Курс лекций по "Экономической терии"

- комбінована – поєднує в собі усі перелічені форми.

Зв’язок між  рівнем складності праці, кваліфікацією працівників  і рівнем заробітної плати забезпечують через певні системи оплати праці (тарифна система, яка передбачає залежність оплати праці від тарифу і тарифної ставки, преміальна, акордна, система участі у прибутках, згідно з якою заздалегідь встановлюється частка прибутку, яка розглядається як преміальні виплати працівникам, пропорційно до тарифної ставки, особистих трудових характеристик).

Залежно від рівня  заробітної плати розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна  заробітна плата – це сума грошей, нарахована чи отримана працівником за відпрацьований час чи виконаний робітником обсяг робіт.

Реальна заробітна  плата -  це та кількість товарів і послуг, яку можна придбати за номінальну заробітну плату, тобто це купівельна спроможність заробітної плати. Вона залежить  від розміру номінальної заробітної плати і від динаміки рівня цін.

Індекс реальної заробітної плати визначається із врахуванням  індексу цін:

          Ірзп = Інзп /Іц, де

Ірзп – індекс реальної заробітної плати;

Інзп – індекс номінальної  заробітної плати;

Іц – індекс цін.

Рівень заробітної плати  диференціюється залежно від  рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризиковості, відповідальності тощо. Вона здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продуктивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцям.

З метою забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення  робочої сили використовують показник мінімальної заробітної плати.

Мінімальна  заробітна плата – це грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах нормативної інтенсивності праці. Згідно із законом України «Про оплату праці» держава гарантує мінімальну заробітну плату на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

 

4. Земельна рента. Ціна землі.

 

Земля та інші природні ресурси належать до факторів, кількість яких є обмеженою, тому за користування ними треба платити.

Плата за користування орендованими природними ресурсами називається економічною рентою. Плата за користування чужою землею виступає у формі земельної ренти. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю.

Земельна рента виступає у формі диференційної ренти. Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції. Земля обмежена у просторі, особливо обмежена площа кращих щодо родючості земельних ділянок. Потреби ж у продукції сільського господарства постійно зростають. Тому людство, щоб забезпечити свої потреби, змушене одночасно обробляти всі землі (в тому числі і середні та гірші), придатні для використання. Умови виробництва і реалізації продукції у сільському господарстві повинні забезпечувати можливість покриття витрат на виробництво і отримувати середній прибуток не лише на кращих і середніх, а й на гірших землях. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих земельних ділянок (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і становить земельну ренту – диференційну.

Розрізняють дві форми  диференційної ренти – першого  і другого роду.

       Диференційна рента першого роду – це рента (додатковий дохід) отримана в результаті використання кращих і середніх за природною родючістю земельних ділянок та ділянок вигідно розташованих відносно ринків збуту і  споживача.

Диференційна  рента другого роду – це рента, одержана в результаті послідовних додаткових капіталовкладень в одну і ту ж земельну ділянку.

Крім диференційної  ренти визначають монопольну ренту. Вона утворюється на землях особливої  якості або в особливих кліматичних  умовах.

Монопольна  рента – це різниця монопольно високою ціною і вартістю товарів високого попиту (наприклад кава, какао, окремі сорти винограду, цитрусових, тютюну). Виробництво яких нарощувати неможливо через обмеженість земель. Тобто це надлишковий прибуток, що перетворюється у ренту.

Формами вилучення ренти  можуть бути орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни.

Орендна плата – це платіж, який орендар вносить власнику землі за користування земельною ділянкою. Сума орендної плати включає крім самої ренти амортизаційні відрахування на основні кошти і проценти на вкладений у землю капітал. На ставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умов платежу.

В умовах ринкової економіки  земля не лише здається в оренду, а є об’єктом купівлі-продажу, отже, має ціну. Ціна землі як форма  доходу є похідною від величини ренти, що є ціною за право на тимчасове використання природних ресурсів. Ціна землі залежить від поточної вартості її граничного продукту і від вартості її граничного продукту в майбутньому. Вона залежить від доходу (ренти), який принесе її власнику земля в майбутньому. Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною ціною ренти.

Отже, ціна землі прямо  пропорційна  величині ренти і  обернено пропорційна величині процентної ставки. Вона визначається за формулою:

ЦЗ=(R/S)*100%, де

R – рента;

S – банківський відсоток.

 

5. Теорія капіталу і проценту.

 

Ринок капіталу має складну  структуру, оскільки капітал існує  у різних формах, отже. Поняття капіталу – це багатогранне явище.

Капітал (із латинської мови capitalis – головний) – це само зростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід. Його матеріально-речовим змістом є речові, особисті, інтелектуальні, фінансові фактори виробництва, його продукти.

Капітал у грошовій формі  виступає опосередковуючим фактором виробництва. Він не бере безпосередньої участі у процесі виробництва, проте є необхідним для започаткування виробництва, його розширення і безперервності. Грошовий капітал у своєму русі перетворюється у позичковий капітал.

Позичковий капітал  – це грошовий капітал, що надається  його власником у позику іншим економічним суб’єктам з метою одержання доходу у формі позичкового відсотка. Позичковим капіталом  характеризується чистою продуктивністю. Чиста продуктивність – це річна норма відсотка, за якої витрати на позичений капітал повинні окупитися.

Плата за користування грошовим капіталом виступає у формі відсоткової  ставки або у формі позичкового  відсотка. Процент – це плата  або ціна грошового капіталу, яку  одержує його власник. Розмір процента виступає у вигляді процентної ставки.  Процентна ставка – це відносна величина процентних виплат, які виплачуються покупцем продавцю-власнику грошового капіталу за його надання у тимчасове розпорядження.

Сучасна економічна теорія здебільшого трактує процент  як ціну, яка виплачується за право  користуватися певною сумою грошей зараз, щоб не чекати доки ми її накопичимо в майбутньому. Це пояснюється дією закону спадної віддачі, оскільки гроші мають сьогодні більшу цінність (корисність) ніж будуть мати в майбутньому.

Отже, позичковий відсоток є ціною грошового капіталу. Його можна розглядати як дисконт – компенсацію за втрату частини вартості, як винагороду за ризик при наданні грошового капіталу у позику.

Норма відсоткової ставки – це та сума грошей, яку треба  заплатити із кожної позиченої грошової одиниці.

Розмір або норма відсоткової ставки зумовлена:

1. факторами попиту (насамперед, чистою продуктивністю позичених грошей);
2. факторами пропозиції, до яких належать: рівень інфляції, рівень облікової ставки, ступінь ризику, термін, на який береться позика, величина позики, величина податків, конкуренція на грошовому ринку.

З огляду на інфляцію розрізняють  номінальну і реальну відсоткову ставку.

Номінальна відсоткова ставка – це ринкова ціна кредиту, виражена в грошових одиницях за поточним курсом ( у поточних цінах).

Реальна відсоткова ставка – це відсоткова ставка, виражена у  незмінних грошових одиницях або  скоригована з урахуванням інфляції. Вона визначається за формулою:

R_р = R_н – Т _{і ,}    де

R_р – реальна відсоткова ставка,

  R_н – номінальна відсоткова ставка,

Т _і - темпи інфляції.

 

6. Прибуток, його форми та функції.

 

Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом  такого ресурсу як підприємницький  хист. Винагорода, яку отримує підприємець, набуває форми підприємницького доходу, або прибутку.  Прибуток – це винагорода підприємця за його організаційні здібності, управління виробництвом, інновації і ризиковий характер діяльності.

Розрізняють бухгалтерський, економічний та нормальний прибуток.

Щоб їх визначити необхідний валовий дохід. Валовий дохід  (TR) – це виручка від виробництва і реалізації певного обсягу продукції. Він визначається за формулою:

TR = P*Q,  де

Р – ціна товару;

Q – кількість виробленої та реалізованої продукції.

Бухгалтерський  прибуток – це різниця між валовим доходом, отриманим від реалізації товарів і послуг, і сумою бухгалтерських (явних) витрат на виробництво і реалізацію цих товарів і послуг.

Пб = TR – ТС,  де

Пб – прибуток бухгалтерський;

ТС – сукупні явні витрати.

Економічний прибуток – це різниця між валовим доходом і сумою усіх економічних (явних і неявних) витрат виробництва.

Нормальний  прибуток – це мінімальний дохід, який дає можливість підприємцю здійснювати виробництво без збитків і залишитися в галузі. Він визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від альтернативних варіантів використання можливостей підприємця, тобто, це альтернативні, або неявні витрати. Нормальний прибуток дорівнює сумі економічних витрат.

Прибуток, одержаний за всіма видами господарської діяльності фірми, становить балансовий прибуток. Він характеризує кінцевий фінансовий результат виробничої і невиробничої діяльності підприємства. Із балансового прибутку сплачують податки, проценти за кредит та інші неподаткові обов’язкові платежі.

Чистий прибуток – це та частина прибутку, що залишається після сплати обов’язкових платежів. Чистий прибуток є джерелом розширення і розвитку виробництва, поповнення страхових і резервних фондів, виплати дивідендів по акціях та процентів по облігаціях, задоволення соціальних потреб і стимулювання праці працівників. Отже, частина чистого прибутку розподіляється між співвласниками підприємства, із нього сплачують дивіденди, відсотки по облігаціях, а все, що залишається, становить нерозподілений прибуток.

Нерозподілений прибуток залишається в розпорядженні підприємства і використовується  для інвестування виробництва, тобто є джерелом розширення, вдосконалення, оновлення виробництва.

Ефективність господарської  діяльності підприємства виражають  за допомогою рівня прибутковості або рентабельності.

Джерела прибутку:

• раціональне поєднання та ефективне використання виробничих ресурсів;
• зниження витрат праці та капіталу в розрахунку на одиницю продукції;
• запровадження у виробництво впроваджень НТП, інноваційність та ризик господарської діяльності;
• прискорення оборотності коштів підприємства;
• наявність певного ступеня монопольної влади.

Функції прибутку:

• первинна, рушійна сила виробництва;
• засіб (інструмент) до ефективного використання ресурсів і їх розподілу серед альтернативних видів виробництва;
• прибуток є одним із засобів розподілу національного доходу;
• прибуток стимулює нововведення та інвестування підприємствами.

 

 

Тема 8. Сучасні  економічні проблеми.

 

1.Економічне  зростання та його чинники.

 

            Економічне зростання являє собою збільшення кількості матеріальних благ і послуг, що виробляється в країні. Це розвиток національної економіки протягом певного періоду, який вимірюється приростом чи темпами приросту  валового внутрішнього продукту, національного доходу, або темпами приросту цих показників  у розрахунку на душу населення. Показники абсолютного приросту використовують для оцінювання темпів зростання економічного потенціалу країни, а приріст на душу населення – для аналізу динаміки добробуту населення країни та порівняння рівнів життя в різних країнах.