Правопорушення, що посягають на громадський порядок

Наступною ознакою суб'єкта, яка підлягає встановленню у процесі  адміністративно-правової кваліфікації, є його осудність. У адміністративному  законодавстві спеціальне визначення поняття осудності відсутнє. Відповідний  термін у теорії адміністративного  права виводиться з протилежного поняття «неосудність», закріпленого у ст. 20 КпАП. Аналогічна ситуація протягом багатьох років складалася і у  кримінально-правовій науці. Лише з  прийняттям нового КК України дана обставина врахована законодавцем і відображена у п. 1 ст. 19 КК у  вигляді чіткої дефініції осудності. Остання визначається як можливість особи під час вчинення злочину  усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Така точка зору законодавця  щодо визначення осудності у кримінальному  праві практично повністю відповідає науково-теоретичним розробкам вчених-адміністративістів, котрі займаються вивченням питань, пов'язаних із суб'єктом делікту[2].

Отже, аналізуючи споріднені терміни, вживані законодавцем у  чинному КпАП, та враховуючи досвід суміжних галузевих наук, під осудністю  в адміністративному праві слід розуміти здатність особи під  час вчинення адміністративного  делікту усвідомлювати свої дії  та керувати ними. Поняття осудності  характеризується обов'язковою наявністю  двох основних аспектів, що притаманні об'єктивно існуючим психічним властивостям особи –інтелектуальній та вольовій ознакам. Інтелектуальна ознака осудності  визначає можливість суб'єкта критично (аналітично) сприймати оточуючу дійсність. До обсягу критичного сприйняття дійсності  у правовій науці відносять усвідомлення особою як фактичної сторони своєї  поведінки: діяння, наслідків та причинного зв'язку між ними, так і суспільне  шкідливого характеру вчинюваного  діяння. Вольова ознака полягає у  здатності особи свідомо контролювати свої вчинки, активно керувати ними, долати перепони на шляху до поставленої  мети. У вольових діях (бездіяльності) особи знаходить відображення її ставлення до зовнішнього середовища, виявляє себе активна роль свідомості. Відсутність на момент вчинення протиправного діяння хоча б однієї з наведених ознак, якими характеризується суб'єкт, автоматично свідчить про його неосудність.

Неосудність визначається законодавцем (ст. 20 КпАП) як нездатність особи  під час вчинення протиправної дії  чи бездіяльності усвідомлювати  свої дії або керувати ними внаслідок  хронічної душевної хвороби, тимчасового  розладу душевної діяльності, слабоумства  чи іншого хворобливого стану. Дана редакція ст. 20 КпАП, в цілому вірно передаючи  зміст суттєвих ознак стану неосудності, однак викликає певні зауваження стосовно форми їх викладення.

Зокрема, вказівка на стан неосудності  особи, як на її нездатність усвідомлювати  або контролювати свою поведінку  під час вчинення протиправної дії  чи бездіяльності, з моєї точки зору, містить деяке протиріччя. Якщо розуміти визначення стану неосудності, запропоноване  законодавцем, буквально — тобто  як неспроможність усвідомлювати суто дії (керувати ними), то з цього цілком логічно постає запитання: про які  дії може йтися при вчиненні особою протиправної бездіяльності? Адже, як неодноразово зазначалося, хоча і дія, і бездіяльність є формами  діяння, подібними за юридичною природою, проте за своїм фактичним змістом  названі поняття є взаємовиключаючими.

Практично поза увагою законодавця  також залишається комплекс питань, пов'язаних із скоєнням адміністративного  делікту особою, яка хоча і знаходилася  у стані осудності на момент вчинення нею протиправного діяння, проте  захворіла на психічну хворобу до прийняття компетентним органом (особою) рішення у справі і, як наслідок, втратила здатність усвідомлювати  свої дії (бездіяльність). Звичайно, накладення на таку особу адміністративного  стягнення навряд чи допоможе досягти  основних цілей покарання — виховання  особи у дусі дотримання законів  України, поваги до правил співжиття  тощо, вказаних у ст. 23 КпАП («Мета  адміністративного стягнення»). Хоча дана обставина на адміністративно-правову  кваліфікацію діяння безпосередньо  не впливає, проте, вважаю, що і вона повинна бути врахована законодавцем і має знайти відображення у чинному  КпАП.

Виходячи з викладеного, з метою уникнення певної неузгодженості між термінами «дія» та «бездіяльність», що має місце у змісті ст. 20 КпАП, а також з урахуванням можливості захворювання осудної особи, яка  вчинила адміністративний проступок, на психічну хворобу ще до винесення  рішення у даній справі, пропоную викласти означену статтю у наступній  редакції:

«Стаття 20. Неосудність

Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під  час вчинення протиправного діяння була у стані неосудності, тобто  не могла усвідомлювати свої дії чи бездіяльність або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Не підлягає покаранню  особа, яка вчинила адміністративний проступок у стані осудності, але до винесення рішення у  справі захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Така особа може підлягати  покаранню лише після одужання».

Суб'єкти відповідальності, фізичні особи мають певні  індивідуальні характеристики, які  можна поділити на загальні, властиві всім суб’єктам (вік, осудність) та спеціальні, що визначають індивідуальну характеристику суб'єкта, особливості його соціального, фізичного, професійного, службового, статевого статусу, родинні зв'язки, відношення до власності, до військової служби, ймовірну колишню протиправну  поведінку і т.д., і т.п.

Згідно з спеціальними ознаками суб'єктів адміністративної відповідальності, їх можна поділити на кілька різновидів.

1. Громадяни (у тому числі іноземні громадяни та особи без громадянства). Відповідальність цих суб'єктів може наставати лише з досягненням 16-річного віку до моменту вчинення проступку (а не на момент притягнення до відповідальності за нього). Причому, при віці від 16 до 18 років справи розглядаються в райміськсудах.
2. Іноземці, які не мають дипломатичного імунітету. Це – іноземці, які перебувають в Україні за приватними візами, у комерційних справах, співвласники спільних підприємств, студенти, туристи. Питання про відповідальність іноземців, що мають дипломатичний імунітет, за порушення адміністративного характеру вирішується дипломатичним шляхом (Віденська конвенція, 1969рю). За окремі проступки іноземці і особи без громадянства не можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності. Це порушення правил користування суспільними фондами, нехтування загальним військовим обов'язком та ін.
3. Так звані працівники – особи, що виконують професійну діяльність або взагалі зайняті у суспільній праці. Серед таких – працівники транспорту, торгівлі, сільського господарства, землекористувачі, мисливці, особи, відповідальні за експлуатацію розмножувальної техніки та ін.
4. Особи, які у адміністративно-правові відносини з органами виконавчої влади щодо реалізації власних прав – водії особистого транспорту, особистих маломірних суден, громадяни. Що мають дозвіл на зберігання вогнепальної зброї та ін.
5. Суб'єкти, якими стають громадяни на підставі родинних зв'язків, життєвих обставин або їхнього фізичного стану. Це батьки та особи, що їх замінюють, громадяни, хворі на венеричні захворювання, пасажири, що перетинають державні кордони, та ін.
6. Службові особи, оскільки службовим обов'язком може бути виконання (дотримання) певних загальнообов'язкових правил, що забезпечується нормами адміністративної відповідальності.
7. Особи, які виконують службові обов'язки у громадському порядку з наданням їм законом владних повноважень.
8. Народні депутати. Для них законодавством передбачено депутатський імунітет від адміністративної відповідальності. За своєю суттю цей імунітет є процесуальним, оскільки поширюється лише на адміністративні проступки, що розглядаються у судовому порядку. До того ж він обмежений територіально – діє на території місцевої Ради. Давання згоди Радою, згідно з поданням прокурора, на притягання депутата до адміністративної відповідальності робить останнього деліктоздатним.

Суттєві зауваження викликає позиція Л.Коваля, відповідно до якої спеціальні (соціальні) ознаки суб'єкта на кваліфікацію адміністративного  делікту не впливають, а лише відіграють роль обставин, що визначають ступінь  та вид юридичної відповідальності!?]. Проте чинне законодавство про  адміністративні правопорушення містить  десятки прикладів деліктів, де притягнення  особи до юридичної відповідальності прямо залежить від її визнання спеціальним  суб'єктом (статті 1663, 1664, 1665, 1666 КпАП України  та інші).

Відсутність же спеціальних  ознак суб'єкта, коли така обставина  передбачена законом, виключає наявність  складу адміністративного делікту  в скоєному. У таких випадках спеціальні ознаки суб'єкта виступають невід'ємною (конструктивною) ознакою складу делікту, їх встановлення у процесі адміністративно-правової кваліфікації є обов'язковим. Тому навряд чи є достатньо підстав твердити про незначимість чи несуттєвість цих  ознак для юридичної оцінки діяння.

Визначення такого роду специфічних  особливостей має істотне значення у практичній діяльності суб'єктів  адміністративно-правової кваліфікації, оскільки за певний вид адміністративного  делікту особа, не наділена цими ознаками, в жодному разі не може притягуватися  до адміністративної відповідальності. А, отже, досить високою буде ціна юридичної  помилки.

Потребуючою деякого уточнення  є також думка, згідно з якою спеціальні ознаки суб'єкта можуть виконувати подвійну функцію: по-перше, виступати як конструктивні  ознаки складу адміністративного делікту, і, по-друге, бути кваліфікуючою ознакою  кваліфікованого скла-ду[8]. Д.Бахрах вказує: «Ознака спеціального суб'єкта... буває кваліфікуючою ознакою  кваліфікованого складу. В таких  випадках за конкретні дії до адміністративної відповідальності може бути притягнута будь-яка особа, котра досягла 16-річного  віку, а вчинення подібних дій спеціальним  суб'єктом оцінюється як виконання  кваліфікованого складу»[9].

Подібну точку зору висловлює  і С.Гончарук, який відносить до розряду  ознак спеціального суб'єкта як конструктивні  ознаки складу адміністративного правопорушення, так і кваліфікуючі обставини[10]. Якщо перша теза даної позиції навряд чи може бути опонована, то інша викликає ряд суттєвих зауважень.

Зокрема, ознака суб'єкта адміністративного  делікту, яка є кваліфікуючою  ознакою кваліфікованого складу, не має абсолютно ніякого значення для адміністративно-правової кваліфікації діяння, її відсутність не тягне  автоматичної відсутності складу адміністративного  делікту в скоєному — вона не є обов'язковою для даного складу. Між тим, як уже зазначалося, однією з властивостей спеціальної ознаки суб'єкта є її обов'язковість.

Таким чином, при одночасному  твердженні про можливість спеціальної  ознаки суб'єкта бути як конструктивною ознакою складу певного адміністративного  делікту (обов'язковим його елементом), так і кваліфікуючою обставиною, що не є обов'язковою для складу, відбувається порушення логічного  закону непротиріччя.

Даний закон є необхідною умовою логічної правильності мислення і полягає у наступному: забороняється  стверджувати та заперечувати будь-що про одне й те ж явище (предмет) у одному й тому ж сенсі. Простіше кажучи, не може йтися про можливу  необов'язковість завідомо обов'язкової  ознаки.

Виходячи з викладеного, вважаю не зовсім правомірним віднесення ознаки суб'єкта адміністративного  делікту, що є кваліфікуючою ознакою  у кваліфікованому складі, до ознак  спеціального суб'єкта.

Оскільки такі ознаки не включаються до складу делікту, але  разом з тим мають важливе  значення для вибору виду і розміру  стягнення, порядку його застосування, то цілком слушно констатувати їх належність до ознак особливого суб'єкта делікту (ознаки суб'єкта, які не входять  до складу, але мають значення при  призначенні покарання)[11]. Відповідно, логічно вірним є вести мову не про можливість виконання ознакою  спеціального суб'єкта двох контрадикторних  функцій, а про можливість віднесення однієї й тієї ж ознаки суб'єкта, в залежності від покладених на неї  законодавцем функцій, до ознак спеціального чи до ознак особливого суб'єкта[12].

Така точка зору опосередковано підтверджується і законодавцем. Так, у ст. 18 КК України спеціальний  суб'єкт злочину прямо визначається як: фізична осудна особа, що вчинила  у віці, з якого може наставати  кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом котрого може бути лише певна особа. Як випливає з даного визначення, обставини, що пом'якшують  чи обтяжують відповідальність особи, не належать до ознак спеціального суб'єкта правопорушення. Та сама неповнолітня особа не може вважатися спеціальним  суб'єктом адміністративного делікту, оскільки дане правопорушення може бути скоєне будь-якою іншою особою.

Аналіз статей чинного  КпАП України дозволяє усі ознаки, що характеризують спеціальний суб'єкт, умовно поділити на наступні групи:

1. такі, що характеризують  трудові, службові обов'язки певних  категорій працівників: керівники  підприємств, їх заступники, посадові  особи, механізатори, працівники  торгівлі, капітани суден, працівники, службовці та інші;

2. — які характеризують  спеціальні обов'язки громадян: військовозобов'язані,  призовники, іноземні громадяни,  особи без громадянства, землевласники,  водії тощо;