Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

нагальних завдань дипломатики. Вивчаючи основні етапи роботи

дипломатиста з правовими документами у представленні історика

другої половини ХІХ – початку ХХ ст., професор погоджується

із логічною послідовністю і необхідністю реалізації кожного з

них на серйозній теоретичній, науково-методичній основі. Діалог

двох учених стосовно головних напрямів і завдань дипломатики

представляє неабиякий інтерес для сучасного дослідника,

оскільки набір є класичним і позачасовим, а конкретні пропозиції

щодо їх втілення в життя залишаються актуальними.

Розгорнутому аналізу піддано також авторську схему

класифікації актів. Урядові розпорядження, політичні договори,

духовні грамоти князів й приватні угоди, що відбивають певні

правові відносини – таким, на думку В.О. Ключевського, є

найзагальніший поділ актового матеріалу, із яким погоджується й

А.О. Введенський39. Пошуки генеалогії ідей історика переконують

у наслідуванні популярних у ХІХ ст. схем класифікації актового

матеріалу за ознаками походження чи авторством (публічні,

приватні, публічно-приватні, приватно-публічні), місця дії

(державні, світські, церковні), співвідношення змісту тексту і

предметної ситуації (договірні, договірно-законодавчі, договірно-

законодавчо-розпорядчі, договірно-розпорядчі тощо), симбіоз

яких і демонструє В.О. Ключевський, розв’язуючи надскладне

для дисципліни питання.

А.О. Введенський погоджується із В.О. Ключевським у

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

визначенні особливостей актів як історичних джерел, котрі

необхідно обов’язково враховувати при їх вивченні. Це –

хронологічна застарілість утілених документально юридичних

формул, висока частотність винятковості «угод і розпоряджень

при невизначеності відносин», що вимагає окремого, за межами

звичних загальностей, розгляду документа, розмаїття правових

відносин і, відповідно, складність виявлення всієї палітри

унормованих юридичних формул40. Так само А.О. Введенський

погоджується із пропонованими В.О. Ключевським засадами

зовнішньої («нижча») і внутрішньої («вища») критики,

детально коментуючи їх. «Нижча критика» ототожнюється

В.О. Ключевським із філологічною, вмінням «палеографічно

орієнтуватися», правильно розуміти мову і стиль акта41, а «вища» –

визначенням «авторської точки зору, редакційної техніки його

складання і осмислення … внутрішнього змісту із з’ясуванням

суті громадського, економічного значення юридичної угоди або

урядового розпорядження»42.

Інколи, коментуючи погляди В.О. Ключевського,

А.О. Введенський провадить суперечливу критику, намагається

заперечити «прописні істини» і, звісно, що це виглядає

непереконливо. Так, погоджуючись із твердженням великого

історика про невідповідність формул рівню розвитку суспільних

відносин, які доводилося фіксувати правовим актам, дослідник

не втримується від додаткового коментарю на кшталт – «тезу

В.О. Ключевського про безумовне відставання формул акта

від життєвих відносин не можна вважати цілком вірною»43.

Коментуючи «діалог» двох істориків-дипломатистів, залишається

лише додати, що В.О. Ключевський, рівно як і його критик, ніколи

не виступав категорично за «безумовне відставання» значень

формул від змісту документа, а тому подібні закиди на адресу

професора навряд чи можна вважати обґрунтованими.

Вельми цікавою виглядає дискусія між двома дослідниками

стосовно причинності змін формул акта і передуванню цьому

явищ об’єктивної дійсності, первинній винятковості регулювання

часткових правових випадків і їх «переростанню» у загальність.

Твердження В.О. Ключевського про те, що у загальних нормах

відбивається безліч дискретних, і, навпаки, виводить вдумливого

дослідника на інший рівень логічних міркувань, їх раціонально

виважене продовження, суть якого полягає в зв’язку між правовою

нормою і формою, змістом актів в їх історичному розвитку, котрий

дозволяє «виділити з індивідуальної різноманітності побутових

деталей загальне і типове в розвитку соціально-суспільних або

економічних відносин»44.

У цілому зауважимо, що різниця у поглядах В.О. Ключевського

і А.О. Введенського стосовно порушуваних питань украй хистка,

а тому, щоб визначити її, доцільніше дотримуватися іншого

підходу, який дозволив би розглянути багатшу й адекватнішу

сукупність зв’язків між їхніми поглядами. Справді, їх міркування

швидше спільні, аніж суперечливі. Відмінність полягає лише в

особливій акцентуації уваги А.О. Введенського на економічних

чинниках еволюції інформаційної частини правових документів,

що додатково підтверджує наукові інтереси дослідника, пов’язані

з економічною історією.

Багаторічні засвідчення інтересу до дипломатики знайшли

продовження у колективній праці. 1963 р. уперше у вітчизняній

науці вийшов із друку навчальний посібник, присвячений

спеціальним історичним дисциплінам, авторами якого виступили

провідні фахівці КДУ – А.О. Введенський, В.О. Дядиченко,

В.І. Стрельський. Під назвою «Допоміжні історичні

дисципліни»45 містився цикл майже однотипних за схемою подачі

матеріалу розвідок, присвячених архівознавству, археографії,

джерелознавству, палеографії, дипломатиці, хронології, метрології,

геральдиці, сфрагістиці та ін. Кожен із авторів узагальнив

колективний і власний досвід викладання навчальних курсів на

кафедрі архівознавства та допоміжних історичних дисциплін

університету. Із-поміж інших А.О. Введенський виступив

автором розділів із дипломатики та хронології, що підпорядковані

великому бажанню авторського колективу – «дати характеристику

кожній із допоміжних історичних дисциплін, розкрити предмет

і метод кожної з них, показати, як робити критичну оцінку і

визначати пізнавальну цінність різних історичних першоджерел,

і цим самим… поповнити існуючу прогалину в радянській

історіографії»46.

Розділ «Дипломатика» А.О. Введенського – підсумування

тривалого студіювання історії, теорії дисципліни, архівної

практики, що накладаються на нову форму їх представлення.

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

Ставлячись до дипломатики як спеціальної частини «загального

історичного джерелознавства, яке вивчає акти з юридичним,

нормативним змістом»47, професор пов’язує її зі слугуванням суто

практичній меті джерелознавчого дослідження – встановленню

вірогідності, достовірності актів. Такий підхід чітко вказує на

дотримання А.О. Введенським класичних мабільйонівських

пояснень змісту дипломатики як прикладної сфери наукових

пошуків. Називаючи акт частиною документа, а дипломатику –

складовою джерелознавства, що вивчає історичні джерела, зокрема

«всі писані документи», вчений відстоює сприймання дисципліни

як галузі спеціального, критичного документознавства48

(виокремлено – В. Б ).

Навряд чи справедливим є ототожнення А.О. Введенським

дипломатики із критичним документознавством чи галуззю

спеціального документознавства, що яскраво відбиває

наслідування ідей відомого російського історика, дипломатиста

С.М. Каштанова. Утім, якщо розуміти під критичним – історичне

документознавство, яке варто прийняти за галузь спеціального,

тоді робиться можливим свіжий теоретичний погляд на

документознавчі ідеї А.О. Введенського та їх «споживання» в

історіографічному вимірі галузі.

Народження дипломатики, на думку А.О. Введенського,

передувало становленню інших допоміжних історичних

дисциплін49. Головним чинником стрімкого розвитку науки учений

назвав суспільно-політичні, економічні відносини, що посилили

потребу в захисті приватної власності і викликали загострення

уваги до документальних свідчень. Розгляд XV ст. часом

започаткування дипломатики у «зародкових формах» є сміливим

твердженням дослідника, здатним примусити сумніватися

найбільшого оптиміста щодо давнини походження дисципліни.

Обнадійливим знаком у цій ситуації може бути прийняття

дипломатики як суми «практичних навичок пізнання підроблених

і справжніх документів без теоретичного узагальнення»50. Більш

виважені міркування А.О. Введенського зміщують момент

виникнення російської дипломатики до XVIII ст. – час, що

асоціюється із появою праці вченого-старообрядця А. Денисова

«Поморські відповіді» (1718), у якій шляхом дипломатичного

і палеографічного аналізу викривається підробка урядовою

православною церквою низки документів. Несподіваним

твердженням, що вітчизняна дипломатика почала складатися

«без будь-якого впливу західно-європейської вченості»51,

А.О. Введенський не лише заперечує власним, раніше

висловленим судженням, але й авторитетним дослідженням з

історії дипломатики колег.

Радше, ніж характеризувати теорію дисципліни, професор

викладає основні етапи еволюції дипломатики, персоналізуючи

їх завдяки найяскравішим постатям науки, які доклали чимало

зусиль для її становлення. Праці М.І. Новикова, К.Ф. Калайдовича,

Є.О. Болховітінова, І.І. Лаптєва, К.Я. Тромоніна, О.О. Федотова-

Чеховського, М.М. Мейчика, М.В. Калачова, В.О. Ключевського,

М.П. Лихачова, О.С. Лаппо-Данилевського, С.Н. Валка, М.М. Ти-

хомирова та ін. істориків-джерелознавців стали історіографічною

базою для простеження істотного зв’язку практичної роботи

з документами з теорією дипломатики, демонстрування

продуктивної конвергенції галузі зі спорідненими та суміжними

науковими знаннями, передусім палеографією, сфрагістикою,

філігранологією. Разом із цим, А.О. Введенський не утримується

(можливо, змушено) від коментарів  відмінностей між буржуазною

і радянською дипломатикою, поступаючи помітно кон’юнктурно, у

дусі марксистської методології, котра, на відміну від веберівських

постулатів, проповідує первинність матеріальних відносин для

розвитку духовної сфери життя, а класову боротьбу – рушійною

силою еволюції суспільства. Відтак, призначення дипломатики

набуває «класового» звучання – «взяти з актів факти і події, що

характеризують класові відносини і класову боротьбу різних

класів феодального суспільства, і відновити у всій різноманітності

складний історичний процес на кожному етапі його розвитку»52.

Зміст вивчення актів як історичних джерел, на думку

А.О. Введенського, полягає у вірному прочитанні тексту рукопису,

для чого послуговуються спеціальними прийомами палеографії,

хронології, історичної географії, сфрагістики, філігранології,

геральдики, «формулознавчого» аналізу акта, встановленні

оригінальності документа, класифікації документів, тим самим

підкреслюючи вузлові проблеми галузі. Sine qua non (необхідною

умовою) вивчення актів науковець називає точне термінологічне

визначення назв документів, які б видавали їх зміст. Тому розділ

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

посібника містить тлумачення різних видів актів, системати-

зованих згідно з критеріями змісту, належності (публічна,

приватна), географічного походження тощо. Цілком закономірним

виглядає наслідування класичних схем «формулознавчого»

аналізу актів, а апробація справедливості підходу на українському

дипломатарії – грамотах Б. Хмельницького, виявилася показовою

для розкриття спільної умови виникнення будь-яких і деінде

правових документів – регулювання суспільних відносин у межах

юридичних норм.

Через недостатню джерельну аргументованість зроблених

висновків, відірваність від «українського матеріалу» навчальний

посібник професури КДУ знайшов неоднозначну оцінку серед

колег. Утім, складно заперечити, що перша спроба у вітчизняній

педагогічній практиці викласти на рівні навчального матеріалу

історію, теорію й практику допоміжних історичних дисциплін

руйнує узвичаєне сприйняття їх як лише допоміжних галузей

знань, і в такий спосіб, із посиланням на самих себе, утворює

новий простір для породжень міркувань про їх самостійних

статус, який, наприклад, на думку А.О. Введенського мало

історичне документознавство.

У цей же час з’являється інший відомий навчальний посібник,

у якому А.О. Введенський осібно виступив автором – «Лекции

по документальному источниковедению истории СССР

(дипломатика)» (1963)53. Він  став своєрідним компендіумом

попередніх досліджень, що увібрав більшість історичних і

історіографічних праць автора, проведених у руслі дипломатики.

Саме тому структура представлення документального

джерелознавства (дипломатики) як науки не відповідає

усталеним, класичним канонам, навіть незважаючи на жанр

навчального видання – курс лекцій. «Предмет, метод і коротка

історія дипломатики», «Зародження і розвиток документознавства

в Росії в XV–XVIII ст.», «Дипломатика в працях харківського

професора К. Пауловича», «Питання дипломатики в працях

В.О. Ключевського», «Фальсифікація документів в Російській

державі в XVI–XVII ст.», «Підробка і фальшування історичних

документів в Україні і в Білорусі в XVI–XIX ст.», «Підробка

і фальшування історичних документів в Грузії», «Завдання і

шляхи розвитку радянської дипломатики і інших допоміжних

історичних дисциплін» – так виглядає тематика лекцій, поданих

у виданні. Очевидним фактом є зібрання у межах одного видання