Охорона природи і природних ресурсів україни

При такому багатоаспектному значенні БР їх функціонування дозволяє узгоджувати екологічні вимоги щодо збереження біологічного різноманіття з економічними вимогами щодо їх використання для задоволення зростаючих потреб суспільства. Тому дана категорія набула особливої популярності. За станом на 1995 р. у 82 країнах світу вже були створені 324 БР загальною площею понад 170 млн.га і їх мережа продовжує розширюватися. В Україні зараз існує 5 біосферних резерватів (заповідників): "Асканія-Нова" ім.Ф.Е.Фальц-Фейна (33397 га), Чорноморський (J4J38 га сухопутна частина, 77900 га акваторія), Карпатський (57880 га), Дунайський (46103 га в т.ч. 6890 га акваторії), Кримський (44175 га) (Стойко, 2000).

Ділянки всесвітньої  природної спадщини (world nature heritage sites) - це природоохоронні території різних категорій, які оголошуються об'єктами особливого значення згідно з Конвенцією про всесвітню культурну і природну спадщину і отримують відповідний сертифікат ЮНЕСКО. В них охороняються унікальні природні утвори, екосистеми і ландшафти планети. Такий статус мають, наприклад: національний парк Дурмітор (Югославія) - найглибший у Європі річковий каньйон; найбільші неторкані масиви дощових тропічних лісів у Західній Африці - Тай-Сасандра (Кот-д'Івуар) і Джа (Камерун); деякі національні парки країн Південної і Східної Африки, де охороняється багатий тваринний світ африканських саван; 10 національних парків США - у Скелястих горах, Апалачах, в Каліфорнії (ліси з мамонтового дерева) і на Алясці; останні великі масиви тропічних лісів Центральної Америки з унікальним різноманіттям флори й фауни - Ріо-Платано (Гондурас), Амістад (Коста-Ріка), Дар'єн (Панама); Великий Бар'єрний риф біля узбережжя Австралії та ін. На 1993 р, ділянками всесвітньої спадщини були проголошені 100 природних резерватів загальною площею понад 100 млн.га (World Resources, 1994-95).

За даними МСОП, у 1996 р. в світі функціонувало майже 10 тис. природних резерватів, що відповідають міжнародним стандартам, загальною площею 932 млн.га (понад 6% земної суші) - це приблизно територія такої країни, як США. Виникає питання, яку площу в результаті необхідно зберегти в природному стані, щоби забезпечити охорону видового різноманіття і тим самим - стабільність біосфери та її основних екосистем?

Загальний висновок - близько 1/3 території кожного великого фізико-географічного  регіону планети повинні бути й надалі збережені в природному чи близькому до нього стані. Ще на третині території змінена жива природа повинна бути збережена як фон господарської діяльності людства. Поля, пасовища, урбанізовані території, дороги, промисловість не повинні займати більше 30% суші для запобігання екологічної катастрофи. За таких умов збереження всього різноманіття живого не виявиться чимось нереальним. Разом із цим площі всіх природоохоронних територій (І - V категорій МСОП) у світі зросли від 2,5% території суші в кінці 70-х років XX ст. до 6,3% в середині 90-х, і продовжують збільшуватися. Вважається, що оптимальна частка таких територій становитиме 15-20% суші - рівень, який уже зараз досягнуто в деяких країнах світу.

Наведене вище стосувалося  осередненої території планети. Насправді збереження лише 1/3 вологих тропічних лісів буде означати загибель десятків і сотень тисяч видів рослин і тварин, тоді як збереження такої ж частини арктичних тундр не призведе, ймовірно, до загибелі навіть сотні видів. Звідси випливає, що території з особливим видовим різноманіттям, високою "сумою життя", безперечно, вимагають для збереження свого розмаїття більших просторів природних оселиш. І якщо в украй багатих видами біотах для збереження основної частини біорізноманіття необхідна особлива охорона значних площ природних ландшафтів, то й екстремальні екосистеми тундр і пустель внаслідок особливостей протікання тут біосферних процесів для збереження місцевого, відносно бідного набору видів, також потребують повної охорони значних територій. Важливим є й питання оптимальних розмірів природного резервату, які в ідеалі повинні відповідати території, на якій може існувати популяція найбільших і найвразливіших представників тваринного і рослинного світу. Крім того, розміри, конфігурація і взаємне розміщення резерватів повинні компенсувати "острівний ефект" (резервати часто є своєрідними островами в морі антропогенних ландшафтів), який виявляється в поступовому зменшенні кількості видів після ізоляції острова.

Виходячи з цього, вважають, що мінімальна площа природного резервату повинна становити коло 250 тис.га у тропічних лісах і пустелях, 50-100 тис.га у лісовій зоні помірного поясу, 10-20 тис.га у степовій зоні і коло 0,8-1 млн.га в умовах Арктики й Субарктики (Реймерс, Штильмарк, 1978). Резервати меншого розміру можуть успішно функціонувати лише в складі "архіпелагу" охоронних територій по сусідству із значними масивами слабо освоєних земель.

Вищі рослини, яким загрожує зникнення, сконцентровані на тропічних  і субтропічних островах, у тропічних  дощових лісах, в аридних ландшафтах, у твердолистяних лісах (особливо в Середземномор'ї), прісноводних вологих оселищах. Рада експертів ФАО по лісових генетичних ресурсах так розподілила регіони за першочерговістю створення природоохоронних територій: Африка, Південно-Східна Азія, Австралія, Мексика, Карибський регіон, Центральна Америка, схід США і Канади.

Винятково різноманітні екосистеми, що потребують термінового  захисту, відносяться в першу  чергу до тропічних дощових лісів  Малайзії, Борнео, Сулавесі, Суматри, Філілін, Нової Гвінеї, Центральної і Південної Америки, Мадагаскара, гірських дощових лісів Африки, тропічних сухих лісів Мадагаскара, твердолистяних чагарників і лісів Південної Африки й Західної Австралії, а також до острівних екосистем Нової Каледонії, Гаванських і Карибських островів.

Багато країн, на території  яких знаходяться деякі з перелічених  вище екосистем, що потребують термінової охорони, вже приклали значні зусилля  до створення й розвитку мережі заповідних територій. Серед них - Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Австралія, Кенія, Танзанія, Південно-Африканська Республіка, Коста-Ріка, Венесуела та ін.

Загалом огляд систем природоохоронних територій світу  демонструє важливу глобальну тенденцію: на фоні посилення негативного антропогенного впливу практично у всіх куточках земної кулі, деградації й знищення природних екосистем, що супроводжуються вимиранням все більшого числа видів рослин і тварин та погіршенням якості довкілля, відбувається бурхливий розвиток національних і міжнародних систем територіальної охорони природи в більшості країн світу.

2.4.4. Система природно-заповідного фонду України

Історія територіальної охорони природи в Україні  налічує понад 100 років. Відомий галицький  меценат, багатий землевласник і  великий любитель природи граф Володимир  Дзєдушицький був першою в Україні людиною, яка створила заповідник у сучасному розумінні цього слова - на три роки раніше, ніж те саме зробив на землях України інший меценат - Фрідріх Фальц-Фейн, засновник легендарної Асканії-Нова (1889).

Особливо поширився  громадянський рух за збереження й охорону природи на початку XX ст. З ініціативи народного вчителя П.Ф.Буцука на острові Хортиця виникло перше в Росії товариство "Охоронці природи", яке налічувало близько 200 членів. Плідно працювало Харківське товариство любителів природи, засноване в 1911 р., яке через журнал "Бюллетень Харківського товариства любителів природи", доповіді і статті прищеплювало широким колам громадськості інтерес і любов до рідної природи, збереження її багатств.

Природний заповідник - основна форма територіальної охорони природи як в Україні. Основними завданнями природних заповідників є збереження типових або унікальних природних комплексів та об'єктів на їх території, вивчення природного ходу процесів і явищ, що відбуваються в них, розробка наукових основ охорони природи, проведення наукових досліджень та спостережень за станом довкілля. Територія і акваторія заповідника з усіма природними об'єктами, що знаходяться в їх межах, вилучаються з господарської експлуатації і передаються в безстрокове користування державному заповіднику.

Отже, головна наша мета - не допустити руйнування унікальних природних куточків, створити стратегічний резерв заповідання в умовах, коли реалізується земельна реформа, почався  процес приватизації земель. І якщо завданням державних інституцій є забезпечення надійної охорони існуючих і майбутніх природних резерватів (яка, на жаль, часто взагалі відсутня через нестачу коштів), то кожна освічена людина повинна усвідомити необхідність збереження різноманіття рослинного і тваринного світу, заповідних територій, сприяти поширенню й популяризації ідей охорони природи. Втративши останні залишки неторканої природи, ми тим самим втратимо генетичний зв'язок із нашою землею і самі основи процвітання й прогресу для нації.

РОЗДІЛ ІІІ. Міжнародна співпраця

в галузі охорони природи

Оцінка наслідків активного  впливу людини на біосферу й охорона  природи стають першочерговими проблемами діяльності в сфері міжнародної  політики та економіки. Зростає значення проблем боротьби з голодом, ліквідації небезпечних захворювань, освоєння космосу і Світового океану, розумного вирішення демографічних проблем, комплексного вивчення і раціонального використання природних ресурсів, розвитку енергетики і охорони довкілля, природоохоронної освіти.

Система міжнародних відносин у галузі охорони довкілля визначається двостороннім і багатостороннім співробітництвом країн, діяльністю різних міжнародних організацій. Кількість урядових і неурядових організацій, котрі займаються природоохоронною діяльністю, безперервно зростає, збільшуються їх фонди, розширюються можливості здійснення практичних заходів.

Серед численних напрямків  міжнародної співпраці з охорони  природи дуже важливим є розвиток освіти з даного питання. Про це свідчать різноманітні програми, проекти та інші заходи в області формальної і неформальної освіти стосовно навколишнього середовища у масштабах окремих країн, континентів, усього світу.

Необхідність співробітництва  держав і націй в обговоренні  напрямків розвитку природоохоронної освіти у світі була визнана ще на початку XX століття.

У1913 р. вчені з 18 держав (Австралії, Австрії, Аргентини, Бельгії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Голландії, Данії, Іспанії, Італії, Норвегії, Португалії, Росії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Швейцарії і Швеції) зібралися в Берні (Швейцарія) на першу Конференцію з міжнародної охорони природи. Але тільки з 1948 р., коли під егідою ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури) був організований Міжнародний союз захисту природи (у 1956 р. отримав назву Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів - UICN - МСОП), міжнародна співпраця в галузі охорони природи почала приймати конкретні форми і зміст.

Важливими напрямками роботи МСОП є розробка стратегічних і тактичних  засобів охорони природи, збір даних про рідкісні і зникаючі види рослин і тварин, що публікуються в періодично доповнюваних томах Міжнародної Червоної книги, а також інформаційна і стандартизаційна діяльність у галузі територіальної охорони природи.

Велике значення для розвитку природоохоронної стратегії в світі мало прийняття XVII сесією Генеральної Асамблеї ООН резолюції "Економічний розвиток і охорона природи" (18 грудня 1962 р.), у якій висловлювалася підтримка аналогічної резолюції XII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО "Економічний розвиток і охорона природних ресурсів, флори та фауни" (12 грудня 1962 р.).

У подальшому намагання  ЮНЕСКО сприяти розвитку просвітницької діяльності в галузі охорони природи  чітко виявилося при проведенні у 1968 р. Міжурядової конференції експертів з наукових основ раціонального використання і охорони ресурсів біосфери. Створена нею спеціальна робоча комісія у своїх рекомендаціях запропонувала приступити до проведення міжнародної програми розширених досліджень і здійснення практичних заходів, пов'язаних з проблемою "Людина і біосфера".

Офіційно програма "Людина і біосфера" (МАВ) була прийнята в 1970 р. на XVI сесії Генеральної конференції  ЮНЕСКО. її мета - здійснення в різних районах світу комплексних багаторічних досліджень впливу людини на природні процеси в біосфері, на її основні компоненти та вивчення зворотного впливу змін цих процесів і компонентів на саму людину. Завдання МАВ формулювалися наступним чином:

1) визначення й оцінка  змін у біосфері в результаті  діяльності людини і вплив цих змін на людину;

2) вивчення структури,  функціонування і динаміки природних,  змінених і контрольованих людиною  екосистем;

3) вивчення взаємозв'язків  між природними екосистемами  і соціально-економічними процесами;

4) розробка шляхів  і засобів вимірювання кількісних і якісних змін у навколишньому середовищі з метою визначення наукових критеріїв, які могли б служити основою для раціонального використання природних багатств, охорони природи і вироблення показників якості довкілля;

5) розробка заходів з метою підвищення координації щодо вивчення навколишнього середовища;

6) сприяння широкому  розвитку моделювання й інших  методів прогнозування в якості  інструмента для вивчення навколишнього  середовища і обґрунтування його  раціонального використання;

7) сприяння природоохоронній (екологічній) освіті.

Важливість різносторонньої  міжнародної співпраці в галузі охорони навколишнього середовища в результаті була визнана всіма  народами світу Біосфера планети  єдина, і впливи на неї не обмежуються  кордонами країн.

В межах програми МАБ  було запропоновано 14 наукових проектів для спільних міжнародних досліджень. Результатом лише одного з них, наприклад, (Проект №8 - Збереження природних районів  і їх генетичного матеріалу) стало  створення всесвітньої мережі біосферних резерватів, яка включає понад 300 одиниць у більш ніж 100 країнах світу (див. додаток 5).

У реалізації цих проектів беруть участь різноманітні міжнародні організації: Програма ООН з проблем  навколишнього середовища