Поняття примусу та його загальна характеристика

2) введення до організму людини речовин, які шкодять її здоров’ю (фізичному та психофізіологічному);

3) позбавлення або обмеження свободи.

Для того, щоб безпосередньо розглянути різноманітні способи фізичного насильства за основу варто взяти саме останню класифікацію, яка є доволі суперечливою і зумовлює велику кількість проблемних питань20.

 Зовнішній механічний вплив – це спосіб здійснення фізичного насильства, за якого джерело насильницького впливу є зовнішнім фактором по відношенню до організму потерпілого і при безпосередньому контакті із зовнішніми тканинами організму спричинює їх ушкодження. Такими джерелами можуть бути: безпосереднє застосування фізичної сили насильника або застосування певної зброї, високі чи низькі температури, високий електричний струм тощо. Прояви такого способу фізичного насильства становлять собою злочинні діяння навіть без поєднання із примусом, є кримінально караними і зазначені в особливій частині Кримінального Кодексу України21.

Введення до організму особи проти її волі речовин, які шкодять її здоров’ю та здатні трансформувати її волевиявлення може мати такі прояви:

1) Зараження особи інфекційною хворобою через введення в її організм збудників цієї хвороби (вірусів, бактерій, рикетсій, найпростіших, грибків, гельмінтів, патогенних паразитів), продуктів їхньої життєдіяльності (токсинів), патогенних білків.

2) Введення одурманюючих засобів. Український законодавець розрізняє такі види одурманюючих засобів:

а) наркотичні засоби – це речовини природного чи синтетичного походження, препарати, рослини,які становлять небезпеку для здоров’я населення, включені у відповідний Перелік згідно із законодавством України та міжнародними договорами (кокаїн, морфін, омнопон)

б) психотропні речовини – це включені до відповідного Переліку речовини природного чи синтетичного походження, препарати, природні матеріали, які здатні викликати стан залежності та справляти депресивний або стимулюючий вплив на центральну нервову систем чи викликати порушення сприйняття, емоцій, мислення або поведінки і становлять небезпеку для здоров’я населення у разі зловживання ними;

в) аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин;

г) отруйні та сильнодіючі речовини (гази)22.

Мета введення таких засобів до організму іншої особи, як способу фізичного примусу – одурманити її, притупити її волю, змінити нормальне сприйняття дійсності з метою полегшення дії примусу. Введення цих засобів наносить певну шкоду здоров’ю потерпілого і тому, за умови що воно здійснюється проти волі особи, є фізичним насильством. Введення таких речовин може бути вчинено як відкрито, так і непомітно для потерпілого (речовини можуть бути підсипані в їжу, розпилені по приміщенню тощо). У теорії кримінального права досі немає однозначної позиції щодо визнання використання одурманюючих речовин методом саме фізичного, а не психічного примусу. Беззаперечним є твердження, що використання одурманюючих речовин є «безпосереднім впливом на психіку особи» , що дає підстави для сумніву щодо віднесення цього методу виключно до фізичного насильства.

Ще більш проблемним є питання про віднесення до фізичного насильства обмеження свободи. На відміну від застосування безпосереднього фізичного насильства, позбавлення волі, крім того, що здійснюється незаконно, саме по собі не є злочином і набуває кримінально-правового значення лише в сукупності з іншими елементами об’єктивної сторони юридичного складу злочину. В теорії кримінального права існує три підходи:

1) обмеження свободи потерпілого  не визнається насильством;

2) будь-яке обмеження свободи  визнається насильством;

3) проявом фізичного насильства  визнається не будь-яке обмеження  свободи, а тільки поєднане із безпосереднім впливом на тіло потерпілого , який за своєю об’єктивною природою може причинити фізичний біль (наприклад, зв’язування, застосування кляпа).

Отже, як можна побачити, що існує безліч способів застосування фізичного насильства. Проте не будь-який прояв фізичного насильства можна визнати методом фізичного примусу. Для наявності достатньої підстави таке фізичне насильство має бути здійснене не тільки проти волі потерпілого і призвести до певного ушкодження цілісності його організму, а й бути достатньо сильним, щоб вплинути на його вольову сферу23.

 

2.2 Поняття і способи вчинення  психічного примусу

Психічний примус – це протиправний вплив на психіку особи, який здійснюється проти її волі з метою змусити її вчинити суспільно-небезпечне діяння. Ознака «проти волі» буде присутня і за формальної первісної згоди особи на застосування психічного вплив, якщо її свідомістю не був охоплений увесь його об’єм і спрямованість, а також якщо до особи у ході впливу були застосовані засоби, які спричинили певні зміни у її свідомості (наприклад шляхом алкогольного чи наркотичного сп’яніння).

На відміну від фізичного примусу психічний має й інші способи реалізації крім насильства. Психічне насильство складається з двох елементів: діяння, здійснене проти волі особи і деструктивний вплив на її психіку. Застосування психічного примусу можливо і без нанесення шкоди психічному здоров’ю особи.

За сферою впливу психічний примус можна поділити на: вплив на свідомість особи (інформаційний вплив) та вплив на підсвідомість (безпосередній вплив на несвідому частину людської психіки). До першого виду відносять метод психологічного тиску – представницького, імперативного, іноді погрожуючого, інтенсивного впливу на психіку людини. До другого виду належить метод психологічного програмування – одноманітного, константного, точного, наполегливого, інертного впливу на несвідомий елемент психіки людини. В Україні на рівні правозастосовної практики психологічне програмування не визнається способом психічного примусу, хоча теорія і розглядає можливість існування таких його форм як гіпноз та нейролінгвістичне програмування.

Варто конкретніше розглянути деякі з можливих способів застосування психічного насильства.

 Погроза. Більшість науковців  визнають погрозу способом психічного  примусу. Однак заслуговує на увагу той факт, що у ч.4 ст.27 та у п.6 ч.1 ст.66 КК України законодавець розмежовує поняття погроза і примус. Це можна тлумачити як:

1) невизнання загрози способом примусу взагалі;

2) застосування поняття «примус» в контексті виключно фізичного насильства і ототожнення понять «загроза» та «психічний примус».

У Науково-практичному коментарі примус в контексті ст.66 КК України визначається як «всі інші, крім погрози, форми примушування винного вчинити злочин». Така позиція підлягає критиці через те, що погроза містить абсолютно всі ознаки психічного примусу (протиправний вплив на психіку проти волі особи з метою примусити її вчинити певне діяння), і до того ж сам С.С. Яценко у коментарі до статті 40 КК України визнає погрозу єдиним методом психічного насильства. У кримінально-правовій теорії є декілька варіантів розмежування погрози як способу підбурення та способу психічного примусу:

1) за критерієм наявності вимоги погрози поділяються на такі, що поєднані з вимогою вчинити певні дії або утриматись від їх учинення, та погрози, що зі вказаними вимогами не поєднані. «Такий поділ має кримінально-правове значення: погроза з вимогою вчинити злочин – це підбурювання (ч.4 ст.27 КК України); погроза з вимогою заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам – це психічний примус, крім того учинення злочину під впливом погрози є обставиною, що пом’якшує покарання (ст. 66 КК України)». Якщо погроза не містить вимоги, то вона є кримінально караною відповідно до ст. 129, ст. 345 та ст.377 КК України24.

2) Якщо у особи немає можливості уникнути шкоди, якою погрожують і якщо ця шкода більша за ту, що пов’язана з учиненням дії, що від неї вимагаються виконання такої вимоги не повинно тягти кримінальної відповідальності і його можна кваліфікувати як діяння, вчинене під дією психічного примусу. Якщо шкода, якою погрожують є меншою ніж та, яка настала в разі вчинення суспільно-небезпечного діяння до така погроза є підбуренням.

Погрозі як способу психічного примусу притаманні такі ознаки:

а) дійсність – об’єктивне існування погрози;

б) реальність – необхідна наявність об’єктивних та суб’єктивних ознак, що свідчать про можливість її реалізації;

в) поєднання із вимогою вчинити суспільно-небезпечне діяння;

г) небезпека, що загрожує підбурюваному не може бути усунена іншим шляхом, ніж шляхом вчинення злочину.

В. В. Калугін зазначає, що погроза обов’язково є незаконним діянням. Відповідно до цього поняттям погрози не охоплюються:

1) погроза здійснення законних дій чи бездіяльності;

2) погроза нанесення шкоди незаконним інтересам примушуваної особи -     особа, яка порушила закон, марно шукає допомоги в законі) Згідно з КК України існують такі види погрози:

- погроза застосування фізичного  насильства (тобто погроза вбити, заподіяти тілесні ушкодження, позбавити  волі тощо). Об’єктами такої погрози може виступати як сама примушувана особа, так і треті особи. Симонов В.І. і Шуміхін В.Т. вважають, що психічне насильство є виключно погрозою застосування фізичного насильства і вважають, що поняття психічне насильство є вужчим за поняття погроза і є лише його частиною. Таке твердження підлягає критиці адже погрожувати крім як застосуванням фізичного насильства можна ще й нанесенням шкоди іншим право охоронюваним інтересам – честі і гідності особи, недоторканості таємниці, майну тощо. Отже, поняття погроза і погроза фізичним насильством не є рівнозначними: застосування фізичного насильства є лише одним із видів погрози. Крім анатомічної цілісності людини об’єктом погрози може виступати будь-який право охоронюваний суспільний інтерес;

- погроза «матеріального характеру» (погроза знищення або пошкодження майна, погроза порушення недоторканості житла);

- погроза розголосити відомості, які особа бажає зберегти у  таємниці.

З.А. Незнамова запропонувала вважати образу одним із способів вчинення психічного насильства і, відповідно, психічного примусу. Проте визнання образи способом психічного примусу невиправдано розширює його кримінально-правові межі. Образа більш наближена до спонукання, підбурення ніж до примусу. Як елемент примусу вона можлива тоді, коли є складовою комплексної деструктивної поведінки по відношенню до потерпілого, спрямованої на позбавлення особи психічної рівноваги. Образа хоча певним чином і впливає на свідомість особи і може спричинити зміни у її волевиявленні проте не перешкоджає і не обмежує його свободу. Глибина впливу образи на психіку є суто індивідуальною ознакою і залежить від особливостей психіки окремої особи25.

 Проблемним є питання кваліфікації  дій особи, яка вчинила злочин  під гіпнотичним впливом.

Незважаючи на нешкідливість гіпнозу застосування його всупереч волі особи слід вважати психічним насильством, що полягає у протиправному проникненні у психічну сферу іншої людини. Протиправність гіпнозу також визначає така ознака як вимога гіпнотизера виконати суспільно-небезпечне діяння.

Отже, гіпноз, як спосіб вчинення злочину, є досить складним питанням і у теорії і на практиці. В кожному випадку його застосування всупереч волі особи питання правової оцінки впливу гіпнозу залежить вирішувати від індивідуальних особливостей загіпнотизованого і здатностей гіпнотизера.

РОЗДІЛ 3. Особливості кваліфікації суспільно-небезпечних діянь із застосуванням примусу.

 

Примус, як насильницький вплив на особу з метою здійснення нею суспільно-небезпечного діяння, володіє універсальними юридичними критеріями:

а) Суспільна небезпечність виявляється в здатності спричинити реальну шкоду правоохоронюваним інтересам. По-перше фізичний і психічний примус носять насильницький характер, який створює загрозу законним правам та інтересам примушуваної особи – його життю, здоров’ю, гідності і, особливо, праву діяти на власний розсуд. Якщо в результаті здійснення примусу була спричинена кримінально-значуща шкода, то таке діяння підлягає кримінально-правовій оцінці як окремий злочин. По-друге примус є обов’язковою причиною для суспільно-небезпечної поведінки особи. Особа, яка примушує, досягає суспільно-небезпечного результату через використання іншої особи як «знаряддя» для вчинення злочину. «Примушувач» буде відповідати за злочин, який вчинила особа під його примусом. Суспільна небезпечність наслідків вчиненого діяння має вирішальне значення для визначення меж відповідальності особи, яка знаходилась під дією примусу відповідно до ч.2 ст.40 КК України26:

б) протиправність;

в) реальність, примус буде визнаний реальним, якщо примусова поведінка по відношенню до особи об’єктивно існувала, а не просто сприймалась особою як така. Якщо дійсність примусу не встановлена, примус визнається уявним. Уявний примус – це поведінка особи, яке помилково сприймається як насильницький примус до скоєння діяння. Помилка у реальності примусу носить фактичний характер, тобто є хибним уявленням відносно істинного характеру примусу і його мети;

г) є переборним або непереборним. Відповідно до ст. 40 непереборним є виключно фізичний примус, який позбавляє особу здатності керувати власними діями. За умови застосування до особи непереборного фізичного примусу злочинність її діяння повністю виключається. Головна характеристика непереборного примусу – відсутність у її діянні вольового елементу. Саме від встановлення факту можливості примушуваної особи зберігати здатність керувати своїми діями відповідно до власної волі, залежить рішення питання про можливість посилання на ст. 40 КК України27.

Непереборність як якісна характеристика стосується як безпосередньо самого примусу так і поведінки особи, яка опинилась під дією примусу. Непереборність примусу залежить від наступних ознак: