Екологічне право України

 

в) доставляти осіб, що порушують  законодавство у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, в міліцію та органи місцевого  самоврядування;

 

г) вилучати в осіб, що порушують  законодавство, знаряддя добування  тварин (у тому числі рибних запасів), плавучі і транспортні засоби,обладнання та предмети, що були знаряддям правопорушення, незаконно добуту продукцію, а також  відповідні документи;

 

д) проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відео-зйомку як допоміжний засіб для попередження і розкриття порушень законодавства  в галузі охорони тваринного світу;

 

е) викликати громадян та посадових осіб для давання усних  або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними законодавства  в названій галузі;

 

є) складати протоколи та розглядати справи про адміністративні  правопорушення в галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу.

 

Систематизовано і стисло заходи охорони тваринного світу  викладені в ст.

32 Закону України «Про  тваринний світ»,

 

відповідно до якої охорона  тваринного світу забезпечується, зокрема,шляхом: створення заповідників, заказників і виділення інших природних  територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні; обмеженнявилучення тварин із природного середовища для  зоологічних колекцій;надання допомоги тваринам у разі захворювання, загрози  їх загибелі під час стихійного лиха і внаслідок надзвичайних екологічних  ситуацій;

 

виховання громадян у дусі гуманного ставлення до тварин; пропаганди важливості охорони тваринного світу  засобами масової інформації;стимулювання діяльності, спрямованої на охорону, раціональневикористання і відтворення  тваринного світу.[1]

Право користування природно-заповідним фондом України

Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні («Заповідники»), Закон України від 21 вересня 2000 року «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної  мережі України в 2000—2015 роках», Закон  України від 24 червня 2004 року «Про екологічну мережу України», а також Закон  України від 6 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд України» визначають правові основи організації, охорони, ефективного  використання і відтворення заповідників та інших природних комплексів, поняття  і правову класифікацію територій  і об'єктів природно-заповідного  фонду.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного  простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою  збереження природної різноманітності  ландшафтів, генофонду тваринного і  рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього  природного середовища. За законодавством природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого  встановлюється особливий режим  охорони, відтворення і використання. Фонд розглядається як складова частина  світової системи природних територій  та об'єктів, що перебувають під особливою  охороною.

До природно-заповідного  фонду України належать: природні території та об'єкти (природні заповідники, біосферні заповідники, національні  природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні  урочища); штучно створені об'єкти, (ботанічні  сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового  мистецтва).

Території та об'єкти природно-заповідного фонду, найважливіші об'єкти екологічної мережі, яка  являє собою єдину територіальну  систему, що утворюється з метою  поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць  оселення та зростання цінних видів  тваринного та рослинного світу, генетичного  фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для  охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів  та міжнародних зобов'язань України  підлягають особливій охороні.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні  парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно  від їх екологічної і наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення. При цьому  заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні  та карстово-спелеологічні. Серед пам'яток природи розрізняються комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.[2]

За соціально-екологічним  значенням заповідування поділяється  на два види: природне та освітньо-виховне. Природне заповідування має такі організаційно-правові форми: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні  ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, а освітньо-виховне  — ботанічні сади, дендрологічні  парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

На землях природно-заповідного  призначення забороняється будь-яка  діяльність, що негативно впливає  або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням

Громадяни України мають  такі права:

брати участь в обговоренні  проектів законодавчих актів з питань розвитку заповідної справи, формування природно-заповідного фонду;

брати участь у розробці та реалізації заходів щодо їх охорони  та ефективного використання, запобігання  негативного впливу на них господарської  діяльності;

вносити пропозиції про включення  до складу природно-заповідного фонду

найбільш цінних природних  територій та об'єктів;

ознайомлюватися з територіями  та об'єктами природно-заповідного  фонду, здійснювати інші користування з додержанням встановлених вимог  щодо заповідного режиму;

брати участь у здійсненні громадського контролю за охороною заповідних територій та об'єктів, вносити пропозиції щодо притягнення до відповідальності винних у порушенні вимог охорони  територій та об'єктів природно-заповідного  фонду.

Законодавством України  можуть бути визначені й інші права  громадян з питань охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного  фонду.Заслуговує на увагу правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного  фонду України. Він визначається з урахуванням їх класифікації та цільового призначення.[3]

 

 Правове регулювання  охорони курортних, лікувально-оздоровчих  і рекреаційних зон

З метою забезпечення ефективного  та раціонального використання курортних, лікувально-оздоровчих та рекреаційних зон чинне екологічне законодавство  України відносить ці території  до природних територій, які мають  бути під особливою охороною і  на яких встановлюється спеціальний  режим здійснення господарської  та будь-якої іншої діяльності.

На  землях оздоровчого призначення  забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або  може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Аналогічні обмеження встановлено  і щодо використання рекреаційних зон. Так, на землях рекреаційного призначення  заборонена діяльність, що перешкоджає  або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно  впливає або може вплинути на природний  стан цих земель.

До  заходів правової охорони належить встановлення округів санітарної охорони  та зонування курортних, лікувально-оздоровчих та рекреаційних територій.

Під округом санітарної охорони розуміють  територію земної поверхні, зовнішній  контур якої збігається з межею курорту. У межах цієї території забороняються  будь-які роботи, що призводять до забруднення  грунту, повітря, води, завдають шкоди  лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів.

Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що належать до природних  лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи санітарної охорони.

Межі  округів та зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою  України одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних  територій курортними територіями  державного значення.

Межі  округів і зон санітарної охорони  курортів місцевого значення затверджуються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською  та Севастопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення  про оголошення природних територій  відповідно курортними територіями  місцевого значення. Режим округів  і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення встановлюється Кабінетом Міністрів  України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською  та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Відповідно  до кожного курорту державного значення Кабінетом Міністрів України  розробляється та затверджується окреме Положення про цей курорт, у  якому встановлюється округ санітарної охорони, конкретні межі та режим  їх використання.

Округ санітарної охорони поділяється  на три зони: зона суворого режиму; зона обмежень і зона спостережень. Встановлення зазначених зон здійснюється в порядку  розроблення проектів землеустрою.

Зона  суворого режиму охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних  грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу  моря і прилеглу до пляжів територію  шириною не менш як 100 метрів. У межах  цієї зони забороняється: користування надрами, не пов'язане з використанням  природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження  будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають  або можуть вплинути на розвиток небезпечних  геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; прокладення  кабелів, трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним  режимом та охороною природних і  лікувальних факторів округу; скидання дренажно-скидних та стічних вод; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); влаштування вигребів, кладовищ і скотомогильників; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням  цієї території, використанням родовищ  лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове  проживання громадян (крім осіб, які  безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).

На  території цієї зони дозволяється проводити  діяльність, пов'язану з використанням  природних лікувальних факторів, на підставі науково обґрунтованих  висновків і результатів державної  санітарно-гігієнічної та екологічної  експертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні та протиерозійні  роботи, будувати хвилерізи та інші гідротехнічні споруди, а також  влаштовувати причали.

Зона  обмежень охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і  ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або  родовища лікувальних грязей, до мінеральних  озер, лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які  формують мінеральні джерела; територію, на якій розташовані санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і  яка призначена для будівництва  таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного  законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних  і лікувальних факторів курорту.

На  території зазначеної зони забороняється: будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт; проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім впорядкуванням території; спорудження поглинаючих  колодязів, створення полів підземної  фільтрації; забруднення поверхневих  водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, накопичувачів  рідких та твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення  водойм, ґрунту, ґрунтових вод, повітря; розміщення складів пестицидів і  мінеральних добрив; здійснення промислової  вирубки зелених насаджень, а  також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних  та лікувальних факторів; скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших  речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів.[3]

Правова охорона атмосферного повітря

Стандартизація  і нормування проводяться з метою  встановлення комплексу обов'язкових  норм, правил, вимог до охорони атмосферного повітря від забруднення та забезпечення екологічної безпеки (ст. 4 Закону). Вони спрямовані на: забезпечення безпечного навколишнього природного середовища та запобігання екологічним катастрофам; реалізацію єдиної науково-технічної  політики у галузі охорони атмосферного повітря; встановлення єдиних вимог  до обладнання і споруд щодо охорони  атмосферного повітря від забруднення; забезпечення безпеки господарських  об'єктів і запобігання виникненню аварій та техногенних катастроф; впровадження і використання сучасних екологічно безпечних технологій.