Сутність та значення Гаазького права

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ  УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ

 

 

КАФЕДРА № 43

(військово-гуманітарних  дисциплін)

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

з дисципліни «Правознавство (в тому числі основи військового  законодавства та міжнародне гуманітарне право)»

 

 

Тема: «Сутність та значення Гаазького права»

 

 

 

 

Виконав: студент навчальної групи 3301      О.М.ЧЕРЕМХІВСЬКА

 

 

Перевірив: Начальник  кафедри № 43

полковник                О.О.ПУЧКОВ    

 

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ………………………………………………………………………………	3
1. Історичні передумови становлення Гаазького права……....…….….………	5
2. Право Гааги: поняття, джерела, зміст, значення та місце в системі міжнародного  гуманітарного права  …………………………………………	9
3. Аналіз норм Гаазького права щодо обмеження засобів і методів ведення війни……………….………………………………………………………………	21
Висновки…………………………………………………………………………..	27
Список використаної літератури………………………………………………	28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Участь України в міжнародних акціях з підтримання та досягнення миру актуалізує проблему забезпечення дії права у процесі розв’язання збройних конфліктів, відповідальності держав та громадян за порушення норм, встановлених міжнародним співтовариством, полегшення долі хворих, поранених, полонених. Катастрофічні наслідки, викликані нестримною військовою експансіоністською діяльністю у низці регіонів, попри їхню віддаленість від кордонів України, не знімають гуманітарні питання з порядку денного. Розв’язання гуманітарних проблем коріниться у виконанні міжнародних зобов’язань усіма країнами, в імплементації права збройних конфліктів до національного законодавства, у запровадженні до юридичної практики норм гуманітарного права, вивченні його принципових приписів на різних рівнях цивільної та військової освіти, підтриманні усталеної традиції поваги до невід’ємних прав людини [12].

 Міжнародне гуманітарне право являє собою триєдине ціле таких галузевих складових, як "Право Женеви", "Право Гааги", і всі міжнародні угоди, що стосуються захисту прав людини. При цьому, Гаазьке право, або "Право війни" обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків. В той час як Женевські конвенції торкаються захисту осіб, що потрапили до рук противника (поранених, хворих, військовополонених, цивільних осіб), Гаазькі конвенції 1899р. і 1907 р. намагаються в першу чергу встановити правила ведення воєнних операцій. Вони обмежують право воюючих держав піддавати нападу конкретних осіб та об`єкти і забороняють використання певних методів і засобів ведення бою під час війни. Цим є і актуальна досліджувана тема у наші часи, коли у світі ведеться глобальна боротьба із тероризмом та вибухають нові збройні конфлікти. Саме в таких умовах положення конвенцій, прийнятих під час Гаазьких конференцій миру, набувають неперевершеного значення [1-2].

Аналіз сутності та значення Гаазького права, проведений у даній роботі, є спробою переосмислення концептуальної природи та регулятивних можливостей права Гааги. Таким чином, актуальність теми даної роботи зумовлена низкою чинників, зокрема:

– нестабільністю сучасного світового порядку;

– потребою переосмислення концептуальної природи права війни, його можливостей як засобу врегулювання збройних конфліктів;

– запровадженням до правового освітнього поля України принципів, норм та усталених традицій урегулювання збройних конфліктів як складової процесу гуманізації та професіоналізації освіти військовиків, дипломатів, журналістів, правоохоронців, юристів тощо.

Питанням дослідження правової традиції права збройних конфліктів, яка складалися протягом віків, присвячені праці таких відомих теоретиків права збройних конфліктів, як Р. Бакстер, Ф. Біньона, Г.-П. Гассер, Ф. Кальсховен, Ф. де Мулінен, С. Нахлік, Ж. Пікте, Ж. Тузкос та ін. У працях зазначених науковців головна увага привертається до з’ясування правових можливостей регулювання стихії насильства.

Традиційні  питання розвитку “права війни” викладені  у працях радянських теоретиків –  І. Арцибасова, І. Бліщенка, Г. Мелкова, Г. Тункіна, В. Шаврова та сучасних російських та вітчизняних науковців – Г. Ігнатенка, Ю. Ільїна, Ю. Колосова, Л.Д. Тимченка, С.В. Стасюка, Є.М. Цибуленка та ін.

Мета роботи полягає у тому, щоб усвідомити сутність Гаазького права; окреслити його роль та значення.

Об'єктом дослідження роботи є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни               

Предметом дослідження  є сутнісні складові права Гааги, його роль та значення.

Завданнями  роботи є розгляд історії виникнення Гаазького права; системний аналіз сутнісних складових, підстав формування та дієвих чинників права гааги; з'ясування смислу практичних аспектів Гаазького права, які у своїй сукупності давали б цілісне уявлення про його сутність та значення.

РОЗДІЛ 1

Історичні передумови становлення Гаазького права

 

 

Генеза правової традиції регулювання щодо засобів і методів ведення війни відбувалася у загальному річищі еволюції суспільства та його ставлення до війни як суспільно-політичного явища (таблиця 1).

Таблиця 1

Поетапне вивчення особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни [12]

Основні етапи	Коротка характеристика процесів виникнення правового регулювання збройних конфліктів	Висновок
1	2	3
Стародавній світ	На ранніх етапах розвитку людства збройні  конфлікти становили один з елементів  архаїчної культури. Це був етап примітивного синкретичного права війни, у якому правові, моральні, релігійні та військові відносини поєднувалися у єдине ціле. В окремих цивілізаціях військова справа регулювалася на засадах гуманності, а деякі збірки законів (закони Хаммурапі, Ману, едикти імператора Ашоки та ін.) включали правові настанови щодо гуманного ставлення до учасників війни. Застосовувалися правила про заборону використовувати певні види зброї, наприклад, стріли, що мають зубцюваті, отруйні або розжарені у вогні наконечники (Закони Ману). З розвитком науково-технічної думки розширювався перелік видів зброї, застосування яких заборонено. В античному полі регулювання війн підвалинами гуманного ставлення до суб’єктів збройних змагань були: римське право (природне право – “jus naturale”, право народів “jus gentium”) та римсько-елліністична філософія. Стародавні римляни стверджували, що війна ведеться зброєю, а не отрутою (агmis non veneno).	Адекватно соціальній природі й правовому змісту збройної боротьби у формі воєн та збройних конфліктів еволюціонували важелі їхньої регуляції, які мали тенденцію розвитку від синкретичних морально-правових норм гуманної поведінки (первісного права), правил традицій бойової моралі до моральних кодексів професійних воїнів, а далі – до юридичних документів внутрішньодержавного характеру.
Доба Середньовіччя	Зазначений  період увійшов до історії людської цивілізації суперечливо: разом  з виникненням християнської  та ісламської релігійних концепцій  гуманізації збройної боротьби відбулося освячення самого інституту війни. Релігійно-філософське регулювання збройних конфліктів ісламського та християнського світу не могло задовольнити сторони, тому в XI столітті були укладені перші правові угоди між халіфами та Візантією, а неписані домовленості стали перехідною фазою від моральних правил до правових норм. Із синтезу ідей лицарства, гуманної бойової моралі з першими міжнародними домовленостями виростала система міжнародного права війни. Дотримання  усної угоди в міжнародних  відносинах стало підґрунтям ефективності їхнього виконання. У цей період між собою конкурували чинне писане право зі звичаями. Епоха лицарства залишила у спадок елементи культури гуманності – недоторканість парламентерів, заборону окремих видів зброї, боротьбу до першої крові, що згодом трансформувалися у звичаєве право. Виконання кодексу лицаря забезпечувалося мораллю та вірою, а дієвість цих настанов як момент ефективності залежав лише від волі і культури військовиків (В. Дяченко).	Право  війни не випадково увійшло  до історії як перший самостійній відділ міжнародного права, який своїм предметом обрав регуляцію обумовлених збройним насильством відносин між державами. Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої історико-правової традиції, а далі – розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.

 

Продовження таблиці 1

1	2	3
Епоха Відродження Новий час	Криза середньовічного  світобачення, а також розвиток соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі Розпочалося обґрунтування нової системи соціальних орієнтирів, серцевиною яких стала нова концепція держави. Тільки сильна та централізована держава, яка спиралася на потужну військову організацію, могла подолати внутрішню роз’єднаність суспільства в епоху, коли зароджувалися європейські нації. Тому ідеї державного абсолютизму знайшли найбільше відображення у правових теоріях Ренесансу. Кульмінацією епохи Відродження стало вчення Н. Макіавеллі, яке згодом отримало назву макіавеллізму. Найвищою метою політики, на думку Н. Макіавеллі, є велич, могутність та безпека держави, благо якої повинно стати головним законом суспільного життя. Ренесанс  та філософія Ренесансу ознаменували собою пошук нових шляхів, нового способу, а також нового змісту правового регулювання збройних конфліктів. Врешті-решт цей пошук вилився у нову правову парадигму, яку автор визначає як правова традиція регулювання збройних конфліктів Нового часу. Зважаючи  на суперечність між військовою необхідністю і гуманітарною традицією в Нові часи, зростає правова регламентація війни. Зокрема, до початку бойовищ сторони домовлялися про умови поводження з пораненими, полоненими, цивільним населенням, тобто двохсторонні угоди носили разовий характер і впливали на загальні правила війни в Європі. Проте військова необхідність у формі установки на здобуття беззаперечної перемоги брала верх над вимогами гуманності, тому поступово правилами гуманності почали нехтувати, поранених кидали напризволяще на полях бойовищ, не гребували навіть знищенням медичного та духовного персоналу.	Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої у попередню епоху історико-правової традиції, а далі – розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.
Друга половині XIX – початок XXІ століття	У ХVП–ХVПІ століттях гуманізація військової практики почала зростати: до початку бойових дій сторони домовлялися щодо умов поведінки з пораненими, полоненими, цивільним населенням, хоча конвенції носили разовий характер і не впливали на правила війни у Європі загалом. Кульмінацією юридичного позитивізму у становленні міжнародного права збройних конфліктів стало XIX ст., коли остаточно сформувалося право Женеви та Гааги.	В порівнянні зі звичаєвим правом і традиціями гуманної поведінки на війні перевага надавалася чітко зафіксованим текстам міжурядових угод, яких зобов’язані були дотримуватися військово-політичне керівництво держав і особовий склад армії.

 

Таким чином, вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, які обмежували права воюючих щодо завдання збитків противнику. Закони, які забороняли напади на деякі об`єкти (наприклад, місця відправлення культу) та віроломні засоби ведення бою, зокрема такі, як використання отрути, можна знайти у персів, греків і римлян, а також в Індії, в країнах мусульманського світу, в стародавньому Китаї, в Африці і в християнських державах. В своєму сучасному вигляді право війни склалося, в цілому, під впливом християнського віровчення і рицарства, розвитку військової думки в ході воєн, які вели між собою європейські народи після появи в Європі сучасної державної системи. Воно знаходило своє втілення в указах, які видавалися державами своїм арміям. Ці укази передбачали дотримання правил поведінки військ по відношенню до противника. Крім того, командувачами армій укладалися двосторонні акти (картелі, капітуляції, перемир`я), для того щоб можна було потурбуватися про поранених та обмінятися військовополоненими.

Схожий характер таких угод призвів до появи звичаєвих  норм права. Праці різних авторів  в сфері міжнародного та державного права, зокрема Гроція і Ваттеля, внесли вагомий внесок у справу становлення звичаєвого права [7].

 Але лише  в ХІХ столітті, коли війни  велися величезними державними  арміями, що використовували нові  і все більш руйнівні види  зброї, коли на полі бою почала  залишатися жахлива кількість  кинутих поранених, виникло право війни, засноване на багатосторонніх конвенціях [1].

Отже, проведене дослідження процесу становлення, еволюції та подальшого розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни у другій половині ХІХ – початку XXІ століття дозволяє констатувати як головну закономірність перехід від найпростіших синкретичних, традиційних, правових і моральних регуляторів перебігу війни до кульмінації юридичного позитивізму в зазначений період. Особливо важливими для воєначальників є норми, що регулюють використання засобів і методів ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях, тому що вони вводять систему обмежень, що дозволяють уникнути зайвих страждань і руйнувань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

Право Гааги: поняття, джерела, зміст, значення та місце в системі міжнародного  гуманітарного права

 

 

Міжнародне гуманітарне  право є однією з найстарших і  найбільш розроблених галузей сучасного  міжнародного права. Під міжнародним  гуманітарним правом розуміється цільна система юридичних принципів і норм, застосовуваних як у міжнародних, так і в не міжнародних збройних конфліктах, що установлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного права по забороні або обмеженню застосування визначених засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпеченню захисту жертв конфлікту в ході цієї боротьби і визначальну відповідальність за порушення цих принципів і норм [8].