Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

 

Другим "больовим моментом" у розвитку документознавства є його співвідношення з книговедением як наукою і навчальною дисципліною. З цього питання розгорнулася запекла дискуссия2, яка, на наш погляд, дещо перебільшує протиріччя між цими науками і неможливість їх одночасного співіснування і розвитку.

 

Отже, на початку XXI ст. наука про документ переживає період бурхливих дискусій і перетворень, які в кінцевому підсумку повинні сприяти її подальшому розвитку та утвердження.

 

 

 

НАУКОВА ТВОРЧІСТЬ А.О. ВВЕДЕНСЬКОГО:

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВИМІР

Андрій Олександрович Введенський (1891–1965) прийшов в

історичну науку на початку ХХ ст. – непростий момент її існування,

ретельного перегляду усталених схем організації академічної

і вузівської науки, утвердження декларованих єдиновірних

теоретико-методологічних засад, час революційних суспільних

змін. Першим досвідом науково-педагогічної діяльності вченого,

що розпочалася з 1916 р., були викладацькі проби як учителя

історії, латини, суспільствознавства, соціології, історії праці,

політекономії у стінах шкіл, робфаків м. Ленінграда, місцевого

вищого військово-морського училища ім. М.В. Фрунзе та інших

навчальних закладах1. Тодішні слухачі викладача-початківця

навряд чи могли знати, що їм випала щаслива нагода бути

учнями неординарного фахівця з соціальної історії, талановитого

джерелознавця, дипломатиста, архівіста, а ще – особи, причетної

до становлення вітчизняного документознавства.

Присвячені А.О. Введенському біографічні розвідки

розповідають про різні життєві віхи ученого, утім, стверджувати

про достатню всебічну репрезентацію персоналії у науці не

доводиться2. Більшість дослідників творчості А.О. Введенського

справедливо згадують про нього у контексті студій з історії

історичної науки 1920–1930-х рр., «справи Академії наук»,

економічної історії Росії, спеціальних галузей історичної

науки3. Неабиякі успіхи А.О. Введенського у межах спеціальних

історичних дисциплін, орієнтованих на вивчення письмового

документа, привернули увагу дослідника до нової науки,

становлення якої збіглося з останнім періодом його творчості –

документознавства. Саме йому належить перша згадка у

вітчизняній науці калькованого з російської мови терміну

«документоведение», зафіксованого у статті, присвяченій

дипломатиці4. Щоправда, тлумачення документознавства

А.О. Введенським суттєво відрізнялося від трактувань його

основоположника – К.Г. Мітяєва. Утім, навряд чи це стало

випадковістю. Балансування на смисловій межі дипломатики і

джерелознавства породжує несподівані ототожнення й пояснення

об’єктно-предметної сфери науки, основні завдання і напрями

її розвитку. Для того, щоб збагнути зміст наукових поглядів

А.О. Введенського і зрозуміти чинники їх формування, варто

погодитися на невеликий біографічний екскурс, спрямувавши

увагу на освіту і педагогічний досвід ученого, а також творчий

здобуток зі спеціальних історичних дисциплін. І тоді вдячне

допитливості пізнання відкриє нові історіографічні сюжети.

А.О. Введенський народився 21 липня (за н. ст.) 1891 р. у

Пермі у сім’ї незаможної провінційної інтелігенції – земських

фельдшерів. Поважне ставлення до християнської моралі,

культури, плекання вищих загальнолюдських духовних

цінностей стали визначальним чинником скерованих дій

А.О. Введенського стосовно освіти. Рання смерть батька –

Олександра Олексійовича Введенського (1909) – не стала

на заваді бажанню сина – здобути освіту. У 1912 р., після

успішного закінчення Першої пермської класичної гімназії,

А.О. Введенський вступає на історико-філологічний факультет

(історичне відділення) Санкт-Петербурзького  університету.

Високий рівень професійності професорсько-викладацького

складу університету, особлива атмосфера вільнодумства сприяли

формуванню чітких орієнтирів на категоричну необхідність

відданості улюбленій справі, суспільну значущість діянь в ім’я

науки, Вітчизни і слави.

Складний революційний час відбився на навчанні

А.О. Введенського, у першу чергу, на формальному рівні.

На тлі більшовицьких освітніх експериментів реорганізація

Санкт-Петербурзького університету завершилася початком

доби Петроградського університету, а історико-філологічного

факультету – відкриттям суспільного факультету, який і

судилося у 1920 р. закінчити майбутньому науковцю. Успіхи

А.О. Введенського уможливили його дальше перебування

в університетських стінах для здобуття професорського

звання. Студентські захоплення дослідника історією держави

і права переросли у серйозне, новаторське за змістом і побіжно

апробованими науково-методичними підходами дисертаційне

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

дослідження, подане для підтвердження права читання лекцій

(pro venia legendi). Його дисертація  – «Монастирський стряпчий

XVI–XVII ст.» (1923)5, здобула схвальну  оцінку колег та була

рекомендована до друку для ознайомлення широкого наукового

загалу. Після цього, у 1923 р., з’явився документ за підписом

відомого російського історика О.Є. Преснякова, що засвідчував

належний рівень наукової підготовки А.О. Введенського і

підтверджував його здатність провадити самостійні дослідження.

Властивий для цього типу документів набір рекомендаційних фраз

коротко відбивав визнання дослідника у науковому середовищі

Петрограда.

Від початку науково-педагогічної кар’єри велика життєва

сила дозволила А.О. Введенському працювати у декількох

навчальних закладах одночасно, суміщати різні види діяльності,

брати активну участь у громадському житті. Не приєднавшись

до потужної еміграції інтелігенції на рубежі 1910–1920-х рр.,

учений залишається в Росії і упродовж 1920–1930-х рр. викладає

у Ленінградському державному педагогічному інституті

ім. О.І. Герцена, Ленінградському державному університеті

(далі – ЛДУ), працює  науковим співробітником в Історичному

науково-дослідному інституті при ЛДУ і в Інституті марксизму-

ленінізму (Ленінградське відділення АН СРСР), демонструючи

толерантне ставлення до нової влади. Утім, це не означало швидке

й однозначне прийняття А.О. Введенським проповідуваних

новоствореними науковими інституціями марксистських

методологічних засад дослідження.

Яскравим фактом заперечення вихованцями «дореволюційних

університетів» штучного насаджування у науці новітніх

методологічних підходів стала поява у 1920–1930-х рр. багатьох

наукових неформальних гуртків, товариств тощо, головним

мотивом існування яких, за словами С.Ф. Платонова, було

«зробити науку вільною»6. До складу одного із таких об’єднань

– гуртка молодих істориків (1921 р., Петроград), переважно

дослідників історії Росії, і ввійшов у 1922 р. А.О. Введенський. Це

відкрило для молодого історика блискучі перспективи плідного

спілкування з С.Ф. Платоновим, Є.В. Тарле, М.І. Карєєвим,

О.Є. Пресняковим, С.В. Рождественським, М.М. Богословським,

Б.Д. Грековим, М.Д. Присьолковим, О.Є. Корниловичем,

С.Н. Валком, П.П. Щоголевим, І.Л. Поповим, А.М. Ставрович

та багатьма іншими вченими, імена яких міцно асоціюються з

найяскравішими історичними студіями першої половини ХХ ст.

Активно підтримуючи існування гуртка, А.О. Введенський

часто виступав ініціатором проведення зібрань колег у власному

помешканні. Завдяки бурхливій публікаторській діяльності у

1920-х рр. підтримував і поширював генеровані гуртківцями

модерні наукові, незаангажовані марксистською ідеологією, ідеї.

Участь А.О. Введенського у гуртку молодих істориків збагатила

його життєвий досвід не лише позитивними враженнями, але й

негативними. На початку 1930-х рр. науковий світ Радянського

Союзу облетіла звістка про арешт осіб, які начебто входили до

«Всенародної спілки боротьби за відродження вільної Росії», і

були причетними до відомої «справи Академії наук»7. Із-поміж

інших арештованих зустрічаємо й прізвище А.О. Введенського.

Утім, на відміну від більшості тих, котрим судилося отримати

різної тривалості строки ув’язнень, після короткочасного

перебування під слідством його звільнили з-під арешту.

У подальшому при працевлаштуванні науковець, відповідаючи

на питання про притягнення до судової відповідальності,

давав заперечувальну відповідь. Проте, минуле має здатність

«наздоганяти» у майбутньому. Так сталося, наприклад, і в

житті А.О. Введенського – після ухвали відомої Постанови ЦК

КП (б) України «Про політичні помилки і незадовільну роботу

Інституту історії Академії наук УРСР» (серпень 1947 р.), коли

А.О. Введенському «пригадали» прикрі біографічні моменти,

закидаючи стійке ігнорування вимог, які пред’являються

радянською владою до науковця. Організаційним висновком стало

звільнення професора з посади завідувача кафедри історії СРСР

Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (далі –

КДУ) (нині – Київський національний університет ім. Тараса

Шевченка) згідно з наказом № 455/ 12 від 22 серпня 1951 р.8

Перебування у гуртку молодих істориків внесло серйозні

життєві зміни у біографію дослідника. Перш за все, це

стосується зміни місця проживання, а заодно й місця роботи

А.О. Введенського, а, по-друге, тематики проваджених ним

історичних досліджень. Спочатку – майже п’ять років постійних

пошуків гідного місця роботи у Ленінграді, коли доводилося

Вале нтина Бездрабко . Наукова творчі сть А.О. Введен ського : історіогра фічн ий вимір

погоджуватися на викладацьку діяльність у місцевому

гідромеліоративному технікумі (1930–1934), співпрацювати з

Ленінградським державним інститутом шляхів сполучень (1934–

1936), Комуністичним інститутом  журналістики м. Ленінграда

(1938) і т.д. Згодом А.О. Введенський  назавжди полишає місто на

Неві, де пройшло більше двадцяти років його життя. Тимчасова

викладацька діяльність на посаді професора у Вологодському,

Вітебському педагогічних інститутах (1935–1937) продовжилася

тривалим перебуванням у КДУ, де йому судилося витримати

конкурс і очолити кафедру історії Росії (1938–1951), а згодом стати

професором кафедри архівознавства та допоміжних історичних

дисциплін (1951–1965).

Відтоді творча біографія вченого нерозривно буде пов’язана

з КДУ. І лише наукова діяльність дослідника окупаційного

періоду Києва у Другій світовій війні пройде на історичному

факультеті Свердловського державного університету (1941–

1943), де А.О. Введенський  здобуде славу блискучого лектора,

неперевершеного знавця російської історії, глибокого і вдумливого

дослідника, ґрунтовного джерелознавця, людини живого розуму

і життєстверджуючих емоцій9. Потім, після злиття Київського і

Харківського університетів, А.О. Введенський продовжив трудову

діяльність в Об’єднаному українському університеті, так само

очолюючи кафедру історії Росії (1942–1943 р., м. Кзил-Орда)10.

Дослідники цього періоду життя А.О. Введенського відмічають

неабияке значення вченого для становлення історичної освіти у

регіоні, підготовки наукових кадрів11.

«Київський період» життя А.О. Введенського насичений

різними знаковими подіями. У цей час він здобув ступінь доктора

історичних наук (1941 р., повторний захист12 – 1943 р.), одержав

професорське звання (1945), підготував близько 100 кандидатів

історичних наук, консультував низку авторів докторських

дисертацій, опублікував більше сотні наукових праць, успішно

розбудовував історичну університетську освіту, очолюючи

кафедру факультету й розробивши авторські курси з палеографії,

метрології, дипломатики, історичної хронології та історії архівної

справи в зарубіжних країнах13. Надзвичайна снага до праці,

високий інтелект дослідника, знання іноземних мов (французька,

німецька, англійська) сприяли здобуттю А.О. Введенським

вагомого авторитету на історичному факультеті серед колег і

студентів. В архівних документах збереглися різні свідчення

щодо людських рис професора, його ставлення до оточуючих,

які прямо залежні від часу їх походження. Так, документи,

датовані до середини 1950-х рр., часто містять звинувачення

в неприйнятті марксистсько-ленінської методології, низькому

рівні ідейно-патріотичного виховання, прихильному ставленні до

«буржуазних» джерелознавства, історіографії тощо. Перелік

ярликів можна було би продовжувати, утім, усі вони були

типовими для часу у стосунку до вихованців «імператорських

універси-тетів», до того ж, безпартійної професури. Отже

А.О. Введенський залишався вірним іншим науковим ідеалам, які

стали формуючими для його світогляду. Незважаючи на потужне

переслідування радянською владою інакодумства в науці,

дослідник виявився послідовним учнем своїх учителів і колег –

І.М. Гревса, О.С. Лаппо-Данилевського, С.Б. Веселовського,

О.Є. Преснякова та інших, а також непримиренним критиком

штучної унормованості істини. Саме ця обставина й слугувала

підставою для звинувачень на його адресу провідних

«функціонерів» науки, залишаючи поза увагою справжні творчі

досягнення професора.

Справедливості заради, архівні документи пізнішого

періоду, т.зв. «хрущовської відлиги», уже не містили подібних

звинувачень, натомість рясніли констатацією позитивних фактів

біографії знаного науковця, його людських і професійних рис.

Серед таких значаться: високий науковий рівень читання лекцій,