Выборы Президента Украины

Правову основу для застосування саме такого підходу становить частина  друга ст. 36 Конституції України, якою передбачено, що саме політичні  партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. На жаль, чинний Закон України «Про вибори Президента України» не закріплює виключності  політичних партій при вираженні  політичної волі громадян. На нашу думку, цей недолік чинного Закону необхідно  виправляти. Звичайно, після свого  обрання особа, яка обрана Президентом, як глава всієї держави, що виступає від її імені, є представником  усього народу, при цьому на разі повинні бути створені правові гарантії проти насильницьких форм утвердження  партії влади. Такий підхід поділяють  далеко не всі, хто опікується сьогодні цими проблемами. Одним з найсерйозніших обгрунтувань, які використовуються противниками запровадження вимоги щодо партійного висування кандидатів на виборах Президента України, є  положення про те, що не можна  обмежувати права громадян, які не мають партійної підтримки при  їх кандидуванні на президентських виборах. Однак при цьому треба мати на увазі дві речі: по-перше, чинний Закон України «Про вибори Президента України» містить положення, якими  дозволено партіям та їх блокам висувати як членів партій, так і позапартійних  громадян (частина шоста ст. 22 Закону). І таке положення, відповідно до ст. 22 Конституції України, не може бути скасоване, оскільки при прийнятті  нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючи  прав і свобод; по-друге, при проведенні виборів Президента йдеться про  серйозну політичну діяльність на найвищому  державному рівні, причому вибори відбуваються передовсім за рахунок державних  коштів. Отже, закон повинен створити умови для того, щоб до балотування  об'єктивно допускалися авторитетні, загальновідомі особистості, які мають  широку громадську підтримку.

Крім визначення кола суб'єктів, у питанні висування кандидатів вагоме значення мають також і  підстави реєстрації кандидатів. Чинним Законом закріплюється лише інститут збирання підписів на підтримку кандидатури  особи, що висунута кандидатом у Президенти України. Так, частина перша ст. 28 цього Закону передбачає, що претендент має бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру  підтримають своїми підписами не менш як один мільйон громадян України, які мають право голосу, в тому числі не менш як ЗО тисяч громадян у кожному з двох третин регіонів (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь) України.

Як відомо, зазначеними  вище законопроектами, внесеними на розгляд Верховної Ради України  нинішнього скликання, передбачено  одночасне застосування й інституту  збору підписів, і внесення грошової застави.

Для визначення правової оцінки цим двом інститутам слід насамперед відповісти на такі запитання: по-перше, що являє собою збір підписів на підтримку претендента — чи це виключно спосіб реєстрації кандидатів на виборні посади чи це також і  спосіб опосередкованої агітації на виборах; по-друге, яким чином розглядати застосування грошової застави —  чи це також виключно спосіб реєстрації кандидатів або ж певне обмеження  участі окремих осіб, політичних партій тощо залежно від їх фінансової спроможності.

З огляду на такі моменти  доцільно згадати, що у виборчому  законодавстві країн світу існують  різні умови, критерії, вимоги щодо реєстрації кандидатів на виборах. Найпоширенішою умовою реєстрації кандидатів на виборах є внесення грошової застави — грошового внеску, встановленого виборчим законом розміру. Крім грошової застави, у виборчій практиці як в Україні, так і за кордоном запроваджуються й інші підстави для реєстрації кандидатів на виборні посади, зокрема — збір встановленої законом кількості підписів громадян на підтримку кандидата, а також підтримка кандидата не просто громадянами, а встановленої законом кількості відповідних посадових осіб, парламентарів та ін. Зазначені підстави для реєстрації кандидатів на виборах можуть застосовуватися як паралельно, так і окремо.

На нашу думку, кожна з  таких підстав для реєстрації має свій сенс і свої недоліки. Збір підписів як громадян, так і відповідних  посадових осіб має метою насамперед продемонструвати, що кандидат на виборах  має значну громадську підтримку, авторитет  серед політиків, громадських та державних діячів. Внесення грошової застави суб'єктом балотування  є засобом підтвердження серйозності  намірів політичних партій, їх об'єднань, кандидатів брати участь у виборах, що дозволяє виключити з числа  кандидатів осіб, які використовують виборчу кампанію як засіб самореклами  і не виражають інтересів виборців, а також не мають відповідних  ділових та професійних якостей. Крім розміру грошової застави, виборчим законодавством встановлюються також  відповідні умови, за яких грошова застава  повертається кандидатам повністю або  частково (Росія, Україна), а в деяких країнах взагалі не передбачено  повернення кандидатам, партіям внесених ними коштів (Австрія, Греція, Туреччина).

У виборче законодавство  Української держави інститут грошової застави був вперше запроваджений  у 1993—1994 роках. Зокрема, частиною дев'ятою ст. 23 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями) передбачалось, що претендент на кандидата  у депутати може бути зареєстрований як кандидат у депутати, якщо його підтримують  своїми підписами не менше 300 осіб виборців відповідного виборчого округу. При  реєстрації вносилася грошова застава  в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Грошова  застава поверталася особі, яка  внесла її, в разі коли кандидат одержить на виборах не менше п'яти відсотків  голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Застава, що не підлягала  поверненню, зараховувалася до Державного бюджету. 

У Законі України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. грошова застава також  була однією з обов'язкових підстав, однак лише для реєстрації списку кандидатів у депутати в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Відповідно до пункту 8 частини першої ст. 24 цього Закону грошова застава  вносилася виключно політичною партією, виборчим блоком політичних партій на рахунок Центральної виборчої комісії  у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян і  поверталася згідно з частиною дванадцятою  ст. 42 тим партіям, виборчим блокам партій, які взяли участь у розподілі  депутатських мандатів. 

Чинний Закон України  «Про вибори народних депутатів України», прийнятий Верховною Радою України 18 жовтня 2001 p., вперше запровадив грошову  заставу як єдину обов'язкову підставу для реєстрації кандидатів у народні  депутати України. Відповідно до частини  п'ятої ст. 43 цього Закону грошова  застава повертається політичним партіям, виборчим блокам політичних партій, які  взяли участь у розподілі депутатських мандатів, а також депутатам, обраним  в одномандатних виборчих округах.

На президентських виборах  в Україні грошова застава  жодного разу раніше не використовувалась. Отже, положення стосовно грошової застави є суттєвою новелою поданих  до Верховної Ради України законопроектів. На нашу думку, грошову заставу необхідно  розглядати як певну, виражену в грошовій формі гарантію відповідальності кандидата, політичної партії, виборчого блоку  політичних партій, певну запоруку або засіб підтвердження серйозності  їх намірів щодо участі у виборчому  процесі, яка обов'язково вноситься  при реєстрації кандидатів відповідною  виборчою комісією, засіб захисту  виборців від участі у виборчому  процесі як кандидатів тих осіб, які не мають серйозного наміру балотуватися на виборах, адже у разі програшу на виборах грошова застава не повертається.

Крім того, слід також  наголосити на порушену нами проблему скорочення строків виборчого процесу  по виборах Президента України. Залишення  виключно грошової застави саме створює  резерв для скорочення строків виборчого  процесу до 120 днів.

При вирішенні питання  щодо необхідності запровадження виборчим законом грошової застави слід також  мати на увазі й те, що у разі реєстрації кандидати отримують досить суттєву  фінансову та організаційну допомогу з боку держави, передусім це досить серйозне бюджетне фінансування виборчої кампанії, зокрема видатків на передвиборну агітацію (наприклад, виготовлення інформаційних  плакатів кандидатів, політичних партій, виборчих блоків партій, оплата виступів на телебаченні, по радіо тощо). 

Підсумовуючи питання  щодо необхідності запровадження грошової застави на виборах Президента України, нагадаємо, що рішенням Конституційного  Суду України від ЗО січня 2002 р. № 2-рп/2002 у справі за конституційним поданням 63 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 43 Закону України «Про вибори народних депутатів  України» (справа про виборчу заставу)[13] визнано такими, що відповідають Конституції  України (є конституційними), зазначені  положення цього Закону. При цьому  Конституційний Суд України визнав, що грошова застава за своєю правовою природою не є майновим цензом. 

На жаль, автори проектів Закону України «Про вибори Президента України» пропонують альтернативні  умови реєстрації кандидатів — збір підписів або грошову заставу. З  одного боку, це результат досягнення політичного компромісу у Верховній  Раді України. Крім того, абсолютно  зрозуміло, що народні депутати України  не можуть дозволити собі відмовитись  від практичного використання методів  та форм ведення передвиборної агітації поза межами строків, визначених законом, адже збирати підписи на користь  того чи іншого кандидата без пропагування його особистості, ідей партійної організації  або їх блоку просто неможливо. Однак  дозволимо собі нагадати, що на минулих  президентських виборах Центральна виборча комісія провела у  місячний строк перевірку 1 млн. 200 тис. підписних листів, в яких було близько 24 мли. підписів громадян. У результаті перевірки дев'ять претендентів були зареєстровані кандидатами  у Президенти України, шістьом претендентам у такій реєстрації було відмовлено через відсутність відповідної  кількості підписів виборців. На жаль, Верховний Суд України не взяв до уваги висновки і докази Центральної  виборчої комісії, зобов'язавши зареєструвати  цих шістьох осіб. Центральна виборча  комісія, безперечно, виконала рішення  Верховного Суду. Однак практика застосування положень закону, пов'язаних зі збором підписів, говорить сама за себе — цей  інститут неефективний, він не відображає реального стану підтримки громадянами  кандидатів на виборах. Так, всі шість  кандидатів, зареєстрованих Центральною  виборчою комісією за рішенням Верховного Суду України, набрали разом лише 1,74%, в той час коли, наприклад, «проти всіх» проголосувало 1,81% виборців.  

Із тексту законопроекту  вбачається, що законодавець використав і запровадив у проекті досить жорсткі норми щодо порядку збирання підписів виборців та підстав їх неврахування. Наприклад, передбачено, що не враховується підпис виборця, якщо замість нього  міститься підпис іншої особи; підписи, зібрані на підприємствах, в установах, організаціях; підписи, які зібрані  насильно, шляхом підкупу, обману. І  одночасно закріплено вибіркову  перевірку цих підписів. Про результати збирання підписів Центральна виборча  комісія складає відповідний  протокол, а про неврахування приймає  відповідне рішення. При цьому виникає  просте практичне запитання: як скласти  протокол з конкретними цифрами  в результаті проведення вибіркової перевірки, як це передбачено частиною дванадцятою ст. 49 законопроекту? Причому  проект Закону не містить критеріїв  вибіркової перевірки. Практично такий  взаємовиключний механізм перевірки  достовірності підписів виборців неодмінно  стане підставою для його неоднозначного сприйняття суб'єктами виборчого процесу. Разом з тим треба звернути увагу на те, що правовий механізм перевірки  підписів виборців, передбачений чинним Законом України «Про вибори Президента України», взагалі недосконалий, такий, що вимагає прийняття Центральною  виборчою комісією актів, які врегулювали  б чимало питань процедури перевірки  підписів. 

Ще одне дуже симптоматичне  введення авторів законопроекту  — це розширення компетенції судових  органів на виборах. Причому парламентарі досить часто самі визначають як негативну  практику підміни судами функцій  організаторів виборів. Однак у  пропонованому законопроекті помічаємо  тенденцію суттєвого розширення функцій і повноважень Верховного Суду України при реєстрації кандидатів, а особливо при скасуванні рішення  про реєстрацію кандидатів. Фактично частина четверта ст. 55 законопроекту  запроваджує нову для Верховного Суду України функцію скасування рішення про реєстрацію кандидатів ще до вирішення спору з цього  питання, тобто у безспірному  порядку. Здається, ця новела є не кращим запозиченням із зарубіжного виборчого  законодавства. Російське виборче  законодавство 2002—2003 років містить  аналогічний механізм скасування рішень про реєстрацію кандидатів. Суди повинні, вважаємо, бути наглядовою інстанцією щодо дотримання законності при здійсненні дій або бездіяльності, прийнятті  рішень організаторами виборів.

Висновки

В ході курсової роботи нами були досягнуті всі задачі, тому, можна зробити висновок що, важливою стадією виборчого процесу є висування та реєстрація кандидатів у Президенти України. Право висувати кандидата на пост Президента України належить політичним партіям, які були зареєстровані в Міністерстві юстиції не пізніше як за один рік до дня виборів. Це право реалізується партією як безпосередньо, так і через об'єднання партій, до виборчого блоку.

Основи виборів Президента України встановлюються Конституцією України, згідно з якою Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти років і володіє державною мовою . Президент України не може мати іншого представницького мандата , обіймати посаду в органах державної влади , а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку ( ст. 103 Конституції України ). Організація і проведення виборів Президента України регулюється Конституцією України , Законом України «Про вибори Президента України » в редакції від 18 березня 2004 р. , Законом України «Про Центральну виборчу комісію» та іншими.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню  неділю останнього місяця п'ятого року його повноважень. У разі довгострокового  припинення повноважень вибори Президента проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення його повноважень.