Основы законодательства как источника административного права

праву.

Принцип законності (ст. 6, 8, 19, 113, 118 Конституції України) означає перш за все обов'язок усіх органів державної влади та місцевого самоврядування (їх посадових осіб) суворо і неухильно дотримуватись у своїй роботі Конституції та законів України. Практично це досягається реалізацією цими суб'єктами влади законів через форми виконання, не порушення, використання і застосування.

У ч. 2 ст . 119 Конституції України також сказано, що «органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі , у межах повноважень та у спосіб , які передбачені Конституцією та законами України». Це означає використання у їх роботі принципу «дозволено тільки те, що передбачено законом ». Проявом принципу законності є і вимога щодо актів державних органів відповідати і не суперечити Конституції та законам України (ст. 8, 11 3, 117, 118).

Конституція України є джерелом адміністративного права і тому, що закріплює основи адміністративно-правового статусу громадян. Конституційні права, свободи та обов'язки є базовими. Вони: мають універсальний характер, визначають права і обов'язки громадян у різних сферах життя суспільства та держави, у тому числі і в управлінській; мають абсолютний характер, не залежать від конкретних обставин, не відзначаються персоніфікацією – їх суб ' єктами є людина та громадяни взагалі, на відміну від тих, що встановлюються безпосередньо адміністративно-правовими нормами. Останні розповсюджуються на спеціальних суб'єктів (державних службовців, посадових осіб, військовослужбовців, студентів тощо); є безпосередньо діючими, але їх реалізація можлива лише завдяки діям (рішенням) органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування. Це потребує подальшої їх деталізації нормами різних (у тому числі і адміністративного) галузей права.

Звертаючись до Розділу 11 «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України, знаходимо декілька основних груп прав громадян, які визначають їх статус у сфері державного управління:

1. Права, пов'язані з участю громадян в управлінні державними справами та їх соціально-політичною діяльністю.  Ці права прямо пов'язані з принципом участі громадян в державному управлінні.

2. Права, реалізація яких передбачає сприяння та допомогу збоку державних органів: право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) забезпечується державним фінансуванням відповіднихсоціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчих програм, існуванням мережі державних та комунальних закладів охорони здоров'я, медична допомога в яких надається безкоштовно; право на житло (ст. 47) передбачає сприяння держави у його будівництві , придбанні у власність, взятті воренду та наданні безкоштовно або за відповідну плату громадянам, як і потребують соціального захисту; право на соціальний захист (ст. 46) гарантується за гальнообов'язковим державним соціальним страхуванням і створенням мережі державних, комунальних, приватних заклад і в для догляду за не працездатними; право на підприємницьку діяльність , яка не заборонена законом( ст . 42); право на освіту (ст . 53) держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійної освіти у державних та комунальних навчальних закладах, надання державних стипендій та пільг учням і студентам ; право на свободу пересування , вільний вибір місця проживання , право вільно залишати територію України ( ст. 33) та ряд і нших.

З. Права, спрямовані на захист прав громадян. Серед них права: на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями , діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових та службових осіб приздійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); на оскарження в суді дій чи бездіяльності органів державної влади , посадових осіб(ст . 55); звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55); звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом

або учасником яких є Україна, після використання усіх національних засобів правового захисту ( ст . 55) ; будь-якими не з абороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань ( ст . 55); на правову допом огу ( ст. 59).

Перелічені вище та інші права, передбачені Конституцією України, не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Основним Законом (ст.64). Окремі обмеження можуть встановлюватися в умовах воєнного та надзвичайного стану, в цілях охорони конституційного ладу, здоров'я, прав і законних інтересів інших о сіб, на підставі судового рішення .

Громадяни України мають не тільки права, а й обов'язки. Конституційні обов'язки, як і права, також мають абсолютний характер. Ними є: захист Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст . 65), утримання від заподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування завданих ними збитків (ст. 66); сплата податків і зборів в порядку і розмірах , встановлених законом (ст. 67) ; неухильне додержання Конституції та законів України (ст. 68); непосягання на права і свободи, честь та гідність інших людей (ст . 68).

Конкретний обсяг прав і обов'язків в окремих сферах управління визначається в законах, указах Преззидента та в інших підзаконних нормативних актах, що видаються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування (коли вони виконують відповідні делеговані повноваження), тобто у джерелах адміністративного права в прямому розумінні цього терміну.

Конституція визначає також і форми закріплення адміністративно-правових норм. Так, у ст. 91 встановлено, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти, Президент видає укази і розпорядження (ст. 106); Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження (ст. 117), голови місцевих державних адміністрацій приймають рішення (ст. 118).

Конституція України є основою для розвитку адміністративного законодавства. Її положення визначають необхідність оновлення джерел адміністративного права та межі адміністративно-nравового регулювання. Досягається це шляхом визначення ряду питань державного управління, які можуть бути врегульовані виключнозаконами (ст. 92). Зокрема, винятково нормативно-правовими актами Верховної Ради України у формі закону мають установлюватися:

• засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку ;
• основи соціального захисту, регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;
• правові засади і гарантії nідприємництва ; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
• засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
• засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
• організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;
• основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;
• правовий режим державного кордону, воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;
• діяння, які є адміністративними правопорушеннями та відповідальність за них;
• засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційнго ринків;
• порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального тощо.

Реалізація Конституції України потребує зокрема прийняття законів «Про Кабінет Міністрів України », «Пр о центральні органи виконавчої влади», « Про порядок розробки та реалізації державних програм», « Про управління об'єктами державної власності » , « Про державний контроль у сфері виконавчої влади », «Про порядок реєстрації нормативно-правових актів органами виконавчої влади», Кодексу організації державної служби, Адміністративно-процедурного кодексу та багатьох інших адміністративно-правових законодавчих актів.

Конституція України як джерело адміністративного права забезпечує діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування й, разом з тим, визначає способи захисту прав громадян від зловживань з боку владних структур. Так, у Основному Законі окреслено систему органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організацію діяльності, зовнішні форми правових актів тощо. Поряд з цими положеннями в Конституції містяться норми, що встановлюють адміністративно-правовий статус громадян, обов'язки й відповідальність представників влади, а також фіксують форми контролю за діяльністю органів і посадових осіб виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Щодо законів України як джерел адміністративного права, виходячи зі змісту ст. 92 Конституції, виключно такими актами можуть визначатися права й обов'язки громадян, гарантії зазначених прав, засади утворення об'єднань громадян, організація та діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, засади місцевого самоврядування тощо.

Таким чином, у системі джерел адміністративного права Конституція та закони України відіграють провідну роль, оскільки, маючи вищу юридичну силу, вони є базою для появи нових джерел зазначеної галузі права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Постанови Верховної Ради України

 

Постанови Верховної Ради України мають організаційно-правовий характер і за юридичною силою є наступним після законів рівнем. Ці акти бувають двох видів. По-перше, з їх допомогою парламент може вирішувати невідкладні питання керівництва державою, які віднесені до його компетенції, але не врегульовані у законах. Наприклад, Постанова Верховної Ради України від 15.08.1997 р. «Про інформацію Кабінету Міністрів України про ситуацію в сільському господарстві та невідкладні заходи щодо державної підтримки агропромислового комплексу». По-друге, парламент постановами вводить у дію нові закони, скасовує і змінює застарілі. Подібні акти здебільшого не містять правових норм, є нормативно-допоміжними. Але з огляду на їх правотворче значення, а також на те, що вони діють неодноразово — протягом існування головного акту (закону), їх також слід відносити до джерел права. Проте у деяких випадках у постановах парламенту містяться і норми права. Так, п. 2 Постанови Верховної Ради від 16 грудня 1993 р. «Про введення в дію Закону України «Про державну службу» встановлює загальнообов’язкове правило: «Дія Закону поширюється на працівників державних органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого та регіонального самоврядування».

Постанови Верховної Ради України регулюють невідкладні питання, віднесені до компетенції законодавчого органу держави. Саме за допомоги постанов парламент оперативно реагує на ті чи інші актуальні питання сучасності. Також за допомоги вказаних постанов вводяться в дію нові закони, скасовуються та вносяться зміни до вже прийнятих законів. Прикладами можуть слугувати постанови Верховної Ради України від 21 грудня 2006 p. № 513-V «Про утворення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань перевірки ефективності функціонування спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку в Україні» або від 12 січня 2007 p. № 601-V «Про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для вивчення питань аналізу стану додержання Конституції та законів України у нормотворчій та правозастосовчій діяльності державних органів, посадових осіб, інших суб'єктів владних повноважень».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Укази Президента України

 

Укази Президента України — акти глави держави, що видаються у межах його повноважень на основі та на виконання Конституції і законів України. 
   Реалізуючи свої повноваження у сфері виконавчої влади, Президент України видає нормативно-правові акти, які насамперед стосуються створення і діяльності органів виконавчої влади. Так, з метою вдосконалення структури органів виконавчої влади, підвищення ефективності державного управління 15 грудня 1999 р. видано укази «Про систему центральних органів виконавчої влади» № 1572, «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» № 1573. Указами Президента затверджуються також положення про окремі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Президент приймає нормативні укази з питань державної служби, управління економікою, з питань розвитку підприємництва та з деяких інших важливих питань. Такі акти Президента України, як розпорядження, мають індивідуальний характер і норм права зазвичай не містять.

Укази Президента України торкаються реалізації його повноважень, визначених у ст. 106 Конституції України. За допомогою указів Президент України реалізує свої повноваження, зокрема й у сфері виконавчої влади. Прикладами актів Президента України, які є джерелом адміністративного права, є укази Президента України від 6 липня 2004 р. № 752/2004 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління вугільною галуззю та її розвитку» або від 26 січня 2007 р. № 47/2007 «Про направлення миротворчого персоналу України для участі в операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Постанови Кабінету Міністрів України

 

Постанови Кабінету Міністрів України - вищого органу виконавчої влади в державі приймаються на підставі ст. 116 Конституції України та є обов'язковими для виконання. Постанови присвячено регулюванню різноманітних питань економічної, соціально-культурної та адміністративно-політичної сфер суспільного життя. Постанови Кабінету Міністрів України від 23 липня 2004 р. № 942 «Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації спеціальних харчових продуктів і висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи на продовольчу продукцію» або від 25 січня 2007 р. № 60 «Про утворення Державної інспекції з контролю якості вугільної продукції» спрямовано на вирішення конкретних актуальних питань життєдіяльності держави.

Акти Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, називаються постановами. Постанови уряду приймаються колегіально на його засіданнях. Цими актами конкретизуються положення законів України і указів Президента України, в тому числі з питань, які є предметом адміністративно-правового регулювання. Крім того, Кабінет Міністрів самостійно приймає рішення, які стосуються питань державного управління, віднесених до його компетенції. Ними, як і актами Президента, регулюються організація і діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, питання управління в сферах економічного, соціально-культурного розвитку, адміністративно-політичної діяльності. Постановами уряду (як і актами парламенту, Президента України, інших органів виконавчої влади) затверджуються статути, положення, правила, інструкції та деякі інші акти, що містять адміністративно-правові норми. Статут, положення — акт, який визначає організацію та діяльність окремих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, їх службовців та інших осіб у певних сферах діяльності (наприклад, Статут про дисципліну працівників зв'язку, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 р.). 
   Правила — акт, що конкретизує норми права більш загального характеру з метою регулювання поведінки суб'єктів правовідносин у певних сферах державного управління і має процедурний характер (наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.1997 р. затверджені Правила надання послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення). Інструкція — акт, яким роз'яснюється порядок застосування закону чи іншого акту більшої юридичної сили, створюється механізм їх реалізації (наприклад, Примірна інструкція діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.1997 р.). Окрім постанов, Кабінет Міністрів України видає і такі акти, як розпорядження, котрі мають, як правило, індивідуальний характер і спрямовані на вирішення конкретних управлінських справ.