Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

повага й авторитет серед студентів і професорсько-викладацького

складу КДУ, успішне керування дисертаційними дослідженнями

і т.д. Незважаючи на полярність фіксованих думок, їх очевидну

підпорядкованість політичній кон’юнктурі, вимогам панівної

ідеології, архівні документи засвідчують вагоме значення

А.О. Введенського для розвитку вузівської історичної освіти,

розроблення й апробації курсів зі спеціальних історичних

дисциплін, підтримки духу справжньої, вільної від догм науки в

університеті.

Перебуваючи у КДУ, вчений повертається до улюблених

дослідницьких тем, пов’язаних із джерелознавством,

дипломатикою та спеціальними історичними дисциплінами14.

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

Це було викликано ще й зміною місця перебування на посаді

професора. У 1951 р. А.О. Введенський успішно витримав

конкурс на заміщення вакантної посади – професора кафедри

архівознавства та допоміжних історичних дисциплін. Відтоді

плідна діяльність дослідника була спрямована ще й на розвиток

спеціальних історичних дисциплін.

Утім, найбільші наукові вподобання А.О. Введенського яскраво

увиразнила перша серйозна праця дослідника, що з’явилася в

1924 р. у серії «Пам’ятки  соціально-економічної історії Росії»

(за ред. О.І. Заозерського  і В.М. Кашина) – «Торговий дім XVI–

XVII століть»15. На час появи  цього видання, завдяки іншим

дослідженням у виконанні відомих й авторитетних науковців16,

серія зажила неабиякої популярності із-поміж фахівців, здобула

визнання у найширших колах наукової громадськості – істориків,

літераторів, економістів, соціологів та ін. Справді, автура

серії представлена іменами крупних дослідників економічної

історії Росії – С.Ф. Платонов, Б.Д. Греков, К.О. Пажитнов,

С.В. Рождественський, І.В. Чернишев, Є.В. Тарле, О.Є. Пресня-

ков, В.М. Кашин, Б.О. Романов, М.Д. Присьолков, Й.М. Кулішер,

П.І. Ляшенко, М.О. Рожков, М.І. Боголєпов і т.д., що переконливо

засвідчує її високий науковий рівень. Той факт, що серед зібрання

творів академічної й університетської професури трапилася праця

дослідника-початківця А.О. Введенського, – рідкісний, а, відтак,

заслуговує на повагу.

Отже, книга містить збірку архівних документів, що оповідають

про російське торгово-промислове виробництво (спочатку

мануфактурне, згодом – промислове) роду Строганових, яке

упродовж майже півтисячолітньої історії відігравало важливу

роль у торгівлі Російської держави на внутрішньому та

зовнішньому ринках. Скрупульозно дослідивши різні види

документації приватного й публічного походження, що

збереглися в зібраннях фамілії й державних архівів, публічних

бібліотек, музеїв А.О. Введенський репрезентував раніше

невідомі, найцікавіші документи, сконцентрувавши їх за такими

напрямами – купецький двір; сільське господарство Строганових;

строгановська торгівля і промисловість; зносини Строганових із

інородцями Сибіру.

Опрацювавши документи згідно з археографічними вимогами

 «Правил видання збірника грамот колегії економії» (Петроград,

1922)17, укладених О.С. Лаппо-Данилевським, і «Правил видання

документів, ухвалених на засіданні науково-видавничої наради

при Петроградському відділенні Головного управління архівною

справою 15 вересня 1919 р.»18, дослідник свідомо допустив

окремі порушення, що пояснювалося бажанням зробити текст

зручнішим для читання, доступнішим для непідготовленої

читацької публіки19. Цій же меті підпорядковані посторінкові

розлогі посилання-примітки, коментарі до текстів, загальний

словник історичних термінів, понять, що зустрічаються в

документах, покажчик уживаних скорочень, генеалогічне

древо Строганових, карти центрів їх торгівлі і промисловості,

розгорнутий список джерел і тематичних наукових публікацій,

які розкривають загальні питання економічної історії і

вузько зосереджені на досліджуваній автором проблематиці.

А.О. Введенський демонструє ґрунтовне студіювання обраної

теми, яку він намагається розкрити різнобічно, через унікальні

сцени російського побутового життя і загальні закономірні явища

розвитку будь-якого суспільства. Описи найрізноманітнішого

товару, що мав найбільший збут, супроводжувані зазначенням

ціни, засвідчувальні грамоти зносин царського двору із рядом

крупних купців, мануфактуристів, угоди про торговельні зносини

з партнерами, уривок зі строгановського літопису призвання

козаків і Єрмака та документи іншого змісту дають підстави

констатувати тривале зацікавлення історика темою, що відбилося

на вибірці матеріалу. А, відтак, маємо документальну збірку, котра

не тільки збагачує історичними джерелами історію російської

торгівлі, але й демонструє можливості несподіваних ракурсів її

вивчення.

Підсумком багаторічного розроблення теми стала монографія

А.О. Введенського «Дім Строганових у XVI–XVII століттях»20,

що з’явилася незадовго до смерті автора. Багатьма дослідниками

праця розглядається як вінець наукової майстерності історика.

Демонструючи незмінне високоповажне ставлення до історичних

джерел, шануючи праці колег-попередників і сучасників, котрі

займалися дотичною і спорідненою проблематикою, вільно

оперуючи літературними і критичними текстами, поступово й

незмінно апробуючи тематичні здобутки у фаховій періодиці і

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

перед зібраннями колег у конференц-залах21, А.О. Введенський

явив науковій громаді достойне авторитетних учителів

дослідження. Не маючи на меті докладно аналізувати згадану тут

працю, відзначимо, що вона «відкрила шлюзи» новим тенденціям

дослідження економічної історії у вітчизняній науці. На наше

глибоке переконання, дуже мало й наразі праць такого ґатунку,

які можна було б поставити на один рівень за виконанням згідно з

критеріями майстерності викладу матеріалу, фундаментальності

дослідження, джерельного забезпечення висновків, розмаїття

використаних підходів і методологій.

Любов до економічної історії не полишала дослідника

упродовж життя. Навіть, до прикладу, займаючись розробленням

джерелознавства, автор завжди приділяв неабияку увагу

залежності еволюції форми і змісту письмових історичних джерел

від соціально-економічних відносин.

Розробляючи питання економічної історії Російської держави

XVI–XVIII ст., А.О. Введенський  паралельно студіював проблему

фальшування документів вказаного відтинку часу. Пояснення

феномену фальшування документів, на думку науковця,

перебуває у площині осягнення економічних і політичних

(зовнішні, внутрішні) обставин  побутування суспільства.

Доведення типовості ситуації у західноєвропейському,

східноєвропейському суспільствах розкриває подібність мотивації

і характерні зміни в інформаційній частині документа чи його

окремих засвідчувальних зовнішніх ознак (наприклад, печатка)

тощо22.

Працюючи на кафедрі історії СРСР КДУ, А.О. Введенський

мав нагоду підтримувати тяглість перших дослідницьких

прив’язаностей23. Утім відмічаємо урізноманітнення тематики

студій за рахунок виявлення більшого інтересу до загальної,

зокрема періоду національно-визвольної війни українського

народу XVII ст., регіональної історії України, краєзнавства,

історії університету24. Укажемо ще на одну особливість

А.О. Введенського як викладача. Окрім блискучого читання

лекцій професор дбав про належне методичне забезпечення

навчального процесу, підготувавши відповідні навчальні

посібники з історії25, методики її викладання в загальноосвітній

середній школі, вищих навчальних закладів, організації й

проведення семінарських, практичних, лекційних занять тощо26.

Незважаючи на скориговану часом зміну наукових уподобань

А.О. Введенського, у колі найближчих інтересів дослідника

завжди перебували спеціальні історичні дисципліни, а тривала

робота А.О. Введенського з архівними документами живила до них

цікавість. 1927 р. датується перша публікація, присвячена одній із

них – «З минулого російської дипломатики»27, в якій аналізується

лекційний курс дипломатики, прочитаний проф. К. Пауловичем

у Харківському імператорському університеті на початку ХІХ ст.

Стаття започаткувала цілий цикл творів, що відкрили нові факти

історії дипломатики, скеровуючись прагненням переосмислити

відоме, і, відштовхуючись від накопиченого фактичного

матеріалу та інтерпретуючи загальновідомі події, явища по-

новому, вибудувати авторські теоретичні узагальнення.

Згодом світ побачила розгорнута публікація «Фальсифікація

історичних документів у Московській державі»28, яка стала

сплавом роздумів і вражень, орієнтованих на виявлення

критеріїв достовірності, оригінальності давніх правових актів

середньовічної епохи, з’ясування чинників їх фальшування і

потенційних можливостей як історичних джерел, незалежно від

міри вірогідності зафіксованої інформації. Фактом непідробного

інтересу до публікації молодого вченого стала полемічна

стаття-відгук за авторством патріарха російської дипломатики –

М.П. Лихачова, що містила схвальний відгук щодо спроби

«подужати» надсерйозну проблему галузі, а також критичні

міркування стосовно головних методологічних прорахунків

дипломатиста-початківця29. Не зволікаючи із відповіддю на

основні зауваження найбільшого авторитета, А.О. Введенський

наважився публічно обстоювати власну наукову позицію,

аргументуючи її конкретними фактами і посиланням на єдину

методологічну основу їх верифікації30. Тема фальшування

актового матеріалу відзначена стабільним інтересом дослідника,

що доводять пізніші студії, присвячені аналізу цього явища серед

актових документів XVI–XX ст. білоруського, українського,

грузинського походження31.

Після тривалої перерви у розробленні дипломатики, що

припадає на 1940-і рр., А.О. Введенський актуалізує студіювання

як професор кафедри архівознавства та допоміжних історичних

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

дисциплін КДУ. Спочатку це були окремі лапідарні тезові зауваги32,

які згодом «вилилися» у розгорнуті тематичні дослідження33.

Приміром, 1958 р. була завершена й оприлюднена

багаторічна праця, присвячена видатному російському історику

В.О. Ключевському та його студіям із дипломатики34. На цю

ключову академічну постать російської історичної науки

початку ХХ ст., видатного учня С.М. Соловйова, вибір випав

невипадково і пояснюється особливим, шанобливим ставленням

А.О. Введенського до В.О. Ключевського, який «одним із

перших … запропонував по суті вірну методику вивчення актів

в їх історичному розвитку, намагався викрити своєрідність

структурного складу актів, відзначив труднощі вивчення

структури актів і правильно сформулював завдання вивчення

актового матеріалу, які стоять перед історичною наукою»35.

Керуючись засадами провідної західноєвропейської

наукової критики історичних джерел, вихованець петербурзької

джерелознавчої школи всебічно проаналізував методичні підходи

вченого у стосунку вивчення особливого виду історичних джерел –

актів. А.О. Введенському, так само, як і В.О. Ключевському, була

близька за змістом відома ранкевська позиція щодо актів, які

«для історичного дослідження більш вірогідні і точні, ніж усі

види оповідних джерел»36, а тому, згідно з міркуваннями обох

учених, є найважливішим історичним джерелом. Цікавлячись

еволюцією дипломатики, особливостями її побутування у

російському науковому просторі наприкінці ХІХ – на початку

ХХ ст., дослідник спробував з’ясувати основні тенденції вивчення

правових документів у вказаний проміжок часу, детальніше

зупинившись на системі поглядів В.О. Ключевського. Підґрунтям

дослідження стали конспекти курсів лекцій із джерелознавства,

що були прочитані В.О. Ключевським студентам Московського

університету в 1888–1895 рр., які зберігаються у відділі рукописів

бібліотеки Інституту історії Російської академії наук37.

Тематично розвідка значно ширша за заявлену назву і охоплює

різні аспекти теорії джерелознавства, зокрема термінології,

класифікації історичних документів, характеристики окремих

їх видів, а також загальні питання історії – філософські,

гносеологічні проблеми історичного пізнання тощо. Досить

тісно й органічно у розвідці переплітаються репрезентовані

міркування В.О. Ключевського з коментарями А.О. Введенського.

Інколи втрачається відчуття авторства думок, що відбувається

через тісну їх подібність. Очевидним є прагнення професора

відійти від власної концепції дипломатики, та через тотожність

поглядів із російським істориком, щоразу повертається до неї,

що залишається основною дослідницькою вадою до останньої

сторінки розвідки.

Погоджуючись із В.О. Ключевським у тому, що основними

завданнями дипломатики є виявлення, збір, обробка й

оприлюднення актів, тобто підготовка й видання дипломатарія,

а також «вивчення техніки і спеціального значення різного роду

актів, … якого роду матеріал можна витягти з тих чи інших актів»38,

А.О. Введенський цілком слушно визначає шлях розгортання

теми дослідження – через репрезентацію прикладів розв’язання