Поняття примусу та його загальна характеристика

а) Характер насильницьких дій, особи, яка здійснює примус. Наприклад, якщо охоронника позбавили волі і він не зміг протидіяти вчиненню крадіжки, його бездіяльність не визнається кримінально караною через непереборний фізичний примус. Калугін вважає, що непереборний примус виявляється у:

- насильницькому обмеженні свободи  особи;

- доведенні особи до втрати  свідомості;

- введенні до організму особи психотропних речовин, які порушують нормальне світосприйняття особи і призводять до втрати особою здатності керувати власними діями;

- застосуванні гіпнотичного впливу;

б) больовий і вольовий поріг особи, по відношенню до якої було застосовано примус.

Проблемним є питання, чи може «звичайне», механічне фізичне насильство – нанесення тілесних ушкоджень, побої, мордування тощо – позбавити особу свободи волевиявлення.

Калугін стверджує, що і психічний примус також може бути непереборним. Таким примусом по-перше є гіпноз, а по-друге будь-яке психічне насильство яке викликає «непереборний страх», який за силою дорівнює стану афекту і повністю блокує волевиявлення особи28.

При переборному примусі особа зберігає можливість керувати (і, звичайно, усвідомлювати) фактичний характер своїх дій та можливість настання суспільно-небезпечних наслідків. Така особа постає перед вибором: підкоритись примусу і вчинити суспільно-небезпечне діяння або чинити опір та утриматись від скоєння такого діяння. Діяння особи при переборному примусі слід кваліфікувати відповідно до правилакрайньої необхідності. В ч.1 ст.39 КК України стан крайньої необхідності визначається як заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. «Межі крайньої необхідності» є оцінним поняттям і може носити як кількісний так і якісний характер. Юридична сутність крайньої необхідності проявляється у «спасінні» одного інтересу за рахунок завдання шкоди іншому. При цьому завдана шкода є єдиним засобом «спасіння» інтересів при крайній необхідності29.

Варто звернути увагу на межі кримінальної відповідальності особи, яка вчинила насильницький примус і особи, яка знаходилась під впливом такого примусу30.

Якщо особа знаходилась під впливом непереборного примусу або критерії допустимості згідно до правила крайньої необхідності були дотримані, то її діяння жодної кримінальної відповідальності за собою не тягне.

Перевищення меж крайньої необхідності під впливом переборного фізичного або психічного примусу означає, що діяння підлягає самостійній кримінально-правовій оцінці як злочинне.

Якщо особа, яка знаходиться під впливом примусу вирішила чинити опір особі, яка її примушує, то діяння першої особи варто розглядати згідно до правила необхідної оборони (ст. 37 КК України).

 Межі кримінальної відповідальності  особи, яка вчинила насильницький  примус багато в чому залежать  від «переборності» примусу і  дотримання меж правомірності  заподіяння особі, яка знаходиться  під її впливом, шкоди. Якщо особа, яка заподіяла шкоду при непереборному примусі або дотрималась меж крайньої необхідності, не підлягає кримінальній відповідальності, то опосередкованим виконавцем вчиненого суспільно-небезпечного діяння вважається особа, яка примусила першу особу до вчинення суспільно-небезпечного діяння.

Спірним питанням є визнання «примушувача» підбурювачем відповідно до до ч.4 ст. 27. Фактично за умов примусу інститут співучасті відсутній через відсутність спільного злочинного умислу і відсутність двостороннього зв’язку. Проте у ч.4 ст. 27 примус визнається законодавцем одним із видів підбурення, а отже і співучасті. З теоретичної точки зору таких підхід не є вірним

Висновки

Варто ще раз згадати проблемні питання, які пов’язані зі злочинами, вчиненими під дією примусу:

 Що таке примус і які  межі обумовлюють його кримінальну значущість? Примус – це будь-який імперативний вплив на особу, який зумовлює трансформацію її волевиявлення, що проявляється її думках та діях. Звичайно, не кожний примус є шкідливим і,тим більше, протиправним. Примус обов’язково набуває ознак кримінальної караності якщо:

- протягом акту примусу особа, яка застосовує примус вчинила  по відношенню до примушуваного  протиправне діяння;

- примушення особи до вчинення  протизаконного діяння.

 Чи вірним є ототожнення  понять «примус» і «насильство» у контексті статті 40 КК України? Відповідь на це питання в першу чергу залежить від того, що саме розуміти під поняттям «насильство». Якщо вважати, що насильство є обов’язково «вплив проти волі», тоді джерело понять насильство і примус є спільним, отже можна вважати ці поняття є доволі близькими за змістом. Якщо ж притримуватись позиції що насильство – це обов’язково деструктивний вплив, тоді ці поняття перетинаються тільки при тих проявах примусу, які завдають шкоду біологічному або психічному здоров'ю особи.

 Який критерій розмежування  між психічним і фізичним примусом  варто вважати основним і базовим  для законодавчої основи такого  розмежування?

Різноманітність критеріїв зумовлює величезну проблему, яка полягає в тому, що не можна чітко визначити який примус був застосований до особи і, відповідно, дати однозначну юридичну оцінку її діям. Таким критерієм можуть виступати застосовані методи для вчинення примусу, вплив на психологічну або фізичну частину людського організму, спричинені наслідки тощо. Відповідь на це питання прямо пов’язана із питанням чи можна взагалі вважати поняття фізичний та психічний примус «чистими», чітко розмежованими між собою. На мою думку позиції психологів, психотерапевтів та лікарів є визначальними з цього питання, і що будь-який примус зумовлює поєднання і фізичних і психічних реакцій, відповідно розмежування за впливом на психічний або фізичний елемент людського організму є некоректним.

На мою думку на даному етапі розвитку юриспруденції та доволі обмеженим рівнем її залучення знань із галузей психології та психіатрії з питань примусу, поділ на фізичний та психічний примус не може бути однозначно вірним і максимально чітким. До того ж якщо брати до уваги точку зору науковців, які вважають, що існує непереборний психічний примус розмежування примусу на психічний і фізичний взагалі не має визначального значення.

     Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що фізичний та психологічний примус є актуальною темою і відіграє значну роль в кримінальному праві, адже визначення в певному суспільне небезпечному діянні присутність злочину або його відсутність може значно вплинути на подальшу долю суб'єкту злочину, а головне не порушити букви закону.  
Основною метою написання курсової було висвітлення поняття фізичного та психічного примусу та його роль в кримінальному праві, що я і намагались зробити.    
      Як відомо фізичний та психологічний примус належить до обставин, що виключають злочинність діяння, тобто діяння що вчиняються людиною за наявності її свідомості та передбачення настання заборонених законом наслідків, однак збіг певних чинників або при наявності психофізичного впливу спонукають її вчиняти певне діяння. Дані діяння за своїми зовнішніми ознаками мають схожість з діяннями, передбаченими кримінальним законом як злочин, але за певних ознак вважаються правомірними.  
     Також більш докладно було розглянуто таке поняття як діяння (дія та бездіяльність), яке допомагає глибше зрозуміти суть фізичного та психологічного примусу, допомагає визначити наявність чи відсутність обставин які притаманні тим, що виключають злочинність діяння або оспорюють її і доказують присутність об'єктивної сторони злочину. 

Були також висвітлені самі поняття дія чи бездіяльність їх види, елементи, суть та приклади, які пов'язують теорію з практикою. Отже, як ми бачимо, все, що було розглянуто вище, має той чи інший зв'язок з психічним або фізичним примусом і відіграє важливу роль при визначенні його суті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

                           Нормативно-правові акти:

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 червня, 1996 р // Відомості Верховної Ради України. - № 30. – ст.141.
2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25-26. – ст.131.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» //Відомості Верховної Ради України. – від 23.12.2005 р.- №12.

 

                             Монографії, статті, підручники:

1. Антипов В.В., Антипов В.І. Обставини, які виключають застосування кримінального покарання. К., 2004.
2. Аскеров Э. Институт освобождения от уголовного наказания в уголовном законодательстве зарубежных стран // Уголовное право. – 2005. - № 4.
3. Баулин Ю. В.Обстоятельства, исключающие преступность деяния.Х., 1991.
4. Баулін Ю.В.Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія.  К. – Х., 2004.
5. Бойко А.И Теория принципов головного права // Уголовное право. – 2005. - № 4.
6. Бурдін В. М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання. – Львів, 2006.
7. Бурдін В. М. Кримінальна відповідальність за злочини, за фізичні страждання. – К., 2005.
8. Введение в украинское право / Под общ. ред. Кивалова С.В., Орзиха М.Ф. – Одесса, 2005.
9. Вирішення судами питань, пов’язаних із кримінально-правовою оцінкою діянь особи, що віддала чи виконала злочинний наказ ( за матеріалами узагальнення судової практики) // Вісник Верховного Суду України – 1999. - № 3.
10. Голик Ю.В. Философия уголовного права: современная постановка проблемы. – Х., 1979.
11. Горелик А.С. Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць  –

Вип. 47. – Одесса, 2009.

12. Зарубежное законодательство / Отв. ред. И.С. Власов. – М.,2002.
13. Келина С.Г. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. – М.,1999.
14. Коржанский М. Й. Про зміст кримінальної погрози // Юридичний вісник України. – 1997. - № 41.
15. Кузембаєв О.С. Значення судової практики як джерела кримінального права // Правове життя сучасної України. Тези доповідей Всеукр. наук. конф. – Одесса, 2008.
16. Кузембаєв О.С. Судова практика як джерело кримінального права // Актуальні проблеми держави і права; Зб. наук. праць. – Вип. 47. – О., 2009.
17. Кузнецов О.С. Рішення Європейського суду з прав людини як джерела кримінального права // Правове життя сучасної України: Тези доповідей міжн. наук. конф. проф..-викл. і аспір. складу ОНЮА. – О., 2009.
18. Лемешко О.М. Обставини, що виключають злочинність діяння. – Х., 2003.
19. Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. – К., 2003.
20. Махоткин В.П. Наказания, не связанные с лишением свободы, по уголовному праву других стран. – М., 1998.
21. Навроцький В.О. Значення судової практики // Вісник  Верховного суду України. – 2000. - № 6.
22. Назаренко Г.В. Невменяемость: уголовно-релевантные психические состояния. СПб., 2002.
23. Сверчков В.И. Принудительные меры медицинского характера // Законность. – 2000 . - № 7.
24. Соловій Я. Р. Щодо визначення меж кримінальної відповідальності // Право України. – 1995. - № 12.
25. Туляков В.А. Виктимология: социальные и правове проблемы. – Одесса, 2000.
26. Хоменко М.Г., Гаврилова Л.В., Солодкий С.А. Практика призначення судами кримінального покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2002. - № 12.
27. Ямкова О.О. Застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук.праць. – Вип. 15. – Одеса, 2002.

 

 

 

 

 

1 Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25-26. – ст.131.

 

2 Голик Ю.В. Философия уголовного права: современная постановка проблемы. – Х., 1979.

 

3 Бойко А.И Теория принципов  уголовного права // Уголовное право. – 2005. - № 4.

 

4 Лемешко О.М. Обставини, що виключають злочинність діяння. – Х., 2003.

 

5 Назаренко Г.В. Невменяемость: уголовно-релевантные психические состояния. СПб., 2002.

 

6 .Бурдін В. М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання. – Львів, 2006.

7 Бурдін В. М. Кримінальна відповідальність за злочини, за фізичні страждання. – К., 2005.

 

8 Коржанский М. Й. Про зміст кримінальної погрози // Юридичний вісник України. – 1997. - № 41.

9 Назаренко Г.В. Невменяемость: уголовно-релевантные психические состояния. СПб., 2002.

10 Зарубежное законодательство / Отв. ред. И.С. Власов. – М.,2002.

 

11 Келина С.Г. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. – М.,1999.

12 Зарубежное законодательство / Отв. ред. И.С. Власов. – М.,2002.

13 Сверчков В.И. Принудительные меры медицинского характера // Законность. – 2000 . - № 7.

14 Туляков В.А. Виктимология: социальные и правове проблемы. – Одесса, 2000

15 Антипов В.В., Антипов В.І. Обставини, які виключають застосування кримінального покарання. К., 2004.

16 Вирішення судами питань, пов’язаних із кримінально-правовою оцінкою діянь особи, що віддала чи виконала злочинний наказ ( за матеріалами узагальнення судової практики) // Вісник Верховного Суду України – 1999. - № 3.

17 Коржанский М. Й. Про зміст кримінальної погрози // Юридичний вісник України. – 1997. - № 41.

 

18 Лемешко О.М. Обставини, що виключають злочинність діяння. – Х., 2003.

19 Введение в украинское право / Под общ. ред. Кивалова С.В., Орзиха М.Ф. – Одесса, 2005.

20 Махоткин В.П. Наказания, не связанные с лишением свободы, по уголовному праву других стран. – М., 1998.

 

21 Навроцький В.О. Значення судової практики // Вісник  Верховного суду України. – 2000. - № 6.

22 Сверчков В.И. Принудительные меры медицинского характера // Законность. – 2000 . - № 7.

 

23 Антипов В.В., Антипов В.І. Обставини, які виключають застосування кримінального покарання. К., 2004.

24 Кузембаєв О.С. Значення судової практики як джерела кримінального права // Правове життя сучасної України. Тези доповідей Всеукр. наук. конф. – Одесса, 2008.

25 Махоткин В.П. Наказания, не связанные с лишением свободы, по уголовному праву других стран. – М., 1998.

26 Соловій Я. Р. Щодо визначення меж кримінальної відповідальності // Право України. – 1995. - № 12.

27 Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25-26. – ст.131.