Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

статей (почасти перероблених і доповнених), опублікованих у

фаховій періодиці на ранньому етапу творчості автора. Виняток

складають хіба що перша й остання лекції посібника, які за

змістом дещо дублюють відповідний розділ видання «Допоміжні

історичні дисципліни» та більш ранню публікацію в часописові

«Вопросы архивоведения» – «Вспомогательные исторические

науки в работе архивистов»54.

Особливий інтерес викликає характеристика загальних засад

дипломатики як науки. Плюралістичний методологічний підхід

до викладу багаторічних спостережень у цій галузі історичної

науки яскраво увиразнюється багатим фактичним матеріалом

і численними, часом суперечливими ідеями, народженими

бажанням скласти струнку теорію дисципліни. «Генеалогічний»

підхід А.О. Введенського до представлення історії дипломатики

дозволив належно поцінувати творчість відомих і маловідомих

науковців, чий внесок у розвиток дипломатики виявився

непересічним. Коментуючи історіографічні зауваги професора

щодо праць попередників, академічних учених і любителів

старовини ХІХ–ХХ ст., відзначимо те, що він порушив

надзвичайно важливі супутні питання: 1) залежність еволюції

дипломатики від розвитку інших джерелознавчих дисциплін;

2) спадковість і значення  теоретичних знахідок, їх ствердження

чи заперечення практикою багатьох дослідників.

Не менш цікавими є судження автора щодо означення сутності й

значення дипломатики. Терміни «дипломатика», «документальне

джерелознавство», «спеціальне документознавство», «критичне

документознавство», «документознання» для А.О. Введенського –

тотожні. Логіка міркувань ученого базується на тлумаченні

дипломатики як науки про акти. Акти, безперечно, є письмовими

документами, а тому, ототожнення дипломатики і документального

джерелознавства, на думку А.О. Введенського, не позбавлено

сенсу. Критика актів – суть не тільки дипломатики, але й

критичного документознавства, орієнтованого на виявлення

«достовірності, правдивості, відповідності часу, до якого

вони [акти] належать, встановлення їх оригінальності

чи підробленості»55. Висновуючи міркування із цього

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

положення, професор доводить синонімію термінів «критичне

документознавство» чи «документознавство» і «дипломатика»,

що остаточно переконує нас у подібності його позиції до

міркувань С.М. Каштанова. Проте, на відміну від російського

колеги, А.О. Введенський не робить додаткових коментарів, які

дозволяють зрозуміти, що подібне прирівнювання – умовне і

стосується лише історичного документознавства. Незвичним

виглядає сміливе оперування А.О. Введенським іншою

синонімічною парою – «документознавець» і «джерелознавець».

Утім, цей факт додатково підкреслює впевненість науковця у

справедливості власних підходів стосовно визначення змісту

понять «документознавство» і «джерелознавство».

Такі ототожнення призвели до виведення початків

документознавства, як зазначалося вище, із XVст., коли в «епоху

утворення і становлення національних централізованих держав

у Західній Європі і Східній Європі виникають централізовані

державні органи управління з їх канцеляріями»56. Мотивуючи

активне проведення канцелярської і судової експертизи

документів зростанням документального обсягу і збільшенням

фальшованої документації, А.О. Введенський завважує на

винятковому значенні для розвитку інституту приватної власності

і держави «документознавців», які накопичують, розвивають

і підтримують тяглість суми прийомів «зовнішньої критики

документів: датування згідно з сортами паперу з філігранями;

особливості різнобарв’я чорнил; характер почерків скорописного

письма; способи кріплення печаток, емблематика на печатках»

та внутрішньої – «за їх структурним, формулярним аналізом,

анахронізмами в тексті документів» тощо57. Визнаючи пізнє

середньовіччя часом накопичення емпіричних прийомів критики

документів, практичних надбань не одного покоління «знавців-

екпертів», дослідник вважає його невід’ємною частиною

історії документознавства, дипломатики, на основі якої пізніше

розбудується теорія науки.

Якісні зрушення, на думку професора, наступають у ХІХ ст.,

коли формуються окремі допоміжні історичні дисципліни як

складові універсального (а не часткового) документознавства, –

палеографія, дипломатика, сфрагістика, генеалогія та ін.58

Критично ставлячись до поглядів А.О. Введенського щодо

часу виникнення документознавства, визнаймо раціональну

виваженість міркувань стосовно значення практичних знань,

набутих у дипломатиці, інших галузях знань, котрі спеціалізуються

на вивченні історичних документів, для формування

документознавства. Сучасні дослідники історії документознавства

не заперечують значущість дипломатики як галузі історичних

знань про документ для розвитку модерних документознавчих

ідей, пролонгуючи життя міркуванням науковця59.

Захоплення прийомами джерелознавчої критики поморського

вченого-книжника, палеографа і дипломатиста А. Денисова стали

основою для тверджень про незалежність розвитку «російського

документознавства» у XVIII ст. від західноєвропейського.

Відкрито критикуючи позицію О.С. Лаппо-Данилевського

і М.П. Лихачова щодо визнання ними значного впливу на

розвиток вітчизняної науки передових ідей Західної Європи,

А.О. Введенський виглядає непереконливим, посилаючись лише

на праці А. Денисова. До аргументів на користь наших сумнівів,

висловлених вище, додамо ще й те, що «у науки відсутні межі»,

а герой не однієї сторінки навчального посібника київського

професора – А. Денисов60 здобував освіту у Києво-Могилянській

академії, у стінах якої активно мусувалися західноєвропейські

наукові досягнення, а також університетах Польської корони,

де навчався «граматики і риторики …, з повчаннями і книги

такі слухати, до того ж диспутувати там з академічних і розмов

книжних … »61, вважаємо позицію А.О. Введенського хибною.

Визнання справедливою періодизацію розвитку дипломатики,

інших суміжних і споріднених галузей знань, запропоновану

О.С. Лаппо-Данилевським і М.П. Лихачовим, відкрило б для

опонента інші можливості осягнення змісту їх розвитку на

кожному етапі.

Обстоювання позиції походження дипломатики із експертизи

документів умотивувало відведення значної частини навчального

посібника (43 %) під висвітлення проблеми фальшування

документів і наслідків для науки боротьби з пластографією.

Цікаві історичні факти підробки документів «співіснують» у

тексті із показовим їх розвінчанням, здійсненим працівниками

канцелярій органів влади (у т.ч. і судових), бібліотек, архівів

тощо, що унаочнює залежність теорії дипломатики від практики,

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

складання палеографічних, сфрагістичних, філігранологічних і

інших традицій вивчення історичних джерел. Типовість чинників

фальшування і методів виявлення підроблених документів

віддзеркалюється в подібній послідовності викладу матеріалу,

конкретизуючись лише на рівні історичної обстановки того чи

іншого факту.

Цікавим є визначення перспективності розвитку дипломатики

в Україні. Актуалізуючи необхідність вивчення українського

дипломатарію, А.О. Введенський на декілька десятиріч деякою

мірою упередив ідеї, висловлені іншим знаним дослідником

актів, Ю.А. Мициком62, а його обґрунтування доцільності

студіювання документів, утворених у ході діловодної практики

радянських органів управління, та їх специфіки, перегукуються

із прогресивними документознавчими ідеями московської

історико-архівної школи початку 1960-х рр.63 Окреслення кола

найважливіших наукових дисциплін для розвитку дипломатики,

або ж критичного (практичного) документознавства (у розумінні

А.О. Введенського), супроводжується аргументованими

висновками їх зв’язків, що дозволило з-поміж інших «впливових»

дисциплін назвати хронологію, метрологію, історичну

географію, емблематику, генеалогію, нумізматику і особливо

поцінувати архівознавство й археографію. Саме з ними учений

пов’язував найбільші сподівання для розвитку дипломатики,

документознавства.

Багато ідей, репрезентованих дослідником в аналізованому

навчальному виданні, виглядають не просто новаторськими, але

й невиправдано беззастережними. Незважаючи на це, посібник

А.О. Введенського «Лекції з документального джерелознавства

історії СРСР (дипломатика)» став помітним історіографічним

фактом в історії не лише дипломатики, але й джерелознавства,

котрий потребує додаткового вивчення з метою більш

розгорнутого виявлення залежностей між спеціальними

галузями історичної науки, меж між ними, значення для

розвитку документознавства у концепції дослідника.

Ще одна сторінка наукової творчості А.О. Введенського має

бути відзначена – це його діяльність як рецензента. Активно

реагуючи на новітні студії колег, вихід у світ періодичних і

продовжуваних видань, професор залишив у фаховій періодиці

безліч критичних заміток. Справжній майстер іронії, обдарований

великим полемічним і літературним талантом, А.О. Введенський

витримує порівняння з іншими блискучими критиками ХХ ст.

Проби пера у такому складному історіографічному жанрі, як

рецензія, зустрічаємо ще в 1920-х рр. Упродовж усього життя

рецензія залишалася улюбленим жанром ученого. Прізвища

авторів рецензованих праць – знакові для вітчизняної науки.

За кожним із них – серйозні первинні дослідження фактичного

матеріалу, узагальнення та побудова пояснювальних теорій.

Серед рецензованих зустрічаємо монографії, навчальні

видання І.Л. Маяковського, М.К. Любавського, А.А. Спіцина,

С.Ф. Платонова, О.О. Кізеветтера, С.В. Юшкова та багатьох

інших64. Безперечно, рецензувати їх праці, окрім іншого, означає

добре володіти проблемою дослідження, а також методикою

аналізу, «занурення» у чужий текст і виявлення тотожних і

відмінних знань між автором тексту й рецензентом, вміти

розпізнавати вдалі знахідки і втрати, ефективність організації

пізнавального процесу колег. Співпраця упродовж багатьох

років зі спеціалізованим критико-бібліографічним виданням-

покажчиком літературних новинок «Книга и революция» склала

славу А.О. Введенському як принциповому критику, вдумливому

читачу, науковцю, здатному віднаходити в рецензованих працях

найнесподіваніші фрейми, виявляти історичні й історіографічні

взаємозалежності між ними, прогнозувати найближче й віддалене

у часі їх розгортання.

Принагідно згадаємо відгук на фундаментальну працю

Л.В. Черепніна – «Русская палеография», що містить позитивну

й негативну критику. Серед суттєвих зауважень знаходимо:

відсутність посилань на досягнення західноєвропейської

дипломатики, розкриття зв’язків між російською дореволюційною

наукою і досягненнями зарубіжжя, надмірне захоплення

«палеографією рукописного книжкового письменства» й

ігнорування палеографії діловодних, канцелярських рукописів,

вузькість подачі еволюції давньоруського, українського письма

тощо65. Дивовижне поєднання позиції російського історика,

вихідця «імператорського університету» й професора КДУ,

розважливого вченого й емоційної людини уможливили

виважені й помірковано суб’єктивні думки А.О. Введенського

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

щодо класичного твору з палеографії, які зводяться до слушних

коментарів стосовно нагальних завдань галузі.

На серйозну, ґрунтовну критику А.О. Введенського наразився

підручник колеги відомого історика, тривалий час завідувача

кафедри архівознавства та допоміжних історичних дисциплін

В.І. Стрельського – «Джерелознавство історії СРСР. Період

імперіалізму» (1958)66. Відзначаючи практичну значущість

подібного видання для вітчизняної науки й історичної освіти у

вищій школі, А.О. Введенський не утримався від «оголення»

недоліків праці. Із-поміж таких зустрічаємо: недостатність

представлення методики аналізу історичних джерел, обмеженість

уваги до бібліографії, точніше історіографії джерелознавства,

«відсутність ясного розуміння взаємовідносин між загальним

джерелознавством і допоміжними історичними дисциплінами»67.

Примітною рисою при обговоренні змісту підручника, зокрема

щодо неврахування досвіду на царині джерелознавства, добутого

попередниками, є активне посилання на праці дореволюційних

учених і визнання їхньої вагомості. М.М. Лісовський,

С.А. Венгеров, І.М. Кауфман та інші відомі «орачі» історичної

бібліографії, мали бути, на думку А.О. Введенського, обов’язково

поціновані як дослідники окремих видів джерел, зокрема

періодичних видань. У цьому випадку очевидним фактом є те,

що зміцнення в другій половині ХХ ст. тенденції вивчення у

вітчизняному джерелознавстві періодики як особливого виду

джерела інформації, не тільки було схвалене А.О. Введенським,

але й із метою розширення джерельної бази історичних студій

активно ним пропаговане.

Колективно, спільно зі В.І. Стрельським і Л.Г. Мельником,