Екологічне право України

Законодавство України  у сфері стандартизації складається  із Закону України від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію» та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у  цій сфері. Законодавство встановлює правові та організаційні засади стандартизації в Україні і спрямоване на забезпечення єдиної технічної політики у цій сфері.

Стандартизація  розглядається як діяльність, що полягає  у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з  метою досягнення оптимального ступеня  впорядкування у певній сфері, результатом  якої є підвищення ступеня відповідності  продукції, процесів та послуг їх функціональному  призначенню, усунення бар'єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію).

Стандарт — документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою  досягнення оптимального ступеня впорядкованості  у певній галузі, розроблений у  встановленому порядку на основі консенсусу.

Під правовим регулюванням атмосфероповітряних охоронних  заходів слід розуміти систему правових приписів, які регулюють відносини, що виникають у даній сфері, з  метою збереження сприятливого стану  атмосферного повітря, поліпшення й  відтворення його стану, запобігання  забрудненню та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних чинників та зниження його рівня. Атмосфероповітряне законодавство України передбачає систему правових заходів: дозвільного, попереджувального (превентивного), контрольного, стимулюючого характеру (заохочення й  відповідальність), поновлювального (відтворювального), заборонного характеру. Тут аналізуються власне охоронні правові заходи щодо атмосферного повітря.

До заходів дозвільного  характеру належить отримання дозволу  на викиди забруднюючих речовин в  атмосферне повітря стаціонарними  джерелами, який видається спеціально уповноваженими органами. Крім цього, дозволи на експлуатацію (спеціальне використання атмосферного повітря) видаються  у разі устаткування з визначеними  рівнями впливу фізичних та біологічних  факторів на стан атмосферного повітря (ст. 13 Закону); діяльності, спрямованої  на штучні зміни стану атмосфери  та атмосферних явищ у господарських  цілях (ст. 16 Закону), тощо. Кожна юридична особа, яка здійснює викиди забруднюючих речовин, повинна отримати дозвіл на такий викид.

До заходів попереджувального (превентивного) характеру належить планування; стандартизація (ст. 4 Закону); нормування (ст. 5 Закону); проектування будівництва та реконструкції підприємств  та інших об'єктів, які впливають  або можуть впливати на стан атмосферного повітря (ст. 23 Закону); встановлення санітарно-захисних зон (ст. 24 Закону); державна екологічна та санітарно-гігієнічна експертиза (ст. 25 Закону); державний облік (ст. 31 Закону); моніторинг (ст. 32 Закону) тощо. Ця група  заходів містить найбільшу кількість  правил, вимог та інших дій із забезпечення безпеки та сприятливого стану атмосферного повітря та довкілля у цілому.

Про стандартизацію і нормування в галузі охорони  атмосферного повітря мова вже шла. Розробка стандартів та нормативів належить до відповідального екологічного заходу, оскільки науково обґрунтовані і  оптимальні нормативи забезпечують збереження сприятливого стану атмосферного повітря.[3]

Законом України «Про охорону  атмосферного повітря», іншими актами встановлені такі правопорушення у  галузі охорони атмосферного повітря:

1) порушення прав громадян  на екологічно безпечний стан  атмосферного

повітря;

2) перевищення лімітів  та нормативів граничне допустимих  викидів

забруднюючих речовин  в атмосферне повітря;

3) перевищення нормативів  гранично допустимих рівнів шкідливого  впливу

фізичних та біологічних  факторів на атмосферне повітря;

4) викиди забруднюючих  речовин в атмосферне повітря  та використання

атмосферного повітря  як сировини основного виробничого  призначення без

дозволу спеціально вповноважених  на те державних органів;

5) здійснення незаконної  діяльності, що негативно впливає  на погоду і

клімат;

6) впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських  пропозицій,

нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також  експлуатація

технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які

не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря;

7) порушення правил складування  й утилізації промислових та  побутових

відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів  захисту

рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів,

що спричинило забруднення  атмосферного повітря;

8) проектування і будівництво  об'єктів з порушенням норм  і вимог щодо

охорони і використання атмосферного повітря;

9) невиконання розпоряджень  та приписів органів, які здійснюють

державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного

повітря;

10) відмова від надання  своєчасної, повної та достовірної  інформації про стан атмосферного  повітря, джерело забруднення,  а також приховування або Законодавством  України може встановлюватися  відповідальність і за інші  правопорушення. Винні особи несуть  адміністративну, цивільно-правову,  кримінальну і дисциплінарну  відповідальність.

Адміністративна вщповщальність полягає в застосуванні повноважними органами і посадовими особами конкретних адміністративно-правових санкцій  до порушників законодавства про  охорону атмосферного повітря. Розповсюдженим видом такої відповідальності є  застосування штрафу у визначених розмірах, який регулюється Кодексом України  про адміністративні правопорушення. Відповідно до статей 78—83 штрафу підлягають особи, винні у таких порушеннях законодавства щодо охорони

атмосферного повітря:

порушенні порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу  або

шкідливого впливу на неї  фізичних та біологічних факторів;

порушенні порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних  явищ;

введенні в експлуатацію нових Г реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони  атмосферного повітря;

порушенні правил експлуатації, а також невикористанні встановлених споруд, устаткування, апаратури для  очищення і контролю викидів в  атмосферу;

недотриманні екологічних  вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття  в експлуатацію об'єктів або споруд;

випуску в експлуатацію автомобілів, літаків, суден та інших пересувних засобів і установок, у яких вміст  забруднюючих речовин у викидах, а також рівень шуму, утворюваного ними під час роботи, перевищують  установлені нормативи;

експлуатації автотранспортних та інших пересувних засобів з  перевищенням

нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах;

порушенні правил складування, зберігання, розміщення, транспортування,

утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів;

порушенні правил застосування, зберігання, транспортування,

знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів,

токсичних хімічних речовин  та інших препаратів.[1]

 

Правовий режим надзвичайних екологічних ситуацій

Запобігання НЕС  і її ліквідація являє собою комплекс визначених необхідних заходів різноманітної  спрямованості.

З метою своєчасного  проведення робіт, пов'язаних з НЕС, створена єдина державна система  управління по реагуванню на надзвичайні  ситуації техногенного і природного характеру. Вона являє собою систему  центральних і місцевих органів  виконавчої влади і управління, державних  підприємств, установ, організацій  із відповідними матеріальними і  фінансовими коштами та повноваженнями. Ці органи здійснюють нагляд за дотриманням  техногенної і природної безпеки, організують проведення роботи по запобіганню  надзвичайним ситуаціям техногенного і природного походження і реагування у випадку їхнього виникнення з метою захисту населення  і навколишнього природного середовища, зменшення матеріальних втрат. Система  органів складається з постійно діючих функціональних і територіальних підсистем і має чотири рівні  масштабності управління: загальнодержавний, регіональний, місцевий і об'єктовий.

У Верховній Раді України функціонує Комітет Верховної  Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Функції управління єдиною державною  системою здійснює Міністерство України  з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення  від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС). Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних  органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної політики у  сфері захисту населення і  територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, пожежної безпеки, створення та функціонування системи  страхового фонду документації, поводження з радіоактивними відходами, профілактики травматизму невиробничого характеру.

Постійно діючим органом, що координує діяльність центральних  і місцевих органів виконавчої влади, пов'язаних з безпекою і захистом населення і територій, реагуванням  на надзвичайні ситуації природного (природничого) і техногенного походження є Державна комісія з питань техногенно-екологічної  безпеки і надзвичайних ситуацій. Основними напрямками діяльності Комісії  у сфері екології є: координація  взаємодії органів, пов'язаних із створенням і функціонуванням Національної системи запобігання і реагування на аварії, катастрофи й інші надзвичайні  ситуації, безпосередня організація  і проведення роботи по ліквідації наслідків надзвичайних екологічних  ситуацій. Комісія взаємодіє з  відповідними організаціями країн, територія яких піддалася негативному  впливу в результаті надзвичайної ситуації, що виникла в Україні, визначає розмір збитків, заподіяних цією ситуацією.

Крім органів  загальної і спеціальної компетенції, що забезпечують реагування на НЕС, у  вирішенні питань беруть участь органи відомчої компетенції, а також органи виконавчої влади і місцевого  самоврядування, громадські утворення, громадяни.

Оповіщення і  зв'язок у надзвичайних ситуаціях  забезпечуються за допомогою єдиної національної системи зв'язку (ЄНСЗ).

Залежно від соціально-економічних  та інших особливостей території, на якій виникла надзвичайна ситуація, визначаються види і мережі зв'язку, які належить створювати (використовувати) в її межах.

Інформація в  галузі захисту населення і територій  від НЕС, а також діяльність державних  органів і органів місцевого  самоврядування, виконавчої влади в  цій галузі є відкритою і гласною, якщо інше не передбачено законодавством. Дану інформацію складають відомості  про прогнозовані і виникаючі  надзвичайні ситуації, їх наслідки, а також відомості про радіаційну, хімічну, медико-біологічну, вибухову, пожежну й екологічну безпеку  на відповідних територіях.

Відповідні органи зобов'язані оперативно й достовірно інформувати населення через  засоби масової шформації і по інших каналах про стан захисту  населення та територій від НЕС  і заходи, вжиті щодо забезпечення безпеки, про прогнозовані й такі, що виникли, надзвичайні ситуації, про  прийоми й способи захисту  від них. Приховування, невчасне надання  або подання посадовими особами  завідомо неправдивої інформації в  галузі захисту населення і територій  від НЕС тягне за собою їх відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Захист населення  і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру — система організаційних, технічних, медико-біологічних, фінансово-економічних  та інших заходів щодо запобігання  та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру  і ліквідації їх наслідків, що реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого  самоврядування, відповідними силами та засобами підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, добровільними  формуваннями та спрямовані на захист населення й територій, а також  матеріальних, культурних цінностей  та довкілля.

Запобігання виникненню надзвичайних екологічних ситуацій — підготовка і реалізація соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших  заходів, спрямованих на регулювання  техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру на основі відомостей моніторингу, висновків експертизи, матеріалів досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення  їх переростання у надзвичайну ситуацію техногенного та природного характеру  або пом'якшення її можливих наслідків.

 

Висновок

В нашій державі не кожна людина знає та виконує екологічне право.Багато підприємств порушують екологічні норми, які загрожують здоров’ю людей.Саме тому вивчення цієї галузі є віжливим і необхідним.

Навколишнє природне середовище, що є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії стає екологічно небезпечним об'єктом, який повинен бути «ізольований» від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який має обмежувати або забороняти проживання на певній території населення, здійснення там виробничої діяльності. Крім того, необхіде вжиття заходів, спрямованих на ліквідацію джерел небезпеки.

Зрозуміло, що говорити про охорону небезпечного середовища некоректно, юридично неправильно і полюдськи цинічно. За умов його існування доцільно розробляти систему заходів, в тому числі правового характеру, спрямованих на запобігання виникненню небезпеки для людини і навколишнього природного середовища від дії природної стихії, техногенних аварій та катастроф, на усунення їх шкідливих наслідків, а також наслідків непродуманих рішень, які призводять до спустошення довкілля і виникнення надзвичай-них екологічних ситуацій.

Потрібні особливий юридичний режим використання небезпечного середовища (здійснення заходів щодо очищення території, обмеження і заборона різних видів екологічно небезпечної діяльності тощо) або здійснення комплексу заходів на тій території, де є потенційні природні джерела прояву небезпеки чи здійснюються екологічно небезпечні види діяльності та експлуатуються відповідні об'єкти. Необхідно також передбачати особливий статус осіб, які тимчасово або постійно знаходяться в зоні підвищеного екологічного ризику, та тих, що постраждали внаслідок дії екологічно небезпечних чинників.

Ризик підвищеної екологічної небезпеки зобов'язує еколого-правову науку по-новому оцінювати факти її прояву. Ці факти, які набувають юридичного значення, зумовлюють необхідність їх правового закріплення як юридичних фактів виникнення відносин, пов'язаних з забезпеченням екологічної безпеки. А це, в свою чергу, має породжувати специфічні обов'язки держави в частині гарантування безпеки від прояву стихії, а також юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуатують екологічно небезпечні об'єкти.