Сутність та значення Гаазького права

Об'єктом даної галузі міжнародного права є суспільні  відносини, що складаються між воюючими сторонами в ході ведення збройної боротьби.

Суб'єктами міжнародного гуманітарного права є суверенні  держави, що борються за свою волю і  незалежність, народи і нації, деякі  міжнародні міжурядові організації.

На відміну від інших  галузей міжнародного публічного права, основою яких є прагнення дозволяти потенційні конфлікти без застосування силових засобів, міжнародне гуманітарне право спрямоване на те, щоб підкорити ситуацію існуючого насильства дії визначених норм, погоджених державами між собою. Необхідно також відзначити, що міжнародне гуманітарне право може бути допоміжним міжнародним інструментом усунення пробілів, колізій і інших недоліків внутрішнього законодавства держави, що виявляються під час виникнення на її території збройного конфлікту [12].

 Таким чином, міжнародне  гуманітарне право базується на інтересах, що держави готові погоджувати на міжнародному рівні для посилення захисту від наслідків війни, в умовах, коли внутрішні правові системи є неефективними в вирішенні цієї задачі. У таких випадках міжнародне гуманітарне право виконує організаційну функцію, сприяючи впорядкуванню відносин між сторонами в збройному конфлікті. Обмеження суверенітету держав-учасників у частині застосування визначених засобів, способів і методів ведення війни складає зміст превентивної функції міжнародного гуманітарного права.

І нарешті, третя —  захисна функція міжнародного гуманітарного  права, зміст якої складається в  наданні заступництва різним категоріям людей. Саме ця функція дозволяє міжнародному гуманітарному праву претендувати на те, щоб стати в історії розвитку міжнародного публічного права першим зводом міжнародно-правових норм, спеціально призначених для захисту людини [8].

Міжнародне гуманітарне  право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави  і народи борються за своє виживання, а з іншого боку − не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач [12]:

•  захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили  брати участь у воєнних діях;

•  встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів  ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для  осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.

Ці два напрямки міжнародного гуманітарного права тісно пов'язані  один з одним, але відносно автономні  в правовому й організаційному  відношенні, одержали назву «Гаазьке право» (право війни) і «Женевське право». Зараз у міжнародному публічному праві практично неможливо розмежувати норми, спрямовані на обмеження і заборону окремих методів і засобів ведення збройної боротьби, і норми, що забезпечують захист жертв війни. При цьому Женевське право, або власне "гуманітарне право", охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або "Право війни" обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Близькість і взаємозв'язок системи прав людини і гуманітарного  права підштовхнули Жана Пікте до висновку про можливість їх об'єднання "під загальною назвою". Бо "право  війни" і "права людини"- це дві  підгалузі гуманітарного права, дві самостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарного права, що діють в різних умовах, захищаючи права людини, "право війни" прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а "права людини" захищають людську особистість від сваволі у вільний час [7].

Женевське право було розроблене винятково в інтересах жертв війни, воно, на відміну від Гаазького права, не дає державам ніяких прав в збиток індивідууму.

Виробники текстів Гаазького права також прислідували ідеали гуманізму. Але ціллю цього права – є регулювання військових дій, і у відповідності з цим Гаазьке право частинно засноване на понятті військової необхідності і збереження держави.

 «Гаазьке право»  включає в себе ряд конвенцій,  особливого значення серед яких  мають Конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 29.07.1899 р. та 18.10.1907 р., які мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забезпечити захист мирного населення [1-3].

Таким чином, метою Гаазького  права є пом'якшення наслідків  війни обмеженням засобів і методів ведення військових дій.

Міжнародне гуманітарне  право цікавлять не причини, а  засоби і методи ведення війни. До теперішнього часу винайдено стільки потужних і витончених засобів знищення (хімічна, бактеріологічна зброя і т.д.), що якби всі вони застосовувалися, ті жорстокі війни, які ведуться на планеті зараз, здалися б дитячими іграми. Перешкоджає їх застосуванню саме Гаазьке право. 

В даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль. З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1) про заборону бомбардувань  із повітряних куль;

2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування  куль, що розвертаються або сплющуються  в людському тілі (рис. 1).

Рис. 1 Гаазька  конференція 1899

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

1) про відкриття воєнних  дій;

2) про закони і звичаї  сухопутної війни;

3) про права й обов'язки  нейтральних держав і осіб  у випадку сухопутної і морської війни;

4) про стан ворожих  торгових суден на початку  воєнних дій;

5) про перетворення  торгових суден у судна воєнні;

6) про встановлення  підводних автоматичних мін, що  вибухають від зіткнення;

7) про бомбардування  морськими силами під час війни;

8) про застосування до морської війни початків Женевської конвенції;

9) про деякі обмеження  в користуванні правом захоплення  в морській війні;

10) про заснування Міжнародної  призової палати;

11) про права й обов'язки  нейтральних держав у разі  морської війни (рис. 2).

Рис. 2. 2-га Гаазька конференція 1907

Зазначені вище конвенції  замінили конвенцію і декларації 1899 року. Саме з тих пір ми говоримо про  Гаазьке право.

У 1909 році була підписана  декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів.

У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.

Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

1949 рік ознаменувався  розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі: в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту  жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять  у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення [12]:

1. Конвенції підлягають  дотриманню «при будь-яких обставинах»,  а, отже, дотримання їх повинно  бути забезпечено державами неодмінно.  Серйозні порушення цього положення  повинні бути кримінально карані.

2. Конвенції підлягають  застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються  пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання  приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегуюються, присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню  в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо  тлумачення і за стосування  конвенції держава-покровителька  або організація, що її заміняє,  яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги.  Вони можуть запропонувати організувати зустріч пред ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по винно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про поря док виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирі шить процедурне питання.

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок  вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

6. Всі неурегульовані конвенціями  справи підлягають вирішенню  на підставі загальних принципів  цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли  в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати  конвенції.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво  в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у  конфлікті;

в) обмеження засобів і методів  ведення війни, за борона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного  права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):

— гуманізація збройних конфліктів;

— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення  війни;

— міжнародно-правовий захист жертв  війни;

— охорона цивільних об'єктів  і культурних цінностей;

— захист інтересів нейтральних  держав;

— сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку  з повагою до людини;