитних відносин чітко виділяв особливий рух грошей, які обслуговували цей процес. Не випадково у формулі визначення кількості грошей, необхідних для обігу, віднімалась сума цін товарів, проданих в кредит, додавалась сума цін товарів, строк платежу по яких настав. З переростанням товарно-грошового господарства у товарно-кредитне ситуація істотно змінилась. Панування товарно-кредитних відносин означає, що функція засобу платежу забезпечує обіг товарів і послуг, вона, по суті, зливається з функцією засобу обігу і обидві вони перетворюються на два аспекти однієї функції і самостійно існувати не можуть. Про те, що це сталось у житті саме так, свідчать західні автори. Так, Е. Долан, К. Кемпбелл, Р. Кемпбелл пишуть: «Гроші як засіб обігу — це гроші, які використовуються для купівлі товарів і послуг, а також для оплати боргів». Як видно, навіть визнаючи єдність функцій засобу обігу та засобу платежу, все ж хоч якоюсь мірою виокремлюють «оплату боргів». І справа в тому, на наш погляд, що оплата боргів — лише частка того, що виконували гроші у функції засобу платежу.

Ще більшим доказом того, що раніше могли і існували дві функції — засіб обігу і засіб платежу, а тепер це не лише два аспекти функції «засіб обігу», а щось значно більше, може свідчити та обставина, що С. Фішер, Р. Дорнбуш і Р. Шмалензі визнають таку функцію, як «міра відкладених платежів», тобто платежів, які будуть здійснені у майбутньому і розміри яких звичайно встановлюються у грошовому виразі. Що тут мається на увазі? «Якщо ви берете позику в банку, то у майбутньому, — пишуть автори, — ви маєте повернути певну кількість доларів до визначеної дати або протягом певного строку». Як видно, із широкого кола операцій, які колись обслуговували гроші у функції засобу платежу, і тепер, на думку авторів, існує один з платежів, який вони називають «мірою відкладених платежів». Це, на нашу думку, свідчить про те, що і сьогодні є, хоча і окремі, але прояви колишньої функції засобу платежу. Очевидно, такий підхід більше відображає реалії життя, ніж твердження про те, що начебто виділення і раніше функції засобу платежу «вельми сумнівне», що це необґрунтоване рішення «радянських економістів».

Хоча роль грошей як засобу обігу велика, проте бартер зберігся, а при деяких умовах, як в Україні, він набрав досить широкого розповсюдження. Досвід показує, що в країнах з високою інфляцією, торгівля у формі бартеру виявляється більш підходящою, ніж за допомогою грошей. Подолання бартеру становить неодмінну умову розвитку ринкової економіки. І нарешті, функція світових грошей. Ця функція була реальною у XIX — на початку XX ст., в епоху золотого стандарту [10, с. 311]. Як відомо, виходячи на світову арену, гроші скидали свій «національний мундир» і виступали у своїй натуральній формі, у формі благородного металу — золота. Це відповідало природі міжнародного платіжного обороту, бо лише золото як грошовий товар могло бути загальним засобом платежів. Адже у світовій торгівлі розрахунки здійснювались переважно шляхом заліку боргових зобов'язань у банках. І необхідність перевезення готівкового золота із однієї країні в іншу виникала лише тоді, коли боргові зобов'язання не погашались взаємними розрахунками. У цьому випадку гроші виступали на світовому ринку як загальний платіжний засіб. Якщо відбувається порушення нормального здійснення платежів, виникає потреба в оплаті кожної торговельної операції готівковими грошима. Тоді золото як світові гроші відіграє роль загального купівельного засобу. І нарешті, якщо капітали переводяться за кордон через ті чи інші обставини, то саме золото як світові гроші функціонувало як абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі.

Як розвивались світові гроші у подальшому? Деякі автори вважають, що «золото вже давно не є світовими грошима», що взагалі ця функція не має самостійного значення, що вона «є аспектом усе тієї ж функції засобу обігу». Як видно, автор стверджує, що ця функція не має самостійного значення. Але ж вона мала «самостійне значення» і чому вона його втратила? На жаль, відповіді на це питання немає. На наш погляд, процес змін у світових грошах і складний, і досить довготривалий.

Першою в історії світовою валютною системою була система, заснована на золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX — на початку XX ст. Основу валютних курсів становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну не обмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабілізації валютних курсів. Відхилення валютних курсів від валютних паритетів обмежувалося вартістю витрат на пересилання золота.

Перехід капіталізму до монополістичної стадії призвів до того, що золотомонетний стандарт прийшов у суперечність з новими економічними умовами. Він протидіяв концентрації і централізації капіталу, гальмував регулювання економіки в інтересах держави і монополій.

Отже, на зміну золотомонетному стандарту після першої світової війни прийшла система золотодевізного стандарту, яка була юридично оформлена рішеннями Генуезької конференції (1922 p.). Вважається, що це була друга світова валютна система. Сутність її в тому, що національні гроші обмінювались на іноземну валюту (девізу), розмінну на золото.

У період світової економічної кризи (1929—1933 pp.) з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки. Першим у 1931 р. з'явився стерлінговий блок після скасування золотого стандарту у Великій Британії. У 1933 р. після скасування золотого стандарту у США було створено доларовий блок. Належність країни до валютного блоку потребувала підтримання твердого курсу національної валюти до основної валюти, наявності золотовалютних резервів у банках країни, яка очолює блок, здійснення через ці банки усіх міжнародних розрахунків.

Отже, як свідчать факти, Перша світова війна істотно підірвала золотомонетний стандарт і зумовила створення золотодевізної валютної системи як перехідної до створення локальних валютних блоків на основі національних валют.

Наприкінці Другої світової війни виникла необхідність у створенні нової валютної системи. Казначейства США та Великій Британії запропонували для обговорення два плани — англійський план Кейнса та американський план Уайта. Кейнс висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів — «регульованої валюти». Навпаки, план Уайта надавав великого значення золоту в міжнародному валютному устрої.

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, то відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), була створена третя світова, тобто Бреттон-Вудська валютна система. Однією із корінних рис цієї системи було те, що поряд з золотом як світові резервні і розрахункові валюти використовувалися дві національні валюти — долар США і англійський фунт стерлінгів [5, с.99].

Отже, якщо у 20-х роках XX ст. запровадження золотодевізної системи було якоюсь мірою відступом від системи золотого стандарту, а утворення фунтстерлінгового та доларового блоків стало, хоча і частковим, локальним, але переходом до світових грошей у вигляді національних валют, та Бреттон-Вудська світова валютна система кладе край монополії золота на виконання функції світових грошей і поряд з золотом офіційно у світовому масштабі світовими грошима визначила долар і фунт стерлінгів.

Для того щоб забезпечити функціонування цього симбіозу, США взяли на себе зобов'язання підтримувати розмін доларових банкнот на золото за офіційною ціною: 35 дол. за-одну тройську унцію золота, але тільки для центральних банків та урядових установ інших країн. Одночасно всі країни — члени системи встановили тверді паритети їх валют до долара та підтримання шляхом валютної інтервенції курсів валют на рівні тих паритетів, не допускаючи ринкових відхилень більше, ніж на один процент у той чи інший бік.

Бреттон-Вудські угоди визначили створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світового банку). 
Ця валютна система впродовж 50—60-х років сприяла розвитку міжнародних економічних відносин. Водночас вона містила глибокі внутрішні суперечності. Розмін доларів на золото за офіційною ціною потребував забезпечення стабільності його купівельної спроможності, що одночасно було необхідно для підтримання сталості валютних курсів. Але забезпечення цих вимог виявилося надто важким. Ось чому з кінця 60-х років розгорнулася криза Бреттон-Вудської системи, що призвела до її розпаду. У нових умовах, коли значно зросла питома вага країн «Спільного ринку» та Японії, «доларовий стандарт» перестав відповідати новому співвідношенню сил. До того ж великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в центральних банках країн-членів системи і зменшення золотого запасу — все це свідчило, що Бреттон-Вудська система стає дедалі обтяжливішою і для США.До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у б разів перевищив золотий запас.

Щоб підтримати життєвість Бреттон-Вудської системи, яка руйнувалася, було вирішено реалізувати ідею Дж. М. Кейнса про створення «регульованої валюти». США були зацікавлені у такій валюті, бо це давало можливість обмежити роль золота у міжнародних валютних відносинах і зберегти за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР («спеціальні права позичання»), випуск якої розпочався з 1 січня 1970 р. У цій наднаціональній валюті виражаються курси національних валют, оцінюються валютні резерви. СДР виступає у вигляді спеціального запису на рахунках країн-членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що дорівнював 0,888671 г і прирівнювався до долара США. Після девальвації долара в 1971-і 1973 роках курс одиниці СДР підвищився до 1,2 дол. З переходом до «плаваючих» валютних курсів вартість СДР визначається на основі середньозваженої величини через ринкові курси п'яти валют — долара США, марки ФРН, французького франка, фунта стерлінгів та японської ієни.

Протягом 1971—1973 pp. відбулося руйнування Бреттон-Вудської валютної системи. У січні 1971 р. США припинили розмін долара на золото та ввели «надзвичайні заходи» щодо врятування валюти. У січні 1976 р. в м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою нової четвертої світової валютної системи— ямайської, яка набула чинності 1 квітня 1978 р. її визначальними рисами є: визнання за міжнародні резервні та розрахункові валюти поряд з доларом валют інших країн та СДР. [15, с. 158]Як видно, замість моноцентризму (панування долара) утверджувався поліцентризм: золото витіснялося з міжнародних розрахунків шляхом скасування золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1/6 частини золотого запасу, яку було внесено у порядку оплати квот, та реалізацію через аукціони частини золотих запасів. МВФ припинив приймання золота як оплату квот та процентів за кредити. Ямайська угода офіційно визнала «плаваючі» валютні курси, тобто курси, які встановлюються на співвідношенні попиту та пропозиції. Вона фактично зафіксувала відносини, що вже склалися в світі, для яких давно було характерним переважне становище долара США. Водночас Ямайська угода узаконила тенденцію до валютного поліцентризму. Як резервні валюти дедалі частіше використовуються марки ФРН, швейцарський франк, японська єна, а питома вага долара у валютних резервах центральних банків та у міжнародних відносинах зменшується.

Отже, час, починаючи з закінчення Першої світової війни і до майже кінця 70-х років (І квітня 1978 p.), тобто до введення в дію ямайської угоди, — це час поступового переходу від золота як світових грошей до виконання цієї функції національними грошима [8, с.66]. Але ця функція дійсно не має самостійного значення, бо її виконують національні гроші, які діють і всередині країни, і на світовому ринку. І вони забезпечують реалізацію товарів і послуг і всередині країни, і на світовому ринку. Але це можливо лише за умови, що ця валюта вільноконвертована. Якщо національні гроші не набули такої якості, то країна використовує іноземні (хоча вони за своєю суттю національні) валюти — долар, ієну, марку та інші для здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Це є свідченням того, що при всіх відмінностях національних валют, якщо вони вільноконвертовані, то вони виступають на світовому ринку і як загальний засіб платежу, і як загальний купівельний засіб, і як розрахункова, і як резервна валюта.