Сукупність злочинів

Призначаючи покарання менш суворіше, ніж передбачено ч. З ст. 186 КК України на підставі ст. 69 КК України, суд навів лише одну обставину, яка пом'якшує покарання, що недостатньо для застосування ст. 69 КК України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України суд призначає остаточне  покарання за сукупністю злочинів шляхом повного чи часткового складання покарання, що призначені за окремі злочини, або шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.

Призначаючи покарання В. за сукупністю злочинів, суд порушив кримінальний закон і поглинув більш суворе покарання менш суворим, яким є виправні роботи щодо арешту.

У зв'язку з порушенням кримінального  закону при призначенні покарання  вирок підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд.

При новому розгляді справи суду слід усунути зазначені порушення  і постановити рішення відповідно до вимог законодавства.

Ураховуючи викладене, керуючись  статтями 395,396 КПК України, колегія  суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Миколаївської області задовольнила, вирок Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2005 р. щодо засудженого В. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.

Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглинання будь – якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.

Оскільки принцип поглинання припускає, що більш суворе покарання завжди поглинає собою менш суворе, то призначені за окремі злочини однакові за видом і розміром покарання поглинанню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено 2 роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК — такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути визначене тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по 4 роки позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю може бути визначене тут лише шляхом поглинання однакових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях і ч. 1 ст. 186, і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює 4 рокам.

Ось ще один приклад.

Кузнецовський міський суд Рівненської  області вироком від 29 грудня 2003 р. засудив К. за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК на п'ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності. Відповідно до ст. 70 КК за сукупністю злочинів К. остаточно визначено покарання у виді п'яти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності, та на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. Згідно зі ст. 76 КК на К. покладено обов'язки не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти їх про зміну місця проживання, роботи та періодично з'являтися в ці органи для реєстрації.

В апеляційному порядку  справа не розглядалася.

К. визнано винним та засуджено  за те, що у вересні 2003 р. він незаконно й неодноразово надавав Р. і М. приміщення квартири для незаконного виготовлення та вживання наркотичного засобу, а також за те, що повторно придбав та зберігав за місцем свого проживання наркотичні засоби з метою збуту.

У касаційному поданні заступник  прокурора Рівненської області, не оспорюючи правильності кваліфікації дій К. та обґрунтованості його засудження, порушив питання про скасування постановленого у справі вироку, оскільки покарання йому призначено з порушенням вимог закону.

Заслухавши доповідь судді, думку  прокурора, який підтримав подання, розглянувши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному  поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про доведеність  винності К. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, правильність кваліфікації його дій грунтуються на досліджених і перевірених у судовому засіданні доказах, що в касаційному поданні не оспорюється. Водночас вирок суду щодо К. підлягає скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Згідно із ч. 1 ст. 70 КК за сукупності злочинів суд, призначаючи покарання (основне й додаткове) за кожен злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Відповідно до п. 21 постанови Пленуму  Верховного Суду України від  24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних. Однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК. Застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться — основне чи додаткове.

Згідно з вироком суд, призначаючи  К. однакові за розміром та видом покарання за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК, порушив вимоги ст. 70 КК та зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, тобто неправильно застосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 371 КПК є підставою для скасування вироку. Крім того, суд, звільняючи К. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, усупереч ст. 77 КК призначив йому додаткове покарання у виді конфіскації майна.

За таких обставин колегія  суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Рівненської області задовольнила: вирок місцевого суду м. Кузнецовська Рівненської області від 29 грудня 2003 р. щодо К. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.

За принципом складання покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного. При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому — до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин.

Складання покарань обмежене певними межами, які встановлені у ч. 2 ст. 70 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, отримане внаслідок складання, визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (максимум) найбільш суворої санкції. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначене покарання у виді позбавлення волі строком на один рік, а за ч. З ст. 296 КК — три роки, то за принципом повного складання суд має визначити остаточне покарання за сукупністю у виді чотирьох років позбавлення волі, бо максимальна межа санкції ч. З ст. 296 КК дорівнює п'яти рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. З ст. 296 КК — чотири роки позбавлення волі, то тут можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавлення волі, призначених за ч. З ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із призначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно призначивши п'ять років позбавлення волі, бо саме такий максимум цього покарання встановлений у санкції ч. З ст. 296 КК.

Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Насамперед, йдеться про позбавлення волі на певний строк, максимум якого дорівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст. 185 КК — до п'яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання за сукупністю цих злочинів визначити шляхом повного складання й остаточно призначити 12 років позбавлення волі. Тут суд вже виходить за межі максимуму позбавлення волі, встановленого у санкціях, через те, що злочин, передбачений ч. 4 ст. 296 КК, є умисним і тяжким. Однак загальний строк позбавлення волі (12 років) не перевищує тут тієї максимальної межі (15 років), яка встановлена для цього виду покарання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні покарання за сукупністю злочинів слід чітко розрізняти максимальну межу покарання, встановлену в санкції статті Особливої частини КК, і максимум виду покарання, встановлений у нормах Загальної частини КК. Слід також мати на увазі, що максимальна межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати 15 рокам позбавлення волі і, отже, збігатися з максимумом, встановленим для цього виду покарання в Загальній частині КК. У цих випадках покарання на строк 15 років позбавлення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, поглинає покарання, призначені за інші злочини, що входять до сукупності.

Принцип повного або часткового складання може бути використаний судом при призначенні за сукупністю злочинів як покарань одного виду, так і різних їх видів. Якщо за окремі злочини призначені покарання різних видів, то суд, перш ніж визначити остаточне покарання за сукупністю, повинен перевести (перерахувати) менш суворий вид покарання у більш суворий за шкалою їх еквівалентів, яка встановлена в ч. 1 ст. 72 КК. Лише після цього здійснюється складання цих покарань. Проте, якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначені таки види основних покарань, як штраф (ст. 53 КК) або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. Тому в таких ситуаціях суд може застосувати або принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, або згідно з ч. З ст. 72 КК призначити кожне з цих покарань до самостійного виконання, коли призначені за окремі злочини покарання застосовуються одночасно и виконуються кожне самостійно — без складання.

Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється частинами 1 і 3 ст. 70 КК, із яких випливає, що додаткове покарання, по-перше, може бути остаточно призначене за сукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попередньо призначалося судом хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність (п. 16 постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). По-друге, якщо одне або декілька додаткових покарань були призначені лише за один із злочинів, що входить у сукупність, то вони приєднується (без поглинання і складання між собою) до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю. По-третє, якщо за всі або декілька злочинів, що входять у сукупність, призначені кілька додаткових покарань, то їх остаточне визначення за сукупністю залежить від того, чи належать вони до покарань одного або різних видів:

а) якщо призначені додаткові покарання одного виду, то вони, насамперед, поєднується між собою шляхом поглинання менш суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, зазначених у ч. 2 ст. 70 КК. Лише після цього отримана таким шляхом загальна міра додаткового покарання приєднується до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю;

б) якщо призначені додаткові покарання різних видів, то вони ні поглинанню, ні складанню між собою не підлягають і згідно з ч. 4 ст. 72 КК кожне з них приєднується до основного, остаточно призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.

У частині 4 ст. 70 КК принципи призначення покарання за сукупністю злочинів поширюються на ситуації, коли після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72 КК.

Злочини, що складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, тому і засудження винного за ці злочини здійснюється не одним, а двома або більше вироками, які постановляються також у різний час. Така ситуація має місце там, де особа, яка вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один із них, а другий було розкрито пізніше, у зв'язку з чим і вирок за нього постановляється вже після вироку за першою справою. Наприклад, особа була засуджена до трьох років позбавлення волі за ч. З ст. 296 КК за хуліганство, вчинене у вересні 2006 р, але після винесення цього вироку й відбуття одного року позбавлення волі за хуліганство з'ясувалося, що засуджений ще у липні 2006 р. вчинив крадіжку, передбачену ч. 1 ст. 185 КК. За новим вироком за цю крадіжку суд призначив винному два роки позбавлення волі. Розглянута ситуація повністю охоплюється ознаками сукупності злочинів, бо особа вчинила два злочини, передбачені різними статтями КК і обидва вони скоєні до засудження хоча б за один із них. Тому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосовуються ті самі правила призначення покарання, які визначені в частинах 1—3 ст. 70 КК. Однак призначення покарання за ч. 4 ст. 70 КК проходить вже в три етапи:

на першому з них суд призначає  покарання за злочин, вчинений до постановлення вироку за першою справою, але розкритий після цього;

на другому — з урахуванням  раніше постановленого вироку і призначеного ним покарання суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинання або шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за обома (попереднім і знов винесеним) вироками у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК;

на третьому етапі в строк  покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, суд зараховує те покарання, яке повністю або частково було відбуте засудженим за попереднім (раніше постановленим) вироком.

Висновок

Підводячи підсумки в даній  роботі, ми можемо визначити що призначення  покарання за сукупністю злочинів проходить  дві стадії: 1) суд призначає покарання  окремо за кожен злочин; 2) суд призначає  остаточне покарання за їх сукупністю. Цей підхід має практичне значення у таких аспектах: а) він сприяє досягненню мети кримінального покарання. Призначаючи покарання за кожний із вчинених злочинів, суд не лише індивідуалізує покарання, а й стверджує принцип  невідворотності покарання; б) він  забезпечує апеляційній і касаційній інстанціям можливість перевірки винесеного вироку, полегшує розгляд справ у  разі, коли йдеться про зміну чи скасування вироку в частині засудження за один із злочинів; в) це дає змогу  правильно застосовувати положення  кримінального закону про його зворотну дію в часі; г) у разі прийняття  закону про амністію він надає  можливість чітко визначити злочин, що підпадає під амністію.