Сутність та значення Гаазького права

— заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни  — знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін. [12]

Особливе значення має питання  про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мартенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить  у собі ряд положень, на яких базується  і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

а) вона лежить в основі всіх принципів права збройних конфліктів і слугує фундаментом для вироблен ня нових норм цієї галузі міжнародного права;

б) закріплює основні  ідеї, якими повинні керувавтися  воюючі держави і «командуючі  військами» при застосуванні законів  і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини  в правовому регулюванні збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових наста нов у конкретних нормах міжнародного права. Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів торкається питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого і мирного населення і закінчення війни.

У відповідності з  Гаазькою конвенцією про початок  воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного  попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних  формах:

— шляхом звернення до власного народу;

— шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;

— шляхом звернення до світового співтовариства.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична  вимога, яка не допускає ніяких подальших  спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду  іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені  способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

а) вторгнення або напад  збройних сил держави на територію  інших держав, або будь-яка воєнна окупа ція, який би тимчасовий характер вона не носила, "що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її;

б) бомбардування збройними  силами держави те риторії іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

в) блокада портів або  берегів держави збройними силами іншої держави;

г) напад збройними  силами держави на сухопутні, морські  або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;

д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться  на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з  порушенням умов, передба чених в  угоді, або будь-яке продовження  їхнього пе ребування на такій  території після припинення дії угоди та ін.

Не вважається відповідним  міжнародному праву не тільки ведення  війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.

Стан війни повинен  бути без зволікання сповіщений нейтральним  країнам і буде мати для них  дійсну силу лише після одержання  оповіщення.

Війна завжди ведеться у  визначених просторових межах. Театр  війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває  сухопутний, морський і повітряний [7].

Театром сухопутної війни  є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні  морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.

Забороняється використовувати  в якості театру війни нейтралізованні  території, територію нейтральних  держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції — 1954 року зосереджені культурні цінності.

Учасниками війни є  не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина  — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний  характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, які не беруть  участь у боях (некомбатанти). Комбатанти  — це особи, які входять  до складу

збройних сил воюючих  сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають  участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого.

Підсумовуючи, зазначимо, що особливістю права Гааги є те, що воно переслідує головну мету: обмежити воюючі сторони у виборі засобів та методів ведення бойових дій. право Женеви і право Гааги на початкових етапах свого існування розвивалися паралельно, кажна з цих галузей права створювалась з гуманними цілями і внесла свій вклад в помякшення жахіть і бід, спричинених війнами. Але з моменту прийняття двох Додаткових протоколів 1977 р. норми Женевського і Гаазького права тісно переплелись, и тепер цей розподіл на дві галузі носить, в значній мірі, умовний и теоретичний характер. Право війни встановлює правила ведення війни і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Воно не забороняє війну, проте це у жодній мірі не означає, що право збройних конфліктів визнає законність війни як такої.

 

РОЗДІЛ 3

 Аналіз норм Гаазького права щодо обмеження засобів і методів ведення війни

 

 

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному  конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни (рис. 3).

Рис. 3. Обмеження щодо законних засобів ведення війни

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка  зору. Оскільки прямої заборони використовувати  ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана  Конвенція про заборону або обмеження  застосування конкретних видів звичайної  зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються  три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження  застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протбкол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав  нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабельних мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Забороняється використовувати  міни, міни-пастки у разі нападу, оборони  або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб [2].

Забороняється також  невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо ваною на нього;

б) способом або засобом  доставления, що не дозволяє спрямовану дію по конкретному військовому об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед  цивільного населення, поранення цивільних  осіб, шкоду цивільним об'єктам  або те й інше разом, що були б  надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанцій но встановлюваними  мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням  цивільних осіб, де бойові дії між  сухо путними військами не ведуться або не вважаються не минучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній  близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні  або знаходиться під її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад установлені попере джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе редження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку  або будь-яке скидання дистанційно  встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді  переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для  по міщення в нього вибухової речовини і для вибуху при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані або асоціюються  з міжнародно визнаними захисни  ми сигналами; хворими, пораненими або  мертвими; місцями поховання; медичними  об'єктами, устатку ванням або транспортом; дитячими іграшками; про дуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ятниками і т.п.