Курс лекций по "Экономической терии"

В економічному регулюванні  особливе місце займають прогнозування, індикативне планування і програмування. Регулюючий вплив держави проявляється і через функціонування державного сектора економіки.

 

2. Перерозподіл  доходів. Нерівність, бідність і  ефективність.

 

      Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу  їхньої економічної системи. Причинами економічної нерівності людей є відмінності в освіті і особистих здібностях; різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені рівнем освіти і професійної підготовки; відмінності у становищі  на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв’язків або дискримінації. Особлива роль у поглибленні економічної нерівності людей належить майновим доходам від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо. В умовах перехідної економіки поглиблення диференціації в доходах зумовлене тим, що окремі суспільні групи поводяться  відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи.

        За умов економічної нерівності  гостро постає проблема бідності. Розрізняють бідність країни  загалом та бідність окремих  громадян і сімей. Бідність  не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не  дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі бідності, що нерідко називають прожитковим мінімумом.

       Прожитковий  мінімум – це мінімальний набір  найнеобхідніших життєвих благ, виражений у грошовій формі, що забезпечує нормальні умови для відтворення та функціонування населення. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних соціально-економічних умов. Розрізняють:

     Фізіологічний  мінімум – вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення фізіологічних потреб;

      Соціальний  мінімум – мінімальні норми  задоволення  фізіологічних, соціальних  і духовних потреб.

      Прожитковий  мінімум зумовлений динамікою  цін і кількісною оцінкою набору  споживчих благ.

      Рівень  життя характеризується такими  параметрами як:

• мінімальна заробітна плата – встановлений державою норматив заробітної плати у вигляді грошового еквівалента, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації за умов суспільно нормальної інтенсивності праці;
• межа бідності – це той рівень доходу, який забезпечує виживання людей, нижче якого є неможливим задоволення основних потреб. Нині вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу на місяць.

       Рівень  бідності – це питома вага  сімей, у яких рівень доходів  на одну особу нижчий від  визначеної межі бідності.

Рівень життя населення  визначається: рівнем номінальних і  реальних доходів; освітнім рівнем населення; забезпеченістю житлом; рівнем безробіття в країні; структурою витрат бюджету.

Важливим показником економічного розвитку країни є структура  витрат сім’ї. Згідно закону Ангеля ( німецького статистика, який у ХІХ ст.здійснив аналіз споживання сімей із різними  рівнями доходів) із збільшенням доходів населення зменшується питома вага витрат на продукти харчування, незмінною залишається частка витрат на житло, комунальні послуги, одяг і збільшується частка витрат на товари довготривалого використання, освіту, культуру, відпочинок тощо.

Нерівність і бідність у розподілі національного доходу ілюструє крива Лоренца.

 

3. Аграрні відносини  і аграрна політика.

 

Аграрний сектор економіки  відіграє вирішальну роль у забезпеченні населення продуктами  харчування, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Близько 60 % промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині.

Аграрні відносини є  сукупністю виробничих відносин, що складаються  в суспільстві у зв’язку з  володінням і використанням землі  як основного фактора виробництва в сільському господарстві.

Сільське господарство як галузь розвивається в тісному  зв’язку з іншими галузями. Найчіткіше цей зв’язок виявляється у  процесах агропромислової інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення називають агропромисловою інтеграцією. В результаті сформувався агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК є агро бізнес, тобто великі багато профільні підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції.

Діяльність у аграрній сфері зумовлена залежністю від  природних процесів і умов.  Це виявляється у сезонному характері  сільськогосподарського виробництва, відмінностях у продуктивності праці в різних аграрно-кліматичних зонах. Із специфікою аграрного виробництва пов’язаний неоднаковий рівень доходів, одержуваних з одиниці земельної площі.  Відмінності у природних умовах, диференціація земельних угідь створюють передумови існування рентних відносин. Оскільки технічні засоби для сільськогосподарського виробництва створюються  в промисловості, підвищення його продуктивності потребує розвитку тих галузей які виробляють техніку для села.

Економічне реформування у сільському господарстві України  передбачає створення багатоукладної економіки за допомогою розвитку підприємництва на основі різноманітних  форм власності. В результаті проведення поетапної земельної реформи  відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Приватна власність на землю та інші засоби виробництва є економічною основою фермерських (селянських) господарств. Фермери можуть користуватися землею і на засадах оренди.

Фермерські (селянські) господарства є формою підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти  товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Значна частина селянських господарств – це сімейні ферми. У разі потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором.

Цінова політика у  аграрному секторі повинна базуватися на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним регулюванням і посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги для аграрних товаровиробників. Цінова політика повинна сприяти беззбитковому виробництву сільськогосподарської продукції з відповідним рівнем продуктивності.

В умовах ринкової економіки  життєдіяльність сільськогосподарських  підприємств, ефективність аграрного  виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській  місцевості суттєво зумовлені державним  регулюванням. Головними завданнями державного регулювання в аграрній сфері (виходячи із досвіду економічно розвинутих країн) є:

- підвищення прибутковості  сільського господарства і розширення  експорту основних видів продовольчих  товарів;

- попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;

- обмеження монополізму  в суміжних із сільським господарством  галузях промисловості.

Особливостями державного регулювання АПК є нестабільність цін і доходів;  конкурентність сільськогосподарського виробництва і монополізація  в ресурсних і переробних сферах; низька привабливість до інвестицій у сільськогосподарське виробництво; різноманітність природно-кліматичних умов; потреба екологізації сільського господарства і проведення наукових досліджень тощо.

Державна підтримка селянських господарств має стати невід’ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень.

 

4. Монетарна політика Центрального банку. Фіскальна політика. Державний бюджет.

 

 

Монетарна (грошово-кредитна) політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, високого рівня зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Це політика регулювання пропозиції грошей і відсоткової ставки. Монетарну політику в країні провадить центральний банк, який виступає «банком банків», що регулює пропозицію грошей в економіці. В більшості країн світу центральні банки є державними. В Україні центральним банком є Національний банк (НБУ).

Основні функціями центральних  банків є:

• розробка і впровадження разом із Урядом ефективної грошово-кредитної політики;
• здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;
• здійснення міжбанківських розрахунків в тому числі і в міжнародних відносинах;
• продаж кредитних ресурсів комерційним банкам та кредитування уряду;
• регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та кредитних організацій;
• здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості  національної  валюти;
• зберігання та регулювання золотовалютних резервів;
• управління державним боргом. 

Основними інструменти  монетарної політики центрального банку  є:

     - операції на відкритому ринку цінних паперів;

- норма обов’язкових  резервів – це та частка банківських активів, яка передається на зберігання в центральний банк;

     - норма облікової ставки – це той відсоток, під який центральний банк надає позики комерційним банкам.

Центральний банк може купувати або продавати урядові цінні  папери комерційним банкам, нефінансовим фірмам, населенню. В результаті він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

         В умовах надто високих темпів  економічного зростання та інфляції  центральний банк проводить рестриктивну (стримувальну) політику. Для цього він повинен зменшити надлишкові резерви комерційних банків. Цього можна досягти шляхом продажу державних цінних паперів, підвищення норми обов’язкових резервів, підвищенням облікової (дисконтної) ставки. Внаслідок цього пропозиція грошей зменшиться, а відсоткова ставка зросте. Гроші стануть «дорогими», умови надання кредиту – жорсткішими. Тому така політика називається політикою «дорогих грошей». В результаті сукупний попит зменшується і як наслідок – зменшуються доходи, обсяг виробництва, зайнятість та інфляція.

         Якщо економіка перебуває в  стані депресії, застою, провадиться  стимулююча монетарна політика. Вона передбачає збільшення пропозиції  грошей. Для цього центральний  банк скуповує цінні папери, знижує норму обов’язкових резервів і  облікової ставки. Гроші стають «доступними», а політика називається політикою «дешевих грошей». Зниження ринкової відсоткової ставки в результаті таких дій центрального банку, стимулює зростання інвестицій та інших видатків, чутливих до відсоткових ставок. Це, в свою чергу, збільшує сукупний попит, що сприяє зростанню ВВП і зайнятості.

        Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави – система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом‘якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов‘язані функції – стабілізаційну і фіскальну.

      Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтованих (автоматичних) стабілізаторів – механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика.

        Дискреційна фіскальна політика – політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін “дискреція” означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів.