Регіональна економіка

- для всіх інших  регіонів, що мають середній рівень  забезпеченості природними ресурсами,  головним природним ресурсом  є земля. Ефективність її використання значною мірою залежить від створення правового поля для регулювання земельних відносин.

Найважливішими  аспектами вдосконалення управління природно-ресурсним потенціалом  на регіональному рівні необхідно  вважати:

- формування комплексного  кадастру природних ресурсів;

- ліцензування окремих  видів діяльності в сфері природокористування;

- здійснення робіт  з екологічної паспортизації  та сертифікації з впровадженням  комплексної системи моніторингу;

- організація системи  аудиту природокористування;

- закріплення економіко-правового  регулювання і контролю за  природокористуванням;

- підвищення екологічної  культури населення; [3,c.173].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Аналіз розміщення природних ресурсів

в Україні

2.1. Розміщення природних ресурсів–основна передумова територіальної організації виробництва

Природні ресурси  – це тіла і сили природи, що на певному  рівні розвитку продуктивних сил  вивченості можуть бути використані  для задоволення потреб суспільства  у формі особистої участі в  матеріальній діяльності Таким чином споживання природних ресурсів у всіх формах життєдіяльності суспільства належить до понять природо- або ресурсокористування .                  Стан природних ресурсів залежить не лише від форм життєдіяльності суспільства, а й від особливостей географічного поширення ресурсів та їх місцевих можливостей. Ось чому використання ресурсів здійснюється з урахуванням їх регіонального розміщення та природного потенціалу. Територіальне управління природокористуванням базується на принципах: субсидіарності, коли вищі щаблі управління розв’язують лише ті регіональні проблеми, які перебувають в їхній компетенції; децентралізації, тобто перерозподілу повноважень між центром і регіонами для посилення відповідальності останніх за стан місцевих природних ресурсів; партнерства – співробітництва різних територіальних виробничих та соціальних структур; програмування – розробці стратегічних напрямів розвитку регіону. Існує декілька систем класифікації природних ресурсів . Вони побудовані на властивостях ресурсів та принципах їх використання. За рівнем споживання ресурси поділяють на доступні, доведені або реальні та потенційні або загальні . До категорії доступних ресурсів відносять такі їх види, які можуть бути утилізовані в сфері життєдіяльності суспільства відповідно до його сучасних можливостей (територіальних, технічних, економічних і соціальних). Доведені (реальні) ресурси визначаються статистичними розмірами споживання, що відтворюють істинну картину

природокористування. Тобто це ресурси, які використовуються в існуючих умовах дійсності.До категорії  потенційних (загальних) ресурсів відносять  всі продукти і властивості природи, які можуть бути використані людьми для задоволення різних потреб соціально-економічного життя  суспільства (промисловості, комунального господарства, споживання, рекреацій тощо). Це той запас  ресурсів довкілля, який належить до категорії  національних ресурсів і являє собою  сукупність природних   можливостей  країни для розвитку сучасного і  наступних поколінь нації. Більш  традиційною є класифікація ресурсів на матеріальні і нематеріальні  . До першої  категорії належать ресурси, що мають матеріальну основу. Вони можуть бути біологічними (рослини, тварини, гриби) і небіологічними (ґрунти, вода, мінеральні поклади). Матеріальні ресурси  відзначаються  різною здатністю  до відтворення (відновлення). Всі біологічні форми життя здатні до розмноження, поширення, динамічної толерантності  до змін умов існування. Означені властивості  у них різні, а тому ці  властивості  повинні враховуватись у плануванні та здійсненні всіх форм ресурсокористування. [2,c.241 ].

Наприклад, окремі види мають життєвий цикл в межах  десятків (ссавці) і навіть сотень років (рослини),  тоді як онтогенез мікроорганізмів  триває кілька днів (годин, хвилин). Тому нормативні основи  використання біологічних  ресурсів, як правило, базуються на здатності організмів до відтворення, тобто  в межах їх приросту протягом певного часу.

Небіологічні ресурси  теж здатні до відновлення, поширення  та диференціації. Але в них цикл відновлення затягується на сотні  і навіть тисячі років (формування орного шару ґрунту, утворення  торфів, відтворення  водойм, покладів копалин тощо). Здатність  до відтворення має надзвичайно  важливе

значення для  визначення розмірів природокористування  і є основою  для затвердження відповідних нормативів. Вони залежать від наявності ресурсів у регіоні, їх якості та потреб економічного розвитку суспільства Нематеріальними називають  чинники довкілля, такі як температура, сонячна радіація, вітер, вологість повітря тощо. Головною їх властивістю є відносна незалежність від споживання суспільством. Це значить, що нематеріальні ресурси створюються в процесі функціонування земних екосистем або

поступають зовні, як це відбувається із сонячною радіацією. Тому їх використання практично не обмежується. Мало того, нематеріальні  ресурси часто називають енергозберігаючими, бо їх  впровадження в економіку  дає можливість заощадити на більш  дефіцитних і вразливих у користуванні

матеріальних ресурсах . Інша річ, що надмірний розвиток промислового виробництва може  відбитися і  на стані нематеріальних ресурсів і  стати причиною катастрофічних змін у довкіллі (пилові  бурі, озонова  «діра», глобальне потепління, буревії  тощо). Відповідно до  здатності ресурсів до відновлення (відтворення) їх класифікують за  вичерпністю .  [18,c.267 ].                               До складу вичерпних відносять  природні ресурси, кількість яких може істотно зменшитись (вичерпатись) в результаті надмірного споживання. До цієї групи належать всі матеріальні ресурси  з їх  різною здатністю до відновлення. Тому вичерпні ресурси, в свою чергу, поділяють на відновлювальні,  відносно відновлювальні та невідновлювальні. До складу перших належать форми життя, відтворення яких триває декілька десятків років (тварини, рослини). Зрозуміло, що цей показник є досить умовним,

бо він охоплює  різні за тривалістю життєві цикли.Відносно відновлювальними називають природні ресурси, цикл відтворення яких досягає  сотні або  кількох сотень років. Такою тривалістю циклу відзначаються  ліси, орні ґрунти, водойми. Зрозуміло, щонормативи використання таких  ресурсів повинні враховувати тривалість їх самовідтворення. Нарешті, невідновлювальними називають всі інші матеріальні  ресурси, здатність яких до відтворення  розтягується

на тисячі і навіть сотні тисяч років. Отже, здатність  ресурсу до відтворення (скажімо, торфу  або мінеральних покладів) настільки  тривала в часі, що вона не може служити  суспільству гарантією отримання  нових запасів необхідної сировини протягом тривалого історичного  періоду.

Звідси походить таке важливе для ресурсознавства  поняття як ресурсний цикл, тобто  період часу, протягом якого ресурс здатен створити сировинний запас, придатний  для споживання . Ресурсний  цикл визначається не тривалістю життя організму (рослини або тварини), а лише періодом його

ресурсної зрілості  – віком, коли цей організм відтворює  повноцінний для  використання сировинний  ресурс. Зокрема, в лісовому господарстві виділяють вік технічної стиглості  деревних порід, коли вони утворюють  повноцінну ділову деревину . При ресурсному напрямі розміри використання обмежуються  нормативами, але вони не мають відповідного екологічного обґрунтування.Екологічний  і охоронно-заповідний напрями відносять  до м’якого ресурсокористування, вони взаємодоповнюючі. Екологічний напрям пов’язаний з виробленням ощадливих  нормативів користування  ресурсами, які дозволяють зменшити або повністю ліквідувати їх виснаження і деградацію. Охоронно-заповідний напрям стосується лише спеціальних територій та об’єктів, які частково або повністю вилучаються  з господарської діяльності, а  використання ресурсів тут проводиться  лише на основі

рекреаційної діяльності. Зовсім новим напрямом у користуванні природними ресурсами є міжнародно-правовий. Він передбачає введення нормативів раціонального природокористування  у ранг міжнародних угод і 

програм. Це стосується не лише ресурсів, які є спільними  для порубіжних країн (вода, повітря), а й національних внутрішніх  ресурсів, які опосередковано впливають  на стан спільного довкілля (ліс, рослинний  і тваринний світ тощо). Саме такою  правовою нормою користування природними ресурсами і є програма збалансованого розвитку. Отже, міжнародно-правовий напрям дає  можливість погодити

методи і розміри  ресурсокористування між державами, для яких ці ресурси є спільними, а самі держави від них –  взаємозалежними.Таким чином, природокористування, як форма життєдіяльності суспільства, є основним засобом його існування. Але природокористування може здійснюватись  за жорстким або м’яким принципом 

споживання. У першому  випадку суспільство інтенсивно виснажує національні природні ресурси, що однозначно обумовлює необернені катастрофи в майбутньому, тоді як при  м’якому природокористуванні 

забезпечується  збалансований розвиток для усіх наступних поколінь в умовах оптимального стану довкілля. [4,c.231].

2.2 Земельні ресурси

Земельні ресурси  є основою матеріального і  духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя народу. Земельні ресурси необхідні всім галузям народного господарства, однак їх роль у різних сферах суспільного виробництва не однакова. Якщо в промисловості, крім добувної, земля є лише просторовим базисом, то в сільському господарстві вона — головний засіб виробництва. Роль землі в сільськогосподарському виробництві визначається тим, що їй притаманна специфічна унікальна властивість — родючість. Завдяки цій властивості земля активно впливає на процес сільськогосподарського виробництва. Родючість визначається здатністю ґрунту нагромаджувати й утримувати вологу та забезпечувати нею рослини, нагромаджувати і трансформувати поживні речовини в доступній для рослин формі, а також забезпечувати доступ кисню в зону кореневої системи рослин, тобто здійснювати аерацію. [6,c.193]. Проте ці визначальні для родючості ґрунту фактори ніколи не бувають однаковими і мають різне співвідношення між собою, що безпосередньо позначається і на рівні родючості. Розрізняють такі види родючості землі:а) природна — характеризується здатністю ґрунту забезпечувати рослини необхідними поживними речовинами за рахунок запасу, створеного внаслідок ґрунтоутворюючих процесів, а також визначається кліматичними умовами;б) штучна — створюється в процесі виробництва матеріальних благ, коли людина, не задовольняючись потенційними можливостями землі, сформованими під впливом природних факторів, своєю діяльністю намагається поліпшити фізико-хімічні і біологічні властивості ґрунту;в) економічна (ефективна) — наслідок органічної єдності природної і штучної родючості;г) абсолютна — визначається врожайністю культур з гектара посіву;д) відносна — кількісне співвідношення врожаю з виробничими витратами на нього.Останні два види родючості є кількісним виразом економічної родючості землі. Хімічний і фізичний склад ґрунту, його інші важливі характеристики визначають родючість земельних ділянок, а відтак, і дохід землевласників та землекористувачів, оскільки вибір сільськогосподарських культур і їх урожайність залежать від цієї унікальної властивості головного засобу виробництва в сільському господарстві. [7,c.177 ].             

На дохідність аграрних підприємств також істотно впливає  місцеположення земельних ділянок. Це пов’язано, по-перше, з тим, що із збільшенням віддалі між угіддями підприємств і ринком збуту сільськогосподарської  продукції та ринком придбання матеріальних ресурсів транспортні витрати підприємств  зростають, отже, збільшується собівартість вироблених ними товарів. Величина цих  витрат залежить від стану шляхів сполучення і ступеня їх компенсації  заготівельними й переробними підприємствами (організаціями), що інколи спостерігається  нині, але це не змінює характеру  впливу цієї закономірності. По-друге, в умовах розвиненого ринку ціни на сільськогосподарську продукцію  мають тенденцію до зниження із збільшенням  віддалі між центральним ринком збуту і місцерозташуванням аграрних підприємств. Адже на місцевих ринках попит на сільськогосподарські товари менший, ніж на центральних, а пропозиція тут відносно вища. Відповідно до дії  законів ринку це неодмінно призводить до зниження ціни. [10,c.245 ].

Слід також зазначити, що в умовах зрошення місцеположення угідь підприємств щодо водних джерел значно впливає на собівартість кубічного  метра зрошувальної води, отже, і  на витрати виробництва продукції  та на прибуток від її реалізації.

Земля як головний засіб виробництва в сільському господарстві, крім уже розглянутих, має ще ряд особливостей, які потрібно враховувати в процесі її використання для виробництва  продукції. Так, земля як продукт природи не має вартості, не переносить її, як звичайні засоби праці, на продукцію, в створенні якої вони брали участь. У процесі виробництва вона за правильного її використання підвищує свою родючість, а тому є вічним засобом виробництва. Однак вона обмежена в просторі і штучно не відновлюється. Як матеріальну основу розвитку сільськогосподарського виробництва землю не можна замінити жодними іншими засобами праці. [8,c.185 ].

Крім того, в сільському господарстві земля водночас є і  предметом праці. В процесі обробітку  землю піддають різним формам впливу. Завдання полягає в тому, щоб цей  вплив не руйнував структуру ґрунту, зберігав його властивості, створював  умови для підвищення родючості  земельних ділянок. Але оскільки її рівень на різних за якістю землях не однаковий, то це призводить і до неоднакової  віддачі вкладених у землю  коштів. Через це виникає необхідність у розробці та застосуванні ефективних заходів, спрямованих на державну підтримку  доходів тих підприємств, що опинилися  в гірших природних умовах.

        Розглянуті особливості землі потрібно враховувати комплексно, у тісному взаємозв’язку, що дасть можливість підвищувати її продуктивну здатність відповідно до досягнутого рівня розвитку продуктивних сил.