Поняття примусу та його загальна характеристика

 

 

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

 

РОЗДІЛ 1. Поняття примусу та його загальна характеристика………………..6

1.1 Загальна характеристика примусу як кримінально-правового явища відповідно до кримінального права України……………………………………6

1.2 Поняття примусу в законодавстві зарубіжних країн……………………...11

 

РОЗДІЛ 2. Способи вчинення примусу та їх характеристика………………..15

2.1 Поняття та способи вчинення фізичного примусу………………………...15

2.2 Поняття та способи вчинення психічного примусу……………………….21

 

РОЗДІЛ 3. Особливості кваліфікації суспільно-небезпечних діянь із застосуванням примусу………………………………………………………….26

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...30СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………..33  

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Фундаментом юридичної науки в цілому як і будь-якої її галузі є ідея захисту прав і свобод людини. Саме перед галуззю кримінального права стоїть завдання попередити вчинення проти людини насильства, захистити її волю, честь та гідність. Застосування до людини протиправного примусу порушує одразу цілу низку її природних прав, таких як право на свободу думки, право на особисту недоторканість, право на повагу до честі та гідності.

     Визнання того факту, що завдана шкода відповідає вимогам закону, є підставою для визнання вчиненого діяння не тільки не суспільно –

небезпечним і не кримінально - протиправним, а, навпаки, правомірним і, як правило, суспільно корисним. Тому в кодексі кримінального права такі вчинки іменуються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, тобто злочинність діяння. 

Протягом всієї історії людства шантаж, погроза, залякування та завдання болю вважались негідними, проте досить дієвими способами підкорення чужої волі. Загальна переорієнтація світу на гуманістичні ідеали в достатній мірі забезпечила юридичний захист особи від протиправного примусу. Факт застосування до особи примусу буде значною мірою впливати на кваліфікацію такого діяння пом’якшуючи кримінальну відповідальність або зовсім її виключаючи.

В інших випадках питання вирішується шляхом оцінки всіх обставин справи на підставі вказаних правил. Скажімо, видача касиром грошей злочинцям під впливом катування, погрози з демонстрацією зброї, погрози вбити його буде оцінюватись як правомірна поведінка. Видача злочинцеві чужих цінностей під загрозою втрати своїх має оцінюватись у кримінально-правовому плані залежно від конкретної ситуації і не є обов'язковою підставою звільнення особи від відповідальності.

Згідно з ч. 2 ст. 40 КК питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 КК, тобто за правилами крайньої необхідності. Це означає, що особа, щодо якої здійснюється примус, має можливість визначити напрямок своєї поведінки. І навіть якщо ця поведінка завдасть шкоду правоохоронюваним інтересам, вона буде визнана вибачальною, а отже, правомірною, якщо:

1) завдана шкода менша, ніж шкода  відвернута;

2) запобігти відвернутій шкоді  іншими засобами було неможливо.

Якщо буде визнано, що застосований до особи примус не звільняє її від кримінальної відповідальності за заподіяну нею під його впливом шкоду (скажімо, вбивство людини під загрозою позбавлення власного життя), така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Близькою до розглядуваної обставини є наявність так званої непереборної сили, тобто такої ситуації, коли особа під впливом дій людей, тварин, сил природи, стану механізмів вчиняє (у зв'язку з неможливістю поводитись інакше) діяння, яке передбачене кримінальним законом як злочин. Встановлення наявності непереборної сили виключає вину особи, а отже, і кримінальну відповідальність. Скажімо, якщо повінь призвела до неможливості своєчасного повернення до місця відбування покарання особи, якій було дозволено короткочасний виїзд, вона не підлягає кримінальній відповідальності, хоча формально в її діянні є склад злочину, передбачений ч. 2 чи ч. З ст. 390 КК.

Проте, як це зазвичай і буває, закон є бездоганним поки справа не доходить до суду. Не зважаючи на те, що застосування протиправного примусу по відношенню до потерпілого є одним із найсуттєвіших доказів його невинуватості, ні на законодавчому, ні на теоретичному рівні немає чіткості та ясності щодо цього кримінально-караного явища. А це, в свою чергу, зумовлює появу колізійних ситуацій та використання прогалин у законодавстві у корисливих та протиправних цілях.

Актальність теми обумовлюється тим, що багато питань щодо встановлення змісту та обсягу поняття «підстави кримінальної відповідальності», розкриття їх специфіки, а також встановлення сутності та правового значення данної кримінально-правової категорії або залишаються спірними, або взагалі не аналізувалися на рівні наукових досліджень фахівців.

Метою дослідження є комплексна розробка і конкретизація загально теоретичних положень стосовно поняття (обсягу та змісту) підстав кримінальної відповідальності, а також обгрантування їх значення в механізмі кримінально-правової кваліфікації.

Об’єктом моєї курсової роботи є дослідження примусу як обставини, що виключає злочинність діяння.

Предмет роботи – законодавство України, інших зарубіжних країн, роботи юристів-теоретиків та юристів-практиків, судова практика.

Цілями моєї роботи є відображення проблематики визначення поняття протиправного примусу, його способів та наслідків, базуючись на нормативно-правових актах та дослідженнях науковців надати власне обґрунтування вирішенню актуальних проблем науки кримінального права, пов’язаних із застосуванням до особи примусу з метою вчинення суспільно-небезпечного діяння.

РОЗДІЛ 1. Поняття примусу та його загальна характеристика.

 

 1.1 Загальна характеристика примусу як кримінально-правового явища відповідно до кримінального права України.

 

У кримінальному праві України виділена певна група кримінально-правових ситуацій, коли злочинне діяння, вчинене за певних обставин, не є винним і тому не тягне за собою кримінальну відповідальність.

Відповідно до статті 40 Кримінального Кодексу (далі – КК) України однією з обставин, що виключають злочинність діяння, є заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками або, якщо особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, для усунення небезпеки, що їй загрожувала, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і не було допущено перевищення меж крайньої необхідності1.

Складність пояснення змісту феномена «примус» у кримінальному праві закладена в неоднозначності його визначення в КК України, в якому не дається спільного для всіх норм поняття. Практика кваліфікації злочинів, у яких мало місце застосування примусу, базується в основному на наукових уявленнях. У рамках останніх, в науці кримінального права примус розглядається в основному у зв’язку з фізичним і психічним насильством над особистістю, що не повною мірою розкриває кримінально-правове значення даного феномена.

Примус базується на глибокій психологічній основі, яка бере свій початок безпосередньо з філософії та медицини. Доречним буде розглянути поняття примус з позицій філософії, так як він прямо пов'язаний з одним із її «вічних» питань – про свободу волі. Філософська антропологія відносить волю до компонентів світогляду, вона перебуває у тісному зв’язку із знанням, переконаннями, досвідом. Тобто воля є виключно суб’єктивним, індивідуальним елементом оригінального світосприйняття окремої людини. Будь-який вплив на волю спричиняє певну трансформацію людського світогляду, який в свою чергу впливає на її думки та дії2.

Надзвичайно вдалу класифікацію концепцій щодо розуміння волі та меж її свободи запропонував Є.П. Ільїн. Волюнтаризм визнає волю особливою, надприродною силою, яка стоїть в основі усіх процесів. Крайнім проявом цієї ідеї є твердження А.Шопенгауера про те, що свідомість і інтелект є лише вторинними проявами волі. Така позиція є доволі сумнівною і неодноразово була піддана критиці. І.Кант частково розділяв погляди волюнтаристів і поділяв волю на «залежну від Бога» та «вільну, похідну від розуму». Г.Гегель стверджував про єдність мислення і волевиявлення. Свободу волі він передбачав у свободі взагалі: свободі слова, релігійній, політичній, особистісній тощо. Л.А.Фейєрбах заявляв про нероздільність волі та бажання. Проти волюнтаризму виступили і фізіологи, які розглядали вольову поведінку як прояв рефлекторної поведінки, тобто як певне фізіологічне, а не суто духовне явище3.

   Друга група філософів уявляє волю як вибір людини. У Б.Спінози воля виступає як усвідомлення зовнішньої детермінації, яка суб’єктивно сприймається в якості добровільного рішення, внутрішньої свободи. Свобода вибору у філософії традиційно розглядалась як реальна сфера свободи волі, свобода практичного волевиявлення. Одним із противників такої позиції був З. Фрейд, який стверджував, що волевиявлення обмежується лише прагненням до задоволення статевих потреб та голоду. На противагу йому В. Франкл, який досліджував поведінку полонених у німецьких концтаборах, на підставі своїх досліджень заявив, що людина непідвласна умовам з якими вона зіштовхується, скоріше ці умови підвладні її вольовим рішенням..

 Третя група містить в  своїй основі безпосередній зв'язок  волі і мотивації. Вперше ця ідея була сформульована Аристотелем: Філософ вважав, що саме воля спонукає людину до вчинення будь-якого діяння. Дії і вчинки в основі яких лежить рішення самої людини Аристотель називає вільними і, на противагу їм, зазначає про вчинки, здійснені під примусом. Р. Декарт розуміє волю як здатність душі формувати бажання і визначати спонукання до будь-якої дії, яке не можна пояснити виключно рефлекторним впливом.

Отже, відповідно до другої концепції силою «примусу волі» володіють певні зовнішні обставини, а згідно до першої та третьої – впливати на волю та визначати межі волевиявлення може тільки сама людина за допомогою розуму та у відповідності зі своїми бажаннями. Будь-який кримінально-значущий примус, який надходить від зовнішнього світу є протиприродним і суперечить праву людини на свободу і являє собою певне насильство.

Насильницький примус сприяє виникненню страху, стресу та тривоги, особливості виявлення яких є індивідуальними для кожної особи. Саме через розкриття певних аспектів цих станів стає зрозумілим на скільки індивідуальною і суб’єктивною є можливість впливу за допомогою примусу на волю людини і можливість особи протидіяти цьому примусу4.

 Першим з таких станів  є тривога – психічна напруга, яка з’являється через передчуття  небезпеки,яка невідворотно наближається . Тривого завжди виникає, коли людина відчуває загрозу застосування до неї насильства. Вплив тривоги на психіку залежить від індивідуальних психологічних особливостей, культурної та соціальної сфери. Розрізняють ситуативну і особистісну тривогу. Ситуативна тривога – типовий стан емоційної напруги, обумовлений конкретною ситуацією. Отже, суд має оцінювати силу примусу та можливість його подолання з урахуванням таких факторів як ціннісні орієнтації суб’єкта, рівень його інтелектуального розвитку, соціального статусу тощо5.

 Страх також є достатнім  мотивом для вчинення злочинного  діяння. Фрейд називає страх одним  з проявів інстинкту самозбереження. Це емоційна реакція людини  на конкретну загрозу, яка з’являється  у разі відчуття суб’єктом непереборної небезпеки для себе і близьких йому людей, відчуття особистої безпорадності, фізичний біль. Спеціалісти у галузі психології стверджують, якщо людина опиняється під загрозою ситуації, яка для неї є джерелом виникнення панічного страху відповідно до фобії,вона абсолютно не може контролювати своє волевиявлення і буде робити усе, щоб уникнути такої ситуації.

 Стрес – психічна напруга, яка виникає через намагання психіки адаптуватись до нових умов. Стрес часто виникає саме через наявність постійного страху. При стресі в особи ускладнюється здатність тверезо оцінювати рівень реальної погрози, тенденція до підвищення цього рівня6.

Примус, який реалізується через насильство, є дієвим, через виникнення у людини страждань. Загальні нормативні орієнтири щодо можливих проявів примусу місить ч.1 ст.27 КК України. Законодавець зазначає, що страждання має дві форми: моральне і фізичне. Моральні страждання відбуваються через посягання на недоторканість свободи та світогляду особи. Відповідно до судової практики, моральне страждання настає через втрату родичів, неможливість продовжувати активне суспільне життя, розкриття лікарської чи особистої таємниці тощо. Саме ці категорії зазвичай є предметами погрози при застосуванні психічного примусу, з розрахунку на виникнення в особи непереборних моральних страждань. Фізичні страждання – це біль, катування, зараження інфекцією та інші фізичні ушкодження. Вони зазвичай носять суто індивідуальний характер і залежать від фізіологічних особливостей конкретної людини. Ступінь примусу для кожної особи індивідуальний. Це безпосередньо пов’язано з її здатністю протистояти страху, стресу та тривозі. Кримінально-правове визначення поняття примус є предметом спорів серед науковців. Позиції вчених з цього питання є доволі неоднозначними, явище примусу підлягає всебічному аналізу7.