Призначення покарання за сукупністю злочинів

Отже, на ступінь тяжкості вчиненого злочину можуть впливати певним чином різноманітні обставини, які характеризують різні ознаки складу злочину.

Таким чином, закон встановлює типову характеристику тяжкості певних видів злочину, а суд визначає індивідуальний ступінь тяжкості кожного  конкретного злочину, уточнюючи  при цьому його законодавчу оцінку.

Врахування особи винного. Всебічне врахування даних про особу  винного гарантує призначення справедливого  покарання, є передумовою  досягнення цілей покарання – виправлення, попередження вчинення нових злочинів, а також відновлення соціальної справедливості. Ось чому закон зобов’язує суди ретельно досліджувати дані про  особу винного. До них входять  соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціально  важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до праці і навчання, спосіб життя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім’ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують.

При призначенні покарання  мають враховуватися: стан здоров’я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриманців, а також  аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. У зв’язку із сукупністю усіх даних про особу  винного суд розглядає останнього не лише як суб’єкта злочину, але й  одночасно як конкретну людину з  її індивідуальними особливостями.

Дані про особу мають  оцінюватися в їх сукупності.

Окремі дані про особу  винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом’якшують  покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом’якшуючі обставини ст. 66 КК України.

Дані про особу винного  можуть бути віднесені і до обтяжуючих покарання обставин, якщо вони передбачені  ст. 67 КК України. При призначенні покарання перевага надається обставинам, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, в числі даних про особу винного вони не враховуються.⁶

2.2.  Основні принципи призначення покарання у кримінальному праві України.

Необхідною передумовою призначення  покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному  законі. Лише тоді, коли під час судового розгляду повністю доведено, що підсудний  є винним в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину дана у вироку правильна кваліфікація, створюються законні підстави для  призначення покарання.

Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції  України⁷ особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду .

Призначення покарання ґрунтується  на певних принципах, а саме:

1. законності покарання;
2. визначеності покарання в судовому вироку;
3. обґрунтованості та обов’язковості мотивування покарання у вироку;
4. гуманності покарання;
5. індивідуалізації покарання;
6. справедливості покарання.

Розглянемо коротко кожен з  цих принципів.

Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; покарання призначається лише за вироком суду; види покарань вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом.

Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що покарання повинно бути визначене у судовому вироку з точним зазначенням його виду та міри – строку, розміру. Кримінальний закон не знає винятків із цього правила, з урахуванням якого ст. 73 КК України установлює, що строки покарання обчислюються в роках, місяцях та годинах, а при заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях.⁸

Обґрунтованість покарання та обов’язковість його мотивування у вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не зумовлено необхідністю, а, навпаки, доцільне, наприклад, звільнення від покарання, суду слід керуватися положеннями розділу XII Загальної частини КК України. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлено єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому констатується винуватість підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винуватості підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов’язковість мотивування покарання  випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини  КК України. Усі вони є відносно-визначеними, альтернативними або кумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що обрання конкретної міри покарання, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково повинно бути вмотивоване у вироку. Стаття 69 КК України також зобов’язує мотивувати призначення і більш м’якого покарання. У разі призначення засудженому конкретної міри покарання без належного її мотивування неможливе і врахування судом особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 ККУ), а також обставин, що пом’якшують (ст. 66 ККУ) та обтяжують (ст. 67 ККУ) покарання. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. звертається увага судів на те, що «...висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку»⁹.

Гуманність покарання, як принцип його призначення полягає в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (ч. 3 ст. 50 ККУ). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився зі звичайної життєвої колії та порушив закон, може виправитися й стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, на підставі використання альтернативних санкцій, пільгові умови, встановлені у КК України для відповідальності та покарання неповнолітніх, – усе це яскравий прояв принципу гуманності покарання. Наприклад, позбавлення волі неповнолітнім, як правило, не може бути призначене на строк більше десяти років (ч. 1 ст. 102 ККУ); до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя потерпілого, неповнолітньому може бути призначене покарання на строк до п’ятнадцяти років позбавлення волі (п. 5 ч. 3 ст. 102 ККУ).

Принцип гуманності втілено і в  ст. 69 КК України, яка надає суду право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений у законі та при описуванні переліку обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання. Зокрема, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, що пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 ККУ), то наведений у законі перелік обставин, що його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 ККУ). Гуманність покарання полягає також у тому, що при його призначенні судом широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може потягти за собою пом’якшення призначеного йому покарання.¹⁰

 Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, й уже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, що закріплена в кримінальному законі, вже є елементи законодавчої індивідуалізації.

Установлення чіткої «сходинки» покарань (ст. 51 ККУ), розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 ККУ) свідчать, що покарання розрізняю за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовують за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК України відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання.¹¹

Основна вимога принципу індивідуалізації полягає в тому, щоб до винного, з урахуванням його особи і  конкретних обставин справи, було застосоване  таке покарання, яке було б дійсно необхідним і цілком достатнім для  його виправлення та запобігання  новим злочинам (ч. 2 ст. 65 ККУ).

Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й особи винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання.

У чинному законодавстві дістала  свого закріплення диференціація  різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого  за них покарання. Наприклад, у ст. 12 КК України, де закріплена класифікація злочинів, виділяються особливо тяжкі злочини , за які відповідно до закону суд може призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Розглянуті принципи призначення  покарання не існують ізольовано, а становлять певну систему, перебуваючи  між собою в тісному взаємозв’язку  й взаємодії. Зокрема, законність покарання  якнайтісніше пов’язана з обґрунтованістю, обов’язковістю його мотивування й  визначеністю покарання в судовому вироку. Гуманність покарання неможлива  без його індивідуалізації, а у  підсумку ці принципи дістають вираження в справедливості покарання.¹²

Розділ ІІ. Кримінально-правова  характеристика сукупністю злочинів у  кримінальному праві України

2.1. Характеристика  сукупності злочинів у кримінальному  праві України

Відповідно до ст. 33 КК України сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.

Таким чином, при  сукупності злочини:

1. особою вчинено два або більше злочини;

2. кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті Особливої частини КК України;

3. за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчинені до винесення вироку хоча б за один з них.¹³

Перша ознака сукупності злочинів проявляється у вчиненні особою двох або більше злочинів, причому  кожен з них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину. Такий  одиничний злочин, може бути простим, триваючим, продовжуваним або таким, що кваліфікується за наслідками, але він завжди містить в собі ознаки одного складу злочину.

Вчинення двох або більше одиничних злочинів і  утворює сукупність злочинів. Причому  можливі різноманітні їх сполучення. Так, винний може вчинити два або  більше простих одиничних злочини, або один простий, а другий триваючий  або продовжуваний. Організована група, наприклад, може вчинити два складених  злочини або простий і складений  злочин тощо. Слід мати на увазі, що під  одиничним злочином розуміють не тільки закінчений злочин, але й  готування або замах на злочин. Так, сукупність злочинів має місце, коли особа вчиняє крадіжку, а потім  замах на вбивство, або вчинила  хуліганство, а потім почала готуватися до крадіжки, і на цій стадії її діяльність була припинена. Не виключається сукупність злочинів і тоді, коли особа вчинила один з злочинів самостійно, а потім була співучасником у вчиненні іншого злочину¹⁴. Наприклад, особа вчинила вбивство, а потім як співучасник вчинювала замах на крадіжку.