Сукупність злочинів

Принцип, що тут формулюється, полягає в такому: при конкуренції  загальної і спеціальної норм, застосовується норма спеціальна, що найбільшою мірою відображає специфіку, особливості даного злочинного діяння. Розглянемо таку ситуацію: у ст. 348 КК встановлена відповідальність за посягання (тобто за вбивство або замах на вбивство) на працівника правоохоронного органа у зв'язку з виконанням їм службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, у якому передбачена відповідальність за умисне вбивство, вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. І от уявімо собі, що вчинене вбивство працівника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю тут застосовувати, адже очевидно, що і ст. 348 і п. 8 ч. 2 ст. 115 охоплюють цей випадок? При порівнянні цих норм очевидно, що норма, яка міститься в ст. 348, є спеціальною стосовно загальної норми, описаної в п. 8 ч. 2 ст. 115. Тому в цьому випадку застосуванню підлягає норма спеціальна, тобто ст. 348. Застосувати ці обидві норми за правилами ідеальної сукупності неприпустимо, тому що це б призвело до штучного створення сукупності там, де вона відсутня. Пріоритет спеціальної норми перед загальною визнається практикою в ряді випадків. Так, у КК є спеціальні види перевищення влади або службових повноважень. Це частина 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла громадян, вчинене службовою особою), ст. 371 (за-відомо незаконні арешт, затримання або привід), ст. 372 (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності), ст. 373 (примушування давати показання) тощо. Вчинення цих злочинів одночасно охоплюється загальною нормою - ст. 365 про перевищення влади або службових повноважень. І в цих випадках повинний бути відданий пріоритет спеціальним нормам. Кваліфікація таких дій ще і за ст. 365 можлива лише за наявності реальної сукупності.

Чим же відрізняється ідеальна сукупність від конкуренції норм? Сформулюємо вихідні положення, порівнюючи ст. 348 і п. 8 ч. 2 ст. 115: 
а) при ідеальній сукупності вчиняється не один, а два або більше злочини, кожен з яких підпадає під ознаки окремої статті КК. При конкуренції норм вчиняється один злочин, охоплюваний ознаками різних статей КК. Дійсно, вбивство працівника міліції при затриманні злочинця підпадає одночасно і під ознаки п. 8 ст. 115 і під ознаки ст. 348, але тут вчинений один злочин, а при ідеальній сукупності завжди вчиняються два або більше злочини; 
б) при конкуренції норм підлягає застосуванню лише одна норма, що найбільш повно відображає специфіку, особливості вчиненого. У нашому прикладі ми застосовуємо ст. 348. Якби не було цієї спеціальної норми, ми б застосували у справі п. 8 ч. 2 ст. 115, тобто норму загальну. При ідеальній сукупності у кваліфікації фігурують обов'язково дві або навіть більше статті КК, залежно від того, скільки злочинів містяться в діянні винного. Іноді щодо конкуренції норм вживають термінологію іншого порядку: говорять про колізію норм. Проте конкуренція норм і їх колізія - поняття різні. Колізія припускає протиріччя між нормами, при конкуренції цього протиріччя немає. Колізія норм існує незалежно від того, чи є конкретні злочини, які підпадають під ці норми. Конкуренція норм може виникнути, наприклад, у випадку прийняття нового закону, коли вирішується питання, який закон слід застосувати до діянь, що були вчинені до набрання таким законом чинності - закон часу вчинення злочину або закон часу розгляду справи в суді. Це питання про зворотну дію закону, що визначається в ст. 5 КК, являє собою норму колізійну, призначену для вирішення колізій, що виникли між окремими законами. 
Конституційним судом України було вирішено питання про колізію між ст. 24 КК 1960 р., що передбачала можливість застосування смертної кари, і нормами Конституції, що проголосили життя невід'ємним благом людини, яка не може бути свавільно позбавлена ніким цього блага. Конституційний суд, розглянувши цю колізію, визнав ст. 24 КК і відповідні санкції про смертну кару в статтях Особливої частини КК такими, що суперечать Конституції України, і тому неконституційними, а тим самим, і не чинними віднині (рішення від 29 грудня 1999р.). Таким чином, не можна плутати колізію норм із їх конкуренцією.

3. Реальна сукупність і повторність злочинів. Вирішуючи це питання, передусім, слід встановити, що зближує повторність і сукупність злочинів. І при сукупності і при повторності відбувається два або більше злочини, кожен з яких утворює самостійний одиничний злочин. Такі злочини, що утворюють ці поняття, вчиняються послідовно, з певним проміжком між ними у часі. Далі, всі злочини, що входять до повторності або утворюють реальну сукупність, вчинені до засудження хоча б за один з них. Але, що ж відрізняє ці два поняття? У пошуках цієї відмінності слід йти шляхом порівняння видів фактичної повторності з реальною сукупністю. При повторності тотожних злочинів, що є закінченими або всі складають замах на злочин, все вчинене охоплюється однією і тією ж статтею КК, а при реальній сукупності кожне з злочинних діянь підпадає під ознаки самостійної статті КК. Наприклад, дві або більше закінчені крадіжки кваліфікуються за ч. 2 ст. 185, повторне одержання хабара службовою особою - за ч. 2 ст. 368. Інакше обстоїть справа з повторністю тотожних злочинів, коли делікти, що входять до неї, підпадають під різні частини однієї і тієї ж статті КК, або, утворюючі повторність злочини, розрізняються лише тим, що один з них є закінченим, а другий - замахом на злочин (або навпаки). У цих випадках вчинене, як вказувалося вище, потрібно кваліфікувати за правилами сукупності злочинів. Така повторність тотожних злочинів виступає як вид реальної сукупності. Те ж слід сказати і про повторність однорідних злочинів, що припускають, кваліфікацію кожного діяння за самостійною статтею КК. Так, вчинення крадіжки, а потім шахрайства, потребує застосування кожної з статей, які передбачають відповідальність за ці злочини, причому з урахуванням, що другий злочин є повторним. Але така ситуація свідчить, що перед нами реальна сукупність злочинів. І дійсно, зазначені види повторності у той же час є видами реальної сукупності. У таких випадках відбувається своєрідне з'єднання повторності і сукупності злочинів (це так звана "повторність-сукупність").

3. Призначення покарання за сукупністю  злочинів.

Оскільки можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність, існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню); б) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); в) система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші злочини); г) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання (коли призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, суд повинний за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); ґ) змішані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинання або використовується сполучення цих систем із системою обов'язкового чи факультативного підвищення покарання).

Змішана система призначення покарання  за сукупністю встановлена і у ч. 1 ст. 70 КК України 2001 р., де зазначено, що за наявності сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Наведемо приклад з судової практики.

Карлівський районний суд Полтавської  області вироком від 17 серпня . 2005 р. засудив С. за ч. З ст. 185 КК на три роки позбавлення волі, за ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК — на два роки позбавлення волі. На підставі ст. 1 Закону «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591-ІУ засуджену звільнено від покарання, призначеного за ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК, і відповідно до ст. 75 КК її звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Цим же вироком засуджені також  Д. і Т., судові рішення щодо яких у касаційному порядку не оскаржені.

С. визнано винною в тому, що 2 лютого 2005 р. вона за попередньою змовою з Д., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, проникла до квартири Д. М, звідки таємно викрала телевізор вартістю 1 тис. 240 гри, який згодом продала Д. І.

9 лютого 2005 р. С. вирішила незаконно заволодіти телевізором. З цією метою вона домовилася з Т., що він, приїхавши з нею до Д. І., відрекомендується працівником міліції і вони шляхом обману заволодіють зазначеним майном. Того ж дня вони так і вчинили, однак, коли С. і Т. винесли телевізор на вулицю, до них підійшов П., який викрив їх у шахрайстві й таким чином не дав можливості довести їм свій злочинний намір до кінця.

У касаційному поданні заступник  прокурора Полтавської області  послався на те, що районний суд неправильно застосував кримінальний закон, оскільки в чинному законодавстві не передбачено можливості звільнення особи від покарання у зв'язку з амністією за один злочин і одночасного призначення їй покарання за інший. Із цих підстав він порушив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд в той же суд в іншому складі суду.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши  наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 337 КПК при постановленні  вироку за сукупністю злочинів суд призначає покарання, керуючись статтями 70, 71 КК. Відповідно до ст. 70 КК при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

С. визнано винною у вчиненні двох злочинів, відповідальність за які  передбачено у ч. З ст. 185 і ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК. Однак суд, призначивши засудженій покарання за кожний злочин окремо, всупереч вимогам ст. 70 КК і ст. 337 КПК, не визначив їй остаточного покарання за сукупністю злочинів, більш того, при цьому не врахував, що чинним законодавством не передбачено можливості звільнення особи від покарання за амністією і одночасне призначення покарання за інший злочин.

У зв'язку з цим колегія  суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Карлівського районного суду Полтавської області від 17 серпня 2005 р. щодо С. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд у той же суд.

Отже, за сукупністю злочинів призначення  покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять в сукупність; 2) на другому – визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.

1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, — це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відхилення від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає можливість без яких-небудь ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції — пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключити його з вироку.

Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65—69 КК і на цьому етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо необхідно, і додаткове покарання (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.

2. Визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використання для цього спеціальних правил — принципів поглинання або укладання. Це означає, що суд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинання менш суворого покарання більш суворим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні міри покарання, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Зокрема, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк 2 роки, а за ч. З ст. 296 КК (хуліганство) — 4 роки, то більш суворе покарання (4 роки) поглинає собою менш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупністю визначається строком у 4 роки позбавлення волі.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. зазначається (п. 21), що визначення остаточного покарання за принципом поглинання допустиме не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів. Наприклад, якщо за один із злочинів призначені виправні роботи строком на один рік, а за інший — два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. При порівнянні в цих випадках ступеня суворості покарань суд керується тією послідовністю, в якій всі їх види перелічені в ст. 51 КК.

Вироком Арбузинського районного  суду Миколаївської області від  17 жовтня 2005 р. В. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України на 1 місяць арешту, за ч. З ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України — на 2 роки виправних робіт з відрахуванням у дохід держави 20% із суми заробітку засудженого, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначено 2 роки виправних робіт з відрахуванням у дохід держави 20% із суми заробітку засудженого. В. визнано винуватим у тому, що він 15 серпня 2005 р., перебуваючи у нетверезому стані, у с. Виноградний Яр Арбузинського району Миколаївської області, вимагаючи сплати боргу у 3. О., почав бити його молодшого брата — 3. М., та, погрожуючи розправою, примусив 3. М. зняти з мотоцикла П. міст вартістю 180 грн, після чого відкрито ним заволодів. Продовжуючи свої злочинні дії В., грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю у ви гляді нахабності та грубості, став ображати 3. М. брутальною лайкою та бити його руками і ногами по різних частинах тіла, примусивши останнього віднести викрадений міст до його місця проживання, чим спричинив потерпілому П. шкоду на суму 180 грн. Крім того, В. став ображати батька 3. М. — П. О., який відразу прийшов до його двору та пропонував заспокоїтися і віддати викрадене, але В. продовжував брутально висловлюватися на їх адресу та, схопивши вила, почав ними розмахувати, погрожуючи розправою.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор просив вирок щодо В. скасувати, справу направити на новий судовий розгляд, посилаючись на те, що суд безпідставно призначив засудженому покарання із застосуванням ст. 69 КК України, що призвело до призначення покарання, яке не відповідає тяжкості злочину і не в повній мірі врахував обставини, що обтяжують покарання.

Заслухавши доповідача, який підтримав  касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню на таких підставах.