Банківська система Італії

Розділ 9. Банківська система Італії

9.1. Історичні аспекти  розвитку банківської системи

Зародження банківської  системи Італії починається разом  із виникненням банківської справи. Італія - країна зі старовинною банківською  традицією, яка зародилася ще у Стародавньому  Римі. Будинки Опіїв, Ігнаціїв здійснювали свої грошові операції на території від Македонії до Геркулесових стовпів, але особливо банківська діяльність активізувалася в період Відродження: сім'я Медічи заклала перший фундамент банку, надавши позику князям. Перші фінансові установи з надання кредитів приватним особам також зародилися в Італії. Потім банківська діяльність розвивалася паралельно економічній активності, тобто вона переміщалася на північ Європи. Коли промислова революція досягла Італії, сучасний банк отримав там швидкий розвиток, спираючись на базу, закладену в середньовіччі.

Банківська справа в Італії зародилася в Римі і її було організовано за прообразом і подобою грецької банківської справи. Аргентарії або  мензарії, які проводили операції прийому грошових внесків, переказу грошових коштів, видачі простих та іпотечних позик, організації і  проведення аукціонів, з'явилися уже  в III ст. до нашої ери. Особливо банківська діяльність стабілізувалася в кінці середньовіччя і в період Відродження у Венеції і Флоренції, де, крім комерційних банків, здійснювали свою діяльність громадські банки (1156-1171 pp.), які займалися переказом коштів з рахунків і отримали назву жиробанків. Першим таким банком став Венеціанський банк Monte Nuovo. Банки були громадськими установами, які приймали податки і проводили деякі банківські операції. Вони поділялися на "світські гори" і "гори", знаходилися під заступництвом духівництва та були створені з метою боротьби з лихварством.

Подальший розвиток банків призвів до участі держави у функціонуванні банківської системи. У1401 р. шляхом злиття багатьох товариств-кредиторів уряду був створений знаменитий Банк св. Георгія в Генуї, що став кредитором республіки. Як капітал йому були передані митні та інші доходи держави. Банк користувався великими привілеями - Генуезький мер під час прийняття посади повинен був присягати на те, що він зобов'язаний захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню. 31463 по 1505 pp. Папою Римським було надано право банку відлучити від церкви невиправних боржників. І лише в 1675 р . цей банк став жиробанком (банк, производящий безналичные расчеты между клиентами. В настоящее время функции Ж. почти целиком перешли к коммерческим банкам).

У цей же час починають  з'являтися і перші кредитні установи, зокрема, в 1473 р. з'явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам. А в 1587 р. був відкритий у Венеції державний жиробанк Banco di Rielto. Згодом розвиток банківської системи відбувався за рахунок виникнення нових жиробанків і депозитних комерційних банків, виникнення ощадних кас, іпотечних і ділових банків, створення мережі кредитно-фінансових установ. У 1893 р. з'являється Італійський національний банк, який отримав право монопольної емісії банкнот (з 1926 р.) і починає виконувати функції центрального банку країни.

Основні риси сучасної банківської  системи Італії сформувалися в 20-30 pp. XIX ст. Криза 30-х років серйозно вплинула на банківську систему, що змусило державу  провести націоналізацію значної частини  банків і сформувати найвищі органи банківської системи - Міжвідомчий комітет з кредитів і заощаджень і центральний емісійний банк - Банк Італії. Другий рівень кредитної системи представлений комерційними банками і спеціалізованими кредитними установами.

Банківській системі Італії властиві свої особливості.

По-перше, значна частка участі державного сектору.

Криза 1930 року негативно  вплинула на італійську банківську систему, що змусило державу активно в  ній бути присутньою. На початок 90-х  років на приватні банки припадало  лише 24 % усіх залучених депозитів  і близько 26 % виданих кредитів.

Присутність держави в  банківському секторі виявляється  у двох формах: забезпечення кредиту, яке було відмінено в 1983 p., і зобов'язання використовувати певну частку своїх  активів у вигляді земельних, сільськогосподарських і рухомих  облігацій. Останнє стосується тепер тільки земельних і сільськогосподарських облігацій. Тому їх обов'язкова частка знизилася.

Банківська система Італії, на відміну від США, Німеччини  та Великобританії, є дуже політизованою. Частка участі держави в банківській  системі цієї країни сягає: 35% депозитів, 35% кредитів і 30% службовців банківської  сфери.

Присутність держави в  банківському секторі посилюється  за рахунок політизації, так як призначення  на керівні пости банків відбувається згідно з правилом так званого політичного «сортування». Наприклад, президентом «Банко націонале справ Лаворо» є соціаліст, президент «Банко ді Сицилія» - республіканець, а президент «Банко ді Наполі» - соціал-демократ.

По-друге, банки і кредитні установи історично діляться на інститути короткострокового, середньострокового і довгострокового кредитування. Інститути короткострокового кредитування включають шість основних груп:

1) державні кредитні установи, переважно комерційні банки, що  кредитують великі фірми;

2) банки національних  інтересів, що здійснюють широке  коло банківських операцій;

3) недержавні комерційні  банки, що мають велику кількість  відділень та обслуговують середніх, дрібних підприємців і приватних клієнтів;

4) ощадні каси, діяльність  яких пов'язана з приватною клієнтурою і обмежена рамками певної території;

5) ремісничі і сільськогосподарські  інститути - громадські або кооперативні  банки, призначені для фінансування малих і середніх підприємств промислового і сільськогосподарського виробництва;

6) спеціалізовані кредитні  інститути, що надають в основному  інвестиційні позички підприємствам.

Для інститутів средньо- і довгострокового кредитування характерна вузька спеціалізація (промисловість, сільське господарство, іпотечне кредитування, кредитування середніх і малих підприємців). Характер спеціалізації визначає термін кредиту. Більшість цих інститутів державні та напівдержавні. Вони формують свої капітали за рахунок емісії позичок і депозитів.

По-третє, італійська банківська система завжди зазнавала великої конкуренції з боку ощадних кас, які хоча і не є універсальними, залишаються сильними конкурентами у своїй сфері діяльності, що є ще однією особливістю системи.

З кінця 70-х pp. посилився процес приватизації банківської системи, хоча частка держави ще залишається значною. Наприклад, у 1988 р. був приватизований "Медіобанк". У результаті 50 % його капіталу належить приватним особам, 25 % - банкам національних інтересів і 25 % - державі.

Процеси євроінтеграції банківської  системи в країнах ЄС і Європи змусили італійських урядовців  вдатися до реформування цієї системи  Італії, оскільки в ній набирали сили такі тенденції, як концентрація капіталу, регулювання, запровадження  сучасних інформаційних технологій, удосконалення методів управління ризиками. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття у 1990 р. Закону Амато-Карлі, який започаткував приватизацію банківських установ. Цей закон дозволив перетворення державних комунальних банків в акціонерні товариства і вільний продаж 49% акцій; публічний продаж державних міноритарних акцій; стимулювання злиття банків за допомогою податкових пільг.

Другим важливим кроком на шляху до формування ефективної банківської системи в Італії стало прийняття у 1994 р. "Єдиного  банківського кодексу", який надав  змогу банкам вибирати будь-яку організаційну  форму й розширювати спектр своїх  послуг, головною висунув модель універсального банку, визначив конкурентний стан банківництва як ринкову норму. Внаслідок цього у наступні 8 років кількість власників банківських акцій зросла до 2 млн осіб, значно збільшився капітал і зросла норма прибутку.

Останніми роками Банк Італії став проводити політику зовнішнього  розвитку, особливо у напрямі Франції  та Німеччини, а італійський ринок  став доступним для вкладень іноземних  банків. В кінці 2006 р. вже 26 банківських груп Італії мали свої позиції за кордоном, а 26,4% операцій італійських банків довелося на закордонні проекти. У свою чергу, частка діючих в Італії іноземних банківських структур у загальному обсязі операцій банківського сектора країни в кінці 2006 р. склала вже 18,6%.

2. Перший  рівень банківської системи

На сучасному етапі банківська система Італії є дворівневою.

Перший  рівень займають два органи. Перший - центральний банк, у ролі якого виступає Банк Італії. Він створений у 1893 р. і з 1926 р. став єдиним емісійним центром країни. Вже з 1893 р. Банк Італії має тісні відносини з державою, хоча і є юридичною особою - приватним акціонерним товариством. З 1895 р. йому було передано ведення операцій Казначейства. У 1926 р. Банк одержав право контролю над кредитною системою і курсом ліри. З 1936 р. він став "банком банків". Сьогодні в організаційному плані Банк Італії - центральний емісійний банк, публічно-правова установа з капіталом, що складається з 300 000 іменних паїв, які поділені між державними і напівдержавними установами, такими, як ощадні каси, публічно-правові інститути, банки національних інтересів, інститути соціального забезпечення, страхові установи. Практично він же є державним інститутом.

Банк  Італії є виконавчим інструментом у  грошово-кредитній сфері і є  впливовою економічною установою  в сфері державного регулювання економіки. Адміністративно він підлеглий казначейству, в сфері ж кредитної політики слідує рекомендаціям Міжвідомчого комітету з кредитів і заощаджень (МККЗ).

Поряд з Банком Італії Міжвідомчий комітет  займає перший щабель банківської системи  Італії. Міжвідомчий комітет з  кредитів і заощаджень є державним  інститутом, створеним у 1947 p., який є  так званим міні-урядом, що наділений великими повноваженнями. До його функцій входить:

· забезпечення ефективного функціонування кредитної системи Італії;

· розробка основних напрямів кредитної  політики і контроль за ЇЇ здійсненням;

· контроль за всіма важливими структурними змінами в банківській системі: відкриттям нових кредитних установ, наданням ліцензій; ухваленням статутів банків; призначенням на керівні посади комерційних банків;

· санкціонування всіх розпоряджень, що визначають норми і правила діяльності кредитних установ, емісію цінних паперів;

· здійснення контролю за діяльністю Банку Італії та розробка основних рекомендацій для його діяльності.

Комітет не має права здійснювати безпосередній  контроль за кредитною системою. Ця функція делегована центральному банку. Міжвідомчим комітетом з кредитів і заощаджень управляє голова, який є міністром казначейства. Членами комітету виступають міністр громадських робіт, міністр промисловості, міністр сільського господарства, міністр зовнішньої торгівлі, міністр бюджету й економічного програмування, міністр фінансів. У роботі комітету бере участь управляючий Банку Італії.

Адміністративно Міжвідомчий комітет пов'язаний із Казначейством. Цей зв'язок витікає  з того, що при Головному управлінні Казначейства є інспекторат щодо контролю і нагляду за грошовим обігом, який спільно з секретаріатом  комітету займається технічною розробкою  проектів його рішень і встановлює необхідні контакти з державними установами і кредитними інститутами.

Під час використання інструментів монетарної політики застосовується диференційований підхід. Рішення про використання найбільш важливих інструментів - резервні вимоги й облікову ставку - заздалегідь затверджуються МККЗ і приймається указ міністра фінансів за ініціативою керівника Банку Італії. Валютні інтервенції на грошовому ринку фактично знаходяться в повній компетенції центрального банку, оскільки формально існує самостійне Італійське валютне управління, але його очолює Банк Італії. Як наслідок, реально проводить дану політику центральний банк, використовуючи операційну структуру Італійського валютного управління і навіть своїм балансом входить у консолідований баланс Банку Італії.

Банк  Італії є акціонерним банком, він  належить ощадним банкам, іншим великим  комерційним банкам, страховим компаніям, установам соціального забезпечення. Контроль з боку держави за центральним банком здійснюється опосередковано - через володіння контрольним пакетом акцій серед названих структур.

У Конституції не визначено  правового статусу центрального банку (Банку Італії). Вона не закріплює  за ним обов'язків щодо проведення грошово-кредитної політики. Особливістю  Банку Італії є й те, що його засновником  була не держава, а приватні структури - банки, страхові компанії, установи соціального  забезпечення. У 1945 р. держава викупила акції Банку, щоб володіти контрольним  пакетом і мати змогу проводити  свою політику.

Уся влада з поточних і внутрішніх питань у Банку Італії зосереджена в руках його керівника, що призначається, як правило, на тривалий термін Президентом країни за представленням прем'єр-міністра. Проте стратегічні рішення ухвалюються після обговорення в директораті Банку, що складається з керівника, генерального директора і двох його заступників. Наради цього органу носять регулярний характер - не менше двох разів на місяць і проводяться за участю старших посадових осіб Банку Італії.

Очолює  Банк Італії Вища рада , яка втілює в життя рішення Міжвідомчого комітету. Очолює Раду управляючий, який призначається нею. У Вищу раду входять ще 12 директорів, проте не входять політичні діячі, які обираються акціонерами на термін З роки з правом повторного обрання. Управляючий вибирає Комітет Вищої ради, який складається з управляючого, генерального директора, його заступника і 4 директорів. Управляючий, генеральний директор і його заступник повинні бути схвалені Радою міністрів, затверджені Президентом країни і можуть бути відкликані у будь-який час.