Дидактичні ігри на уроках географії у 7 класі

Для використання всіх ігор у навчанні характерна загальна структура  навчального процесу , що включає чотири етапи:

• орієнтація - вчитель представляє тему, дає характеристику гри , загальний огляд її ходу і правил;
• підготовка до проведення: ознайомлення зі сценарієм, розподіл ролей, підготовка до їх виконання, забезпечення процедур керування грою;
• проведення гри: учитель стежить за ходом гри, контролює послідовність дій , надає необхідну допомогу, фіксує результати;
• обговорення гри: дається характеристика виконання дій, їхнього сприйняття учнями , аналізуються позитивні і негативні сторони ходу гри , які виникли труднощі , обговорюються можливі шляхи вдосконалення гри , у тому числі зміна її правил.

 

4. Психолого-педагогічні умови проведення дидактичних ігор у навчальному процесі.

Перш ніж розглянути дидактичні умови використання гри в навчальному  процесі, з'ясуємо значення таких понять, як “умова” та “дидактична умова”. В педагогіці умови визначаються як – обставини чи особливості  реальної дійсності, за яких відбувається або здійснюється щось [3,136].

Відповідно, дидактичні умови  – сукупність обставин, які роблять  успішним протікання навчального процесу [3,136].

Проаналізувавши літературу і дослідивши понятійний апарат, ми виділяємо такі дидактичні умови  успішного використання гри в  навчальному процесі як:

1) наявність мети навчально-виховного  процесу, яка має особистісний  смисл і забезпечує позитивну  мотивацію учнів в процесі  навчання з використанням гри  на уроках географії;

2)   особистісно-зорієнтований характер ігрової діяльності;

3)   застосування комплексу різноманітних дидактичних ігор на уроках географії.

Тож розглянемо їх детальніше.

Перша умова – мета навчально-виховного процесу повинна мати особистісний смисл і забезпечувати позитивну мотивацію учнів в процесі навчання з використанням гри на уроках географії.

Мотив – (франц. motif, від лат. moveo – рухаю) спонукальна причина дій та вчинків людини. Виховання й закріплення в досвіді правильних мотивів поведінки – одне з найважливіших завдань педагога [3,79].

Мотивація – система мотивів  або стимулів, яка спонукає учня до конкретніх форм діяльності або поведінки. Значення мотивації для поведінки діяльності і формування особистості школяра дуже велике. Завдання педагога – виховання правильної мотивації [3,81].

Показниками, за якими визначаються рівні пізнавальної мотивації є: наявність інтересу до навчання, що зовнішньо виражається у свідомому  характері навчально-пізнавальної діяльності, невимушеності дій; цілеспрямованість  та наполегливість навчально-пізнавальних дій; тривалість довільної уваги, яку  спрямовує учень на навчальну  дисципліну; прагнення до систематичного навчання, що зовнішньо реалізується поряд із наполегливістю в охайності, ретельності під час виконання  навчальних дій.

Мотиваційний компонент  є складовою навчального процесу. Цей компонент формує усвідомлення учнями їх власного стимулу до діяльності. Повноцінний стимул можливий за усвідомлення реальної значущості знань. Тому роз'яснення  мети, поглиблення мотивації є  передумовою позитивного ставлення  учнів до навчального предмета. Учитель  зобов'язаний викликати в учнів  внутрішню потребу в засвоєнні  знань. Це досягається за допомогою  чіткого й достатнього формулювання учням пізнавального завдання (найчастіше у формі проблемної ситуації), адже одна й та сама за характером і результатами навчальна діяльність учнів може мати різні мотиви. Тому важливо, щоб  учитель свідомо управляв мотиваційною стороною навчальної діяльності учнів, їх інтересами і потребами, формував позитивне ставлення до навчання.

Позитивне ставлення до навчання можливе, якщо: наукові знання викликають зацікавленість, а вчитель створює  ситуації, якими учні захоплюються; знання, вміння і навички значимі  для учня практично в різних життєвих ситуаціях і тому викликають глибоку  зацікавленість; навчальна діяльність стимулює бажання долати труднощі, пробувати власні сили при засвоєнні  навчального матеріалу; у системі  суспільних пріоритетів наукові  знання користуються належним авторитетом, що зміцнює мотиваційну основу навчальної діяльності учнів; сформовано колективний  характер навчальної діяльності (створює  сприятливу атмосферу і прагнення  зайняти достойне місце серед  ровесників); підтримується почуття  власної гідності; навчальна діяльність є плідною (стимулює подальші старання); утвердилося справедливе оцінювання досягнень, доброзичливе ставлення, повага й розумна вимогливість до учнів.

Позитивна навчально-пізнавальна  мотивація, яка реалізується в свідомому  визначенні мети власної навчально-пізнавальної діяльності, розумінні та сприйманні вимог вчителя, наявності та розвиненості умінь працювати з книгою, наявності  уміння складати план своїх дій, наявності  умінь самоконтролю впливає на підбір дидактичних ігор для уроків української  мови.

Н. Волкова зазначає, що емоційне благополуччя у співпраці вчителя  і учнів забезпечується позитивною оцінкою дій і вчинків останніх з боку вчителя і дорослих. Емоційна налаштованість – це активізація  почуттів, обумовлених змістом майбутньої роботи, характером інформації, яку  вчителю необхідно передати, а учням засвоїти [3,54]. Якщо вчитель не вміє викликати перед майбутньою зустріччю з учнями певних позитивних емоцій, то неможливо створити необхідний психологічний клімат, який забезпечив результативність взаємодії його з учнями.

Отже емоційна налаштованість є складовою частиною позитивної мотивації. Така мотивація передбачає виникнення стійких позитивних гештальтів, які за основу мали б чітке уявлення сприятливої атмосфери на уроці, схвалення дій і вчинків учня вчителем та однолітками і отримання задоволення від процесу і результатів своєї праці.

Друга умова - ігрова діяльність повинна мати особистісно-зорієнтований характер.

Особистісно-орієнтована  освіта передбачає таку технологію навчально-виховного  процесу, яка забезпечувала б  створення необхідних умов духовного, морального, емоціонального й інтелектуального становлення особистості, реалізацію не тільки педагогічного впливу, але  й педагогічного взаємовпливу співпраці  й співтворчості в системі  відносин "учитель - учень", активізацію  позиції школяра в збагаченні інтелектуального й духовно-морального потенціалу особистості.

Смисл особистісно-орієнтованого  навчання полягає у створенні  оптимальних умов для становлення  індивідуальності, особистісного розвитку, самовизначення і самоствердження школяра.

Варто зазначити, що до ряду важливих особливостей навчання, орієнтованого  на особистість учня, на думку Н. Волкової, відносять: гуманістичну систему  стосунків учителя й учнів; активну  інтелектуальну працю; визнання вкладу кожного школяра у колективний  пошук, навчальний результат, орієнтований на розвиток індивідуальності; особистісно-орієнтована  система оцінювання; свободу вибору навчальних ролей, завдань та способів їх виконання; ситуацію успіху у розв'язанні пізнавальних проблем; самооцінку особистісних досягнень у навчальному процесі [3,89].

Кожен з учнів має сприйматися  як особистість окрема і цілісна. Відповідно до цього має організовуватися гра. Отже гра підбирається з урахуванням  ролей адекватних особистостям кожного  учня. Дуже тонка процедура - розподіл ігрових завдань. Тут учитель  має виявити весь психологічний  і педагогічний такт. Учнів, які не можуть похвалитися знаннями, необхідно  підтримувати, створювати для них  ситуацію успіху, щоб вселити впевненість. Незаперечних відмінників і нестримних лідерів можна й навантажити  відповідно − їхня перемога буде важчою, але не менш бажаною.

Таким чином, ми можемо переконатися що елемент особистісної орієнтації є важливим для реалізації цілей намічених педагогом.

Третя умова - застосування комплексу різноманітних ігор на уроках географії.

Гра – це практична групова  вправа з вироблення оптимальних  рішень, застосування методів і прийомів у штучно створених умовах, що відтворюють  реальну обстановку. Під час гри  в учня виникає мотив, суть якого  полягає в тому, щоб успішно  виконати взяту на себе роль.

Гра як метод навчання організовує, розвиває учнів, розширює їхні пізнавальні  можливості, виховує особистість. Цінність цього методу полягає в тому, що в ігровій діяльності освітня, розвиваюча й виховна функції діють у  тісному взаємозв’язку. [4,48].

У процесі гри в учнів  виробляється звичка зосереджуватися, самостійно думати, розвивати увагу. Захопившись грою, діти не помічають, що навчаються.

Для того, щоб повністю використати  можливості, які надає застосуваня гри на уроці, слід застосовувати систему різнопланових ігор. Мова йдеться про ігри різних типів: розвивальні ігри, навчальні, тренувальні і т.д. Саме завдяки спланованому і розумно побудованому алгоритму введення ігор у навчальний процес вони стануть його органічною частиною. Такий алгоритм дозволить повністю розкрити потенціал гри як форми роботи на уроці.

Ігри мають бути такими, які б якомога ширше розкривали можливості учнів. Тобто слід звертатись до поліфункціональних ігор – тих, які б дали змогу учневі актуалізувати  його поза предметні знання.

Таким чином, ми виокремили такі дидактичні умови використання гри в навчальному процесі:

• наявність мети навчально-виховного  процесу, яка має особистісний смисл  і забезпечує позитивну мотивацію  учнів середньої школи в процесі  навчання з використанням гри  на уроках географії;

• особистісно-зорієнтований  характер ігрової діяльності;

• застосування комплексу  різноманітних ігор на уроках географії..

Гра сприятливо діє на розвиток психічних процесів, нових видів  розумової діяльності, засвоєння  нових знань та умінь молодших школярів, тому що в грі поетапне відпрацювання розумових дій  відбувається постійно і ненав’язливо.

Важлива роль гри в розвитку психічних процесів дитини пояснюється  тим, що вона озброює дитину доступними для неї засобами активного відтворення, моделювання за допомогою зовнішніх, предметних дій такого змісту, яке  за інших умов було б неможливим та не могло бути по-справжньому  засвоєно.

В ігровій діяльності створюються  сприятливі умови для розвитку інтелекту  дитини, для переходу від наочно-дієвого  мислення до образного і до елементів словесно-логічного мислення. Саме в грі розвивається здатність дитини створювати узагальнені типові образи, подумки перетворювати їх.

Важко знайти спеціаліста  в області дитячої психології, який би не торкався проблеми гри, не висловлював  би своєї точки зору на її природу  і значення, однак спеціальних  досліджень з цієї проблеми дуже мало, буквально одиниці.

Початок вивчення теорії гри  пов’язаний з такими іменами мислителів як Ф. Шіллер, Г. Спенсер, В. Вундт. Розробляючи свої філософські, психологічні і, головним чином, естетичні погляди, вони поступово, тільки в деяких положеннях торкались гри як одного із найрозповсюдженіших явищ дитячого життя.

В емпіричній психології при  вивченні гри, так як і при аналізі  інших видів діяльності переважав  функціонально-аналітичний підхід. Одні дослідники (К.Д. Ушинський – в Росії, Дж. Селлі, К. Бюлер, В. Штерн – за кордоном) бачили в грі прояви відображення чи фантазії, приведені в рух різноманітними ефективними тенденціями; інші (А.І. Сикорський – в Росії, Дж. Дьюі – за кордоном) пов’язували гру із розвитком мислення.  

Сучасна психологія визначає, що гра охоплює всі періоди  життя людини. Це важлива форма  її життєдіяльності, а не вікова ознака. З грою людина не розлучається все  життя, змінюються лише її мотиви, форми  проведення, ступінь вияву почуттів та емоцій. Розробкою теорії дитячих  ігор, з’ясуванням ролі, структури  і значення гри для виховання  і навчання дітей займалися психологи  Ж.Піаже, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Д.Б. Ельконін та ін.

Використання ігор у навчанні робить недоречною авторитарну позицію  вчителя в спілкуванні з дітьми. Адже, щоб зацікавити дітей майбутньою діяльністю, внести у навчання ситуації несподіванки, вільного вибору, яскраві  позитивні емоції, педагог повинен  сам стати учасником гри.

Структура розгорнутої ігрової  діяльності включає такі компоненти:

-    спонукальний – потреби, мотиви, інтереси, прагнення, які визначають бажання дитини брати участь у грі;

-    орієнтувальний – вибір засобів і способів ігрової діяльності;

-    виконавський – операції, які дають можливість реалізувати ігрову мету;

-    контрольно-оцінний – корекція і стимулювання активності ігрової діяльності.

У дитячих іграх вільна ігрова діяльність виступає переважно  як самоціль. У дидактичних іграх, створених педагогікою (в тому числі  і народною), ігрова діяльність спеціально планується і пристосовується для  навчальних цілей. Дидактичні ігри –  різновид ігор за правилами. У світовій педагогіці відомі системи дидактичних  ігор, які вперше розробили для  дошкільного виховання Ф. Фребель і М. Монтесорі, а для початкового навчання – О. Декролі.