Основы законодательства как источника административного права

 

 

Акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (АРК)

 

Акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (АРК) є окремим видом джерел адміністративного права, оскільки це пов'язано з особливостями адміністративно-територіального і політичного статусу Автономної Республіки Крим у складі України. Вказані органи є правомочними регулювати питання місцевого значення. Верховна Рада АРК приймає Конституцію АРК (яка потребує затвердження Верховною Радою України), рішення та постанови. Своєю чергою, Рада міністрів АРК приймає постанови. Прикладом може слугувати постанова Ради міністрів АРК від 22 грудня 2006 р. № 830 «Про видачу ліцензій на здійснення будівельної діяльності в Автономній Республіці Крим». 

Нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим (АРК). Верховна Рада АРК приймає Конституцію АРК, яка затверджується Верховною Радою України, та інші нормативно-правові акти у формі рішень та постанов. Актами Верховної Ради АРК може здійснюватися самостійне адміністративно-правове регулювання з належних до її відання питань: сільського господарства, лісів; меліорації та кар'єрів; громадських робіт, ремесел і промислів благодійної діяльності; курортно-рекреаційної сфери та деяких інших. Нормативно-правовими актами Ради Міністрів АРК є постанови, які можуть прийматися з питань розвитку в регіоні економіки, соціальної сфери, фінансової, кредитної та цінової політики, промисловості, паливно-енергетичного комплексу, водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства та інших.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Акти центральних і місцевих органів виконавчої влади

 

Акти центральних і місцевих органів виконавчої влади як джерела адміністративного права представлено у вигляді наказів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також у розпорядженнях голів місцевих державних адміністрацій. Нормативні акти центральних органів виконавчої влади називають відомчими, оскільки їхні положення звичайно поширюються на суспільні відносини, що виникають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства чи відомства. Своєю чергою, голови місцевих державних адміністрацій мають право в одноособовому порядку в межах своїх повноважень видавати розпорядження, обов'язкові для виконання на певній території. Приклад акта центрального органу виконавчої влади - наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 4 серпня 2006 р. № 2681 «Про затвердження Порядку преміювання працівників штатних збірних команд України». Своєю чергою, прикладом акта місцевого органу виконавчої влади є розпорядження голови Вінницької обласної державної адміністрації від 15 грудня 2006 р. № 493 «Про закриття навігації на водних об'єктах області у 2006 році».

Рішення органів місцевого самоврядування. Як приклад можна навести рішення Київської міської ради від 31 жовтня 2006 р. № 141/198 «Про затвердження Порядку погодження та підготовки до затвердження містобудівної документації в місті Києві».

Накази керівників державних підприємств, установ, організацій.

Акти місцевих державних адміністрацій — розпорядження їх голів приймаються в одноосібному порядку і є обов'язковими для виконання на відповідній території (область, місто, район) всіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами. 
    Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази, які в деяких випадках також можуть мати нормативний характер і є обов'язковими для певного кола підприємств, установ, інших організацій, що діють на відповідній території.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Таким чином, можна зробити висновок, що основами адміністративного законодавста є джерела адміністративного права.

Таким чином, джерело адміністративного права – це акт суб'єкта публічного управління, що регулює виконавчо-розпорядчу діяльність і складається з адміністративно-правових норм.

Якщо такий акт, поряд з нормами адміністративного права, містить норми інших галузей права (фінансового, цивільного й ін.), для адміністративного права він буде джерелом лише в частині, що містить адміністративно-правові норми.

Усі джерела адміністративного права мають свої особливості й різняться між собою. Ці відмінності найчастіше зумовлені такими обставинами: а) цільовою спрямованістю і змістом норм; б) їх юридичною чинністю; в) масштабом дії норм; г) правовим статусом адресатів.

Сукупність джерел адміністративного права є специфічною системою, компоненти якої пов'язані між собою. Ознаки системи джерел адміністративного права такі:

а) усі вони основані на нормах Конституції та законів, що мають юридичну чинність;

б) нормативні акти вищих органів слугують юридичною базою для нормативних актів органів нижчого підпорядкування, що також є джерелами адміністративного права;

в) нормативні акти вищих органів, як джерела адміністративного права, мають більшу юридичну силу і масштаб дії порівняно з актами, що приймаються суб'єктами нижчого підпорядкування.

Система адміністративного права — це його внутрішня форма, як вже було зазначено, що характеризує його внутрішню побудову. Структура системи адміністративного права включає в себе адміністративно-правові норми та адміністративно-правові інститути.

Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки людини в суспільстві, що встановлюються (санкціонуються) і забезпечуються державою з метою закріплення, регулювання й охорони суспільних відносин у сфері державного управління.

Адміністративно-правовим нормам притаманні як загальні ознаки, що характеризують будь-яку правову норму, так і певні особливості, характерні тільки для цього виду правових норм. До особливих ознак адміністративно-правових норм можна віднести такі:

—закріплюють владні (керівні) та внутрішньоорганізаційні відносини;

—метод впливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);

—гарантування державного переконання та примусу при їх реалізації;

— органічне об'єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.

Адміністративно-правові норми мають логічну структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція) і можуть за різними критеріями групуватися за певними видами. Вони можуть об'єднуватися за різними критеріями і створювати адміністративно-правові інститути (наприклад, загальні, особливі та спеціальні).

Адміністративно-правовий інститут — це об'єднання двох і більше адміністративно-правових норм в єдину початкову, видову чи родову групу для регулювання відповідних суспільних відносин.

Об'єднуючись, норми й інститути утворюють загальну, особливу та спеціальну частини адміністративного права України.

Загальна частина об'єднує адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють основні принципи управління, правовий статус суб'єктів управління, форми та методи їхньої діяльності, функціонування адміністративного процесу та гарантії і способи забезпечення законності в державному управлінні.

Особлива частина включає в себе адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють управління в різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій тощо.

Спеціальна частина охоплює адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що регулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (наприклад, внутрішніх справ, митної служби, податкової адміністрації тощо).

Названі три види інститутів слід розглядати як загальні. Своєю чергою, вони поділяються на головні та початкові.

Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела.Джерелами адміністративного права називають правові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністративно-правові норми.

Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти — письмові документи державних органів та інших компетентних суб'єктів, що приймаються ними в установленому порядку і вміщують адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою їх можна поділити на конституційні, законні та підзаконні. Наприклад, Конституція України закріплює, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).

Систему джерел адміністративного права утворюють Конституція України, закони та інші законодавчі акти України (тобто акти, що мають юридичну силу закону — основи законодавства, кодекси), міжнародно-правові акти, ратифіковані у встановленому порядку, постанови Верховної Ради України, нормативні акти Президента України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативні акти органів виконавчої влади (постанови Кабінету Міністрів України і Ради міністрів АРК; нормативні накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України і АРК; нормативні акти місцевих державних адміністрацій; локальні нормативні акти), рішення місцевих рад та їх виконкомів, прийняті в межах делегованих їм повноважень виконавчої влади.

До джерел адміністративного права можуть бути віднесені рішення Конституційного Суду України, оскільки в результаті діяльності цього органу можуть тлумачитися або визнаватися такими, що не відповідають Конституції України, окремі адміністративно-правові норми.

Місце конкретного джерела адміністративного права у цій системі визначається поняттям юридичної сили. Остання характеризує ступінь підпорядкування нормативно-правових актів, а саме: усі вони грунтуються на нормах Конституції і законів України, які мають найвищу юридичну силу; - нормативні акти вищих органів виконавчої влади є юридичною базою для актів, що приймаються органами виконавчої влади нижчого рівня; - акти центральних органів виконавчої влади мають більший масштаб дії, ніж аналогічні акти нижчих органів; - нормативні акти галузевого (відомчого) характеру ґрунтуються на джерелах загальнодержавного характеру. Основними видами нормативно-правових актів як джерел адміністративного права, за їх юридичною силою, є наступні.

1. Закони як форма виявлення  волі народу України закріплюють  і регулюють найважливіші аспекти  організації і діяльності органів  виконавчої влади, державної служби, правового статусу особи у сфері державного управління, створюють режим відповідальності, а також регламентують порядок реалізації повноважень органів управління, правоохоронних, судових та інших органів. Закони бувають конституційні та звичайні. 
   Конституція України як Основний Закон має вирішальне значення у встановленні основ правового регулювання державного управління, акумулює головні засади, задає управлінським відносинам цільову спрямованість. В Основному Законі визначаються система органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють основи адміністративно-правового статусу громадян, закріплюють право на участь об'єднань громадян і трудових колективів в управлінні державними і громадськими справами, обов'язки і відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності та дисципліни в державному управлінні. 
   Проте роль Конституції України як засадничого джерела адміністративного права не може бути зведена лише до прямого регулювання основних питань управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають видання окремих законів — з метою конкретизації та деталізації конституційних положень, на яких базуватиметься поточне адміністративно-правове регулювання відповідних суспільних відносин. Так, після прийняття Конституції України розроблено і введено в дію чимало законів, що стосуються сфери адміністративно-правового регулювання. Це закони України “Про звернення громадян” від 02.10.1996 р., “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р., “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” від 22.06.2000 р. та ін. 
   Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законом можуть регулюватися: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організація державної статистики та інформатики; основи національної безпеки, організація Збройних Сил України; забезпечення громадського порядку, правовий режим державного кордону, воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації; діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них тощо.

 2. Постанови Верховної Ради України мають організаційно-правовий характер і за юридичною силою є наступним після законів рівнем. Ці акти бувають двох видів.

По-перше, з їх допомогою парламент може вирішувати невідкладні питання керівництва державою, які віднесені до його компетенції, але не врегульовані у законах. Наприклад, Постанова Верховної Ради України від 15.08.1997 р. “Про інформацію Кабінету Міністрів України про ситуацію в сільському господарстві та невідкладні заходи щодо державної підтримки агропромислового комплексу”.

По-друге, парламент постановами вводить у дію нові закони, скасовує і змінює застарілі. Подібні акти здебільшого не містять правових норм, є нормативно-допоміжними. Але з огляду на їх правотворче значення, а також на те, що вони діють неодноразово — протягом існування головного акту (закону), їх також слід відносити до джерел права.

Проте у деяких випадках у постановах парламенту містяться і норми права. Так, п. 2 Постанови Верховної Ради від 16 грудня 1993 р. “Про введення в дію Закону України “Про державну службу” встановлює загальнообов'язкове правило: “Дія Закону поширюється на працівників державних органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого та регіонального самоврядування”.

3. Укази Президента України —  акти глави держави, що видаються у межах його повноважень на основі та на виконання Конституції і законів України. 
    Реалізуючи свої повноваження у сфері виконавчої влади, Президент України видає нормативно-правові акти, які насамперед стосуються створення і діяльності органів виконавчої влади. Так, з метою вдосконалення структури органів виконавчої влади, підвищення ефективності державного управління 15 грудня 1999 р. видано укази “Про систему центральних органів виконавчої влади” № 1572, “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” № 1573. Указами Президента затверджуються також положення про окремі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Президент приймає нормативні укази з питань державної служби, управління економікою, з питань розвитку підприємництва та з деяких інших важливих питань.

Такі акти Президента України, як розпорядження, мають індивідуальний характер і норм права зазвичай не містять. 
    4. Акти Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, називаються постановами. Постанови уряду приймаються колегіально на його засіданнях. Цими актами конкретизуються положення законів України і указів Президента України, в тому числі з питань, які є предметом адміністративно-правового регулювання.

 Крім того, Кабінет Міністрів  самостійно приймає рішення, які  стосуються питань державного  управління, віднесених до його  компетенції. Ними, як і актами  Президента, регулюються організація і діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, питання управління в сферах економічного, соціально-культурного розвитку, адміністративно-політичної діяльності.