Межі кримінальної відповідальності

Таким чином, інститут обмеження  дії закону про кримінальну відповідальність за ознакою суспільної небезпечності  діяння апріорі вважає відповідні діяння незлочинними, виключаючи їх із кола тих, які за загальним правилом утворюють  склад відповідного злочину. Можна  навіть стверджувати, що законодавець пов’язує підстави обмеження дії  кримінального закону лише з ознакою  суспільної небезпечності діяння, тоді як звільнення від кримінальної відповідальності базується на чинниках, пов’язаних виключно зі ступенем тяжкості злочину.

Проблема обмеження кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння пов’язана  не лише з проблемою декриміналізації Особливої частини кримінального  закону і формулюванням конкретних кримінально-правових заборон. Це може бути досягнуто в результаті внесення відповідних змін в норми Загальної частини кримінального закону [10].

Об’єктивною межею кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння в чинному  КК України є норма про малозначність  діяння, передбачене в ч. 2 ст. 11 КК. Безсумнівно, що формула, яка міститься у ч. 2 ст. 11 КК України, логічно недосконала, оскільки поняття «малозначність діяння» є оціночним. Перспективним уявляється удосконалення даної норми приміткою з роз’ясненням терміну «малозначність» такого змісту: «малозначність діяння визначається виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння: цінності об’єкта, форми вини, способу посягання, обстановки, стадії здійснення, наслідків, форми співучасті та ролі особи у вчиненому тощо».

Законодавче закріплення  вищенаведеного положення буде сприяти  більш чіткій конкретизації даного правового явища та правильному  застосуванню кримінального закону, що в свою чергу забезпечить гарантію прав, свобод та законних інтересів  громадян.

Важливе значення для обмеження  кримінальної відповідальності за ознакою  суспільної небезпечності діяння має  вирішення проблеми про правомірність  визнання кримінально караним повторних  адміністративних правопорушень та підстави їх декриміналізації. Злочин не є і не може бути сумою проступків. Наявність адміністративного стягнення за попередній проступок відноситься тільки до особи правопорушника, не підвищує суспільної небезпечності діяння, а отже не може бути підставою для зміни юридичної природи діяння та автоматичного перетворення проступку у злочин [10; 20].

Гуманізація кримінально–правової політики держави вимагає подальшого удосконалення норм КК України, що визначають межі кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Питання про критерії та межі кримінальної відповідальності неповнолітніх  тісно пов’язане з аналізом закономірностей  розвитку особистості та проблемою диференціації відповідальності в залежності від вікових меж. Визнання неповнолітніх 14–16-ти річного віку кримінально осудними за окремі злочини відповідає їх соціально-психологічному розвитку. Проте в цей період ще не наступає повної соціальної зрілості, що, безперечно, впливає на визначення об’єктивних меж цієї категорії правопорушників у порівнянні з дорослими. Враховуючи вікові межі та фактичний рівень розвитку особи (запас знань і уявлень, ступінь розвитку емоційно-вольової сфери тощо), які повинні відповідати такому віку, слід було б у загальних положеннях розділу XV чинного КК записати: «неповнолітній, що застосовується в даному законі, – це особа у віці від 14 до 18 років, яка підлягає кримінальній відповідальності за умови фактичного досягнення нею нормотипного рівня розумового розвитку, що повинен відповідати такому віку». В зв’язку з цим, вбачається доцільним у ст. 22 КК України встановити вікові межі кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 112, 116 КК України (за посягання на життя державного чи громадського діяча, за спричинення смерті в стані сильного душевного хвилювання) – з 16 річного віку, а не з 14 річного, як це передбачено в чинному КК, та доповнити ст. 22 КК частиною третьою такого змісту: «Не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка хоча і досягла встановленого законом віку, але внаслідок психофізіологічного розвитку і соціальної незрілості не була здатна усвідомлювати фактичний характер і соціальний зміст своєї поведінки та її наслідків на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного чи виховного характеру».

Вважається, що необхідно ввести до чинного Кримінального кодексу такий примусовий захід виховного характеру як юнацький арешт, різновиди та механізм застосування якого розроблені в кримінальному законодавстві ФРН. Це дозволило б розширити перелік примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх, які вчинили злочини і, тим самим, повніше реалізувати принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності. Наявність у законодавстві такого виду примусового заходу мало б профілактичне значення, що сприяло б формуванню правової свідомості підлітків [20].

Пропонуємо закріпити в чинному Кримінальному кодексі України, в розділі «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх», норму про загальні засади призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітнім, що зумовлено значенням і специфікою кримінально-правової боротьби з правопорушеннями неповнолітніх, необхідністю чітко визначити правову регламентацію відступу від загальних правил кримінальної відповідальності. Регламентація загальних засад призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітніх в одній нормі дає можливість показати на загальних принципах кримінальної відповідальності особливості кримінальної відповідальності саме цієї категорії осіб та звести в систему всі норми, що регулюють їх відповідальність, більш чітко конкретизувати її правові межі.

Теоретичний аналіз чинного  кримінального законодавства, судової  практики, а також теоретичних  концепцій вітчизняних науковців  дає підстави для висновку про  недосконалість правових норм, що визначають межі кримінальної відповідальності при  співучасті. Тому здається доцільним, в додаток до розвинутих КК України  положень, не просто внести пропозиції по удосконаленню окремих правових норм, а дати розгорнуту законодавчу  конструкцію регламентації меж  і підстав кримінальної відповідальності співучасників. Як свідчить практика, така необхідність уже назріла. Такий  підхід здається пріоритетним ще й  тому, що зараз ведеться інтенсивна наукова робота по удосконаленню  чинного Кримінального кодексу.

ВИСНОВКИ

1. Аналіз наукових джерел та літератури з кримінального права дозволяє зробити наступні висновки: поняття «кримінальна відповідальність» законодавчим шляхом не встановлено. Підкреслено, що науковці, які займалися проблемою меж кримінальної відповідальності, обумовлювали її вирішення через об’єктивний чи суб’єктивний підходи. Таким чином, вище зазначене свідчить про те, що при всьому різноманітті запропонованих криміналістами дефініцій поняття «кримінальна відповідальність», у них є і досить багато спільного. У кожному з них ідеться, по суті, про одне й те ж – про відповідні заходи впливу, що застосовуються державою на підставі кримінального закону до особи, яка вчинила злочин. Відмінність полягає лише в тому, що різні вчені вивчають їх з різних вихідних позицій чи на різних етапах. Кожен з авторів, хто звертається до аналізу цього поняття, визначає відповідні його характерні риси, які, на його думку, найбільш повно відображають сутність цього кримінально-правового явища. Отже, немає жодних підстав стверджувати про серйозні суперечності запропонованих трактувань кримінальної відповідальності, адже в кінцевому результаті всі криміналісти погоджуються з тим, що це певна міра стягнення, що застосовується до особи, яка вчинила злочин.

2. Суб'єктивна сторона злочину встановлює тверді межі кримінальної відповідальності. Не мають кримінально-правового значення об'єктивні ознаки, не що зумовлюють пом'якшення кримінальної відповідальності, якщо психічне ставлення до них винного не виражено у вигляді наміру чи необережності. Інкримінувати винному можна тільки ті об'єктивні ознаки, психічне ставлення яких виявляється у формі наміру чи необережності. Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони –з це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності та встановлення її меж. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення: по-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119). По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання. По-четверте, точне встановлення суб'єктивної сторони злочинів є передумовою для індивідуалізації меж кримінальної відповідальності, призначення покарання, режиму виправної установи тощо.

3. У науці кримінального права не існує одностайності щодо визначення моменту виникнення кримінальної відповідальності, а отже і настання реалізації її меж. Одні автори співвідносять її з моментом виконання закінченого злочину, другі – з моментом притягнення як обвинуваченого, треті – з винесенням обвинувального вироку судом, четверті – з моментом вступу вироку в законну силу, що найбільш правильно відображається в кримінальному праві. Реалізація меж кримінальної відповідальності настає у зв'язку з юридичним фактом, яким є вчинення злочину. Це пов'язано з виникненням з цього моменту специфічних кримінальних правовідносин, суб'єктами яких є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а іншого, держава в особі органів, на які покладений обов'язок здійснювати боротьбу із злочинністю. Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі. Отже, обов'язок підкоритись кримінальному покаранню виникає лише після визнання особи винною вироком суду, який набрав законної сили.

Дослідження соціально-правових аспектів кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок, що принципи кримінального права здійснюють пряму, безпосередню кримінально-правову  дію на визначення об’єктивно-суб’єктивних меж кримінальної відповідальності. До них відносять: а) принцип законодавчого визначення складу злочину; б) принцип особистої відповідальності; в) принцип винної відповідальності; г) принцип повного кримінально-правового ставлення у вину; д) принцип доказаності ставлення в вину; е) принцип пріоритету пом’якшуючих відповідальність обставин; є) принцип недопустимості аналогії застосування кримінального закону щодо злочинності та караності діянь; ж) принцип ощадності (економії) кримінальної репресії; з) принцип заборони подвійного засудження або покарання за один і той же злочин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996. № 254 к/96-ВР зі змінами та доповненнями : станом на 1 лютого 2011 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України – 1996. – № 30. – Ст. 141. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg.
2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 01.09.2001. № 2341-ІІІ / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України – 2001. – № 25-26. – Ст. 131. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg
3. Кримінально-процесуальний кодекс України : Кодекс від 13.04.2012. № 4651-ІV / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – [Електронний ресурс] // Голос України від 19.05.2012. – № 90-91. – Режим доступу : http://zakon2rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg
4. Рішення Конституційного Суду України від 27.10.1999 р. у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) // Офіц. вісн. України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193.
5. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.
6. Бурдін В.М. До питання про поняття кримінальної відповідальності за КК України // Бюл. М-ва юстиції України. – 2005. – № 9 (47). – С. 64-73.
7. Вереша Р. Поняття та підстава кримінальної відповідальності // Право України. – 2006. – № 12. – С. 97-103.
8. Голіна В.В. Судимість: Монографія. – Х.: Харків юрид., 2006. – 384 с.
9. Григор’єва М.Є. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям:Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – 20 с.
10. Дудоров О.О. Про поняття кримінальної відповідальності // Вісн. Луган. держ. ун-ту внутр.справ. – 2007. – № 4. – С. 148-161.
11. Зельдов С.И. Некоторые актуальные проблемы совершенствования уголовно-правового реагирования на преступления // Уголовно-правовые и процессуальные проблемы реализации уголовной ответственности: Межвуз. сб. ст. – Куйбышев: Куйбыш. ун-т, 1986. – С. 13-22.
12. Коржанський М.Й. Уголовний закон України (наукова модель). – Дніпропетровськ: Юрид. акад. МВС України, 2004. – 200 с.
13. Кругликов Л.Л.,Васильевский А.В. Дифференциация ответственности в уголовном праве. – СПб.: Юрид.центр Пресс, 2002. – 300 с.
14. Кудашев Ш. Дифференциация уголовной ответственности и наказания / Ш. Кудашев // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 60–64.
15. Кримінальне право України: Загальна частина. М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін./ За ред. М.І. Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2002. - С.142
16. Наден О.В. Спеціальні види звільнення особи від кримінальної відповідальності за злочини в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. – Х.: Право, 2003.– 224 с.
17. Павлов В.Г. Субъект преступления и уголовная ответственность. – СПб.: Лань; Санкт-Петерб. ун-т МВД России, 2000. – 192 с.
18. Пентєгов В. Концепції кримінальної відповідальності, її позитивний та ретроспективний аспекти / В.А. Пентєгов // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 12. – С. 63–66.
19. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права: Кн. 1: О преступлении. – Х.: Харьков юрид., 2001. – 289 с.
20. Полный курс уголовного права: В 5-ти т. – Т. I: Преступление и наказание / Под ред. А.И. Коробеева. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2008. – 1133 с.
21. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. – 97 с.
22. Скибицкий В.В. Формы реализации уголовной ответственности // Развитие национальной государственности союзной республики на современном этапе: Тезисы респ. науч.-практ. конф. – Киев: ИГП АН УССР, 1990. – С. 250-252.
23. Фріс П.Л. Кримінальне право України: Підручник: Заг. ч. – К.: Атіка, 2004. – 488 с.
24. Чугуников І.І. Правовідносини та форми їх реалізації у кримінальному праві України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – О.: Одес. нац. юрид. акад., 2001. – 20 с.
25. Шапиев С.М. Понятие и содержание уголовной ответственности // Вестн. ЛГУ: Серия экономики, философии, права. – 1981. – № 23. – С. 70-74.
26. Энциклопедия уголовного права. – Т. 8: Уголовная ответственность и наказание / Отв.ред. В.Б. Малинин. – СПб.: Изд. проф. Малинина – СПб. ГКА, 2007. – 798 с.