Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

відгукуючись на появу у 1962 р. підручника з джерелознавства

М.М. Тихомирова, зустрічаємо міркування, що прямо вказують

на їх автора – А.О. Введенського. Це стосується, наприклад,

зауваження щодо недостатності висвітлення проблеми

достовірності історичного джерела, «розмитого» узалежнення

її від соціально-економічних відносин, обмежене висвітлення

джерельної бази з історії формування загальноросійського ринку

та ін.68 Окрім іншого, А.О. Введенський наполягає на необхідності

розгортання додаткових студій щодо удосконалення класифікації

                       історичних джерел, методичних засад їх зовнішньої і внутрішньої

критики тощо. Акцентуація уваги на найсуттєвіших моментах

дисципліни, чітке окреслення недостатньо розроблених питань

видає дослідника, котрий добре усвідомлює нагальні завдання

джерелознавства і пропонує шлях їх розв’язання через пильнішу

увагу до екстернальних і інтернальних означників змісту науки,

з’ясування співвідношення факту й історичного факту, об’єктивної

дійсності й історичної реальності, «заземлення» джерелознавчих

узагальнень до конкретної проблематики.

Вміння розгледіти головний недолік роботи – суттєва

відмінність усіх рецензій А.О. Введенського. Так, відгукуючись

на збірник науково-методичного відділу музеєзнавства Київського

історичного музею – «З досвіду роботи музеїв УРСР»69 (1961),

серед зауваг зустрічаємо недостатність розроблення теорії

й історії музеєзнавства, проблеми використання музейних

документальних фондів й удосконалення художнього оформлення

експозицій, підвищення музейної освіти70. Студіювання основних

праць із історії музеєзнавства, які містять розгорнутий виклад

аналізу розвитку галузі знань у другій половині ХХ ст., докладно

й аргументовано підтверджують ті ж самі висновки, що й

коротка, у декілька абзаців, замітка в «Українському історичному

журналі» А.О. Введенського, опосередковано засвідчуючи

високий професіоналізм науковця, вміння бачити головне серед

другорядного, необхідне із-поміж важливого.

Про А.О. Введенського варто сказати ще і як про талановитого

організатора науки. На його рахунку не лише успішне керування

університетським кафедральним колективом, але й участь у

багатьох нагально потрібних наукових, науково-видавничих

проектах. Так, ім’я А.О. Введенського знаходимо серед тих,

хто у 1950–1960-х рр. виступив за підготовку й оприлюднення

багатотомного науково-довідкового видання – бібліографії

історії України, робота над яким тривала із середини

1950-х рр.71 Відомо, що цікавий проект, ініційований видатним

бібліографом Ф.П. Максименком на Республіканській нараді з

питань розвитку допоміжних історичних дисциплін (1959), було

підтримано на загальнодержавному рівні у вигляді занесення

пропонованого видання - тритомної бібліографії з історії УРСР до

«Перспективного плану наукової роботи по бібліотекознавству і

бібліографії бібліотек, бібліотечних інститутів і книжкових палат

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

СРСР на 1959–1965 рр.»72. Утім, труднощі, що виникли на шляху

його реалізації, спонукали істориків, бібліографів,

бібліотекознавців об’єднати зусилля. Факт опікування

конче потрібним науково-видавничим проектом із біографії

А.О. Введенського вагомо доповнює його характеристику як

людини і науковця, котра не стояла осторонь важливих починань

в історичній науці, спрямованих на достойну репрезентацію

вторинних галузевих інформаційних ресурсів, зміцнення

джерельної бази досліджень – запоруки успіху діяльності

вчених.

Безперечно, постать А.О. Введенського як історика,

організатора науки, неординарної особистості заслуговує на

окреме монографічне дослідження. Умовні обсяги начерку не

дозволяють вповні розкрити багатогранність таланту дослідника,

принципового вченого, авторитетність якого походила від

прагнення до істини і бажання змусити своїх учнів, послідовників

і критиків мислити, творити, зафіксовуючи себе у такий спосіб

у реальності. Навчаючись історії у людей, які були знаними

науковцями, і йому судилося стати одним із них. Фахівцем з

економічної історії він відбувся з першими самостійними студіями.

Згодом прийшло визнання компетентності у спеціальних галузях

історичної науки. У середині ХХ ст. А.О. Введенський чи не

першим проаналізував зв’язки документознавства і дипломатики,

вибудовуючи міркування про документальне джерелознавство,

чим, безумовно, сприяв «виведенню з тіні» історичного

документознавства. До його праць належить чимало рецензій,

в яких він виклав власне бачення досліджуваної проблеми,

вступаючи у згоду з автором, чи займаючи протилежну позицію.

А.О. Введенський не був байдужим до багатьох цікавих наукових

проектів сучасної йому доби, опановував нові історичні теми,

з особливим відчуттям обов’язку і відповідальності обіймав

керівні посади, готував молодих дослідників для науки, впливав

на формування педагогічного підходу до викладання історії як

навчальної дисципліни.

Введенський-учень і Введенський-наставник, Введенський-

студент і Введенський-викладач, Введенський-науковець і

Введенський-організатор науки, Введенський-друг і Введенський-

колега, Введенський-син і Введенський-батько – перелік

можливих образів життя однієї людини можна продовжувати.

Утім, хотілося б, щоб на зміну продовження у вигляді простого

лінійного переліку образів у декілька рядків, в історичну науку

прийшло серйозне, ґрунтовне вивчення історії одного історика.