Межі кримінальної відповідальності

Третьою суттєвою ознакою кримінальної відповідальності є те, що ці обмеження прав і свобод за вчинення злочину передбачаються законом. За п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України [1] виключно законом визначаються діяння, які є злочинами, і відповідальність за них. В Україні єдиним законом, предметом регулювання якого визначається кримінальна відповідальність, є КК (частини 1, 2 і 3 ст. 3).

Отже, кримінальна відповідальність знаходить своє формальне закріплення  лише в законі, що є належною гарантією забезпечення й захисту прав людини (ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). Цілком очевидно, що потенційна й конкретизована кримінальна відповідальність є видом і розміром правообмежень, зафіксованих у документі (законі чи вироку). Власне кажучи, вони взагалі не мають моменту настання, а існують лише, доки є чинним закон чи має закону силу вирок суду, у яких вони передбачені [10].

В юридичній літературі, як правило, зазначається, що негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність істотно відрізняється від інших  видів юридичної відповідальності. Ці відмінності, головним чином зводяться  до виокремлення таких її ознак: 1) кримінальна відповідальність є найбільш суворим, особливим видом юридичної відповідальності; 2) кримінальна відповідальність зв’язана з порушенням кримінального закону, який містить державні веління щодо конкретного характеру поведінки особи. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою діяння, яке містить склад злочину, передбачений в КК України; 3) кримінальна відповідальність, здебільшого, пов’язана з особливою формою державного примусу – покаранням; 4) кримінальна відповідальність у контексті правових відносин, відрізняється за характером взаємних прав і обов’язків між особою і державою; 5) кримінальна відповідальність можлива лише у випадках винного вчинення діянь, передбачених чинним КК України в той час, коли, наприклад, цивільно-правова відповідальність можлива у визначених законом випадках і без вини; 6) кримінальна відповідальність має особливий процесуальний порядок застосування; 7) кримінальна відповідальність відрізняється за колом суб’єктів, щодо яких вона застосовується – лише щодо фізичних осіб, які є суб’єктами злочину; до юридичних осіб вона не застосовується; 8) кримінальна відповідальність застосовується лише судом; 9) кримінальна відповідальність породжує особливий правовий стан засудженої особи – судимість, і, як наслідок, погіршення її правового становища, чого не породжують інші види юридичної відповідальності; 10) кримінальна відповідальність має особливі підстави і умови звільнення від відповідальності, звільнення від покарання та його відбування, чого немає при реалізації інших видів юридичної відповідальності [15].

Необхідно ще раз звернути увагу на те, що окремі автори висловлюють  своє синтетичне бачення поняття  кримінальної відповідальності, не обмежуючись  якоюсь лише виключно однією характерною  рисою цього поняття і, як видається, не поділяючи повністю жодної з окремо взятих концепцій. Так, розглядаючи  негативну (ретроспективну) кримінальну  відповідальність через призму виду державного примусу, Ю.В.Баулін визначив її як передбачене кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка  вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироці суду і здійснюється спеціальними органами виконавчої влади  держави. Разом з тим, його бачення  визначальних ознак поняття кримінальної відповідальності в цьому випадку  значно ширше: 1)кримінальна відповідальність – це вид державного примусу, що полягає, насамперед, в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 2) вид і міра обмежень особистісного (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади) характеру визначені тільки в кримінальному законі і, насамперед, у санкції кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 3) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органи виконавчої влади, держави та особи, визнаної винною у вчиненні злочину, результаті чого ця особа зазнає визначених обмежень; 4) зазнаванг зазначених обмежень завжди має вимушений, а не добровільний характе оскільки їх застосування є обов’язком суду та спеціально уповноважен органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину що є підставою такої відповідальності. Викладену вище наукову позицію Ю.В. Бауліна підтримав П.П. Андрушко [15].

Без сумніву, заслуговують увагу  при визначенні поняття кримінальної відповідальності і ті характерні її риси, які названі Конституційним Судом України, а саме, що кримінальна  відповідальність – це: 1) особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання держави щодо особи, яка вчинила злочин; 2) особливий правовий інститут у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин; 3) офіційна оцінка відповідним державним органом поведінки особи як злочинної; 4) форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду; 5) вона може мати не лише форму покарання, а й виражатися у засудженні особи умовно чи з відстрочкою виконання вироку або зводиться тільки до осуду особи, яка вчинила злочин; 6) кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду [4].

Таким чином, кожний вид кримінальної відповідальності, виокремлений науковцями в юридичній літературі, в своїй  основі має ознаки, визначені Конституційним Судом України, але також і характерні ознаки, що доповнюють та конкретизують зміст кожної вище зазначеної концепції кримінальної відповідальності. Необхідно звернути увагу на виокремлення ознак синтетичного бачення поняття кримінальної відповідальності, не обмежуючись виключно однією характерною рисою цього поняття і, як видається, не поділяючи повністю жодної з окремо взятих концепцій.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ КОНКРЕТИЗАЦІЇ МЕЖ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТІ

2.1. Встановлення  меж кримінальної відповідальності з урахуванням суб’єктивної сторони складу злочину

Суб'єктивна сторона злочину  – чи не найскладніший для дослідження  та кримінально-правового аналізу  елемент складу злочину та встановлення меж кримінальної відповідальності. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст.62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [1]. Відсутність суб’єктивної сторони складу злочину виключає кримінальну відповідальність, а точне встановлення забезпечує правильну кваліфікацію конкретного діяння як наслідок.

.Суб'єктивна сторона складу  злочину – є внутрішньою стороною складу злочину, що характуризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа під час його вчинення [23, с. 119]. Суб'єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [15, с.142.]

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив  та мета вчинення злочину. Вони тісно  пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному  випадку вчинення злочину неоднакові. Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушенняя законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (стаття 23 ККУ). Вина особи – це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину, а значить і кримінальну відповідальність [15].

Згідно із Законом, вина може проявлятися  у формі умислу або необережності. В свою чергу, умисел поділяється на умисел прямий і умисел непрямий, а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми і види вини конструюються залежно від змісту й співвідношення інтелектуального і вольового моментів, характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які належать до свідомості особи, а вольовий – ті чинники, які належать до її волі. Залежно від форми вини злочини поділяються на умисні й необережні. У певних випадках вказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в Законі (стаття 115 ККУ – умисне вбивство, стаття 119 ККУ – вбивство через необережність), але у більшості випадків форма вини визначається з інших ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що злочини, де вказано мотив, мета або якщо вони випливають з формулювання норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимагання, незаконні дії у разі банкрутства) [23].

Суб'єктивна сторона злочину встановлює тверді межі кримінальної відповідальності. Не мають кримінально-правового значення об'єктивні ознаки, не що зумовлюють пом'якшення кримінальної відповідальності, якщо психічне ставлення до них винного не виражено у вигляді наміру чи необережності. Інкримінувати винному можна тільки ті об'єктивні ознаки, психічне ставлення яких виявляється у формі наміру чи необережності.

Відповідно до характеристики психічного ставлення винного до скоєного, що міститься у кримінальній законі, суб'єктивний бік складу злочинів складається з чотирьох ознак: вини, мотиву, цілі й емоцій. У цьому сенсі вина сприймається як психічне ставлення до об'єктивних ознак складу злочинів, але передбачених у кримінальному законі як обставини, які обтяжуючих відповідальність. Вина, мотив, мета і емоції – це об'єктивна реальність, фактично існуючі явища, їх можна пізнати, а зміст може бути встановлений у вигляді і на основі аналізу з оцінкою всіх об'єктивних обставин досконалого злочинного діяння у сукупності [15].

Проте в багатьох злочинах суб'єктивна  сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними  ознаками. Вони мають значення обов'язкових  ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості  деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які  відчуває особа при вчиненні суспільно  небезпечного діяння. Вони різняться  за своїм характером, змістом, часом  виникнення. Більшість із них перебувають  за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх  покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного  значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного  хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких  злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони [15].

Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони –з це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності та встановлення її меж. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення: по-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу. Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383) або завідомо неправдиве показання (ст. 384). Відсутність певного мотиву або мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність. Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих інтересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження [23].

По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119) [1].

По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання.

По-четверте, точне встановлення суб'єктивної сторони злочинів є передумовою для індивідуалізації меж кримінальної відповідальності, призначення покарання, режиму виправної установи тощо.

Отже, суб'єктивна сторона злочину має важливе значення в обгрунтуванні кримінальної відповідальності, встановленні її меж, кваліфікації злочину, у призначенні покаранні. Тому вищі судові органи неодноразово вказували судам грунтовно вивчати зміст суб'єктивної сторони злочину: форму вини, спрямованість умислу, мотиву, мету злочинного діяння.

2.2.Межі реалізації  кримінальної відповідальності

У сучасній кримінально-правовій науковій думці немає єдиного підходу до розуміння змісту кримінальної відповідальності. Чинне кримінальне законодавство не містить у собі його визначення. Традиційно дискутуються два основних підходи:

• кримінальна відповідальність є обов'язком особи дати звіт за вчинений злочин та понести в примусовому порядку передбачені законом обмеження;
• S кримінальна відповідальність – це накладення спеціальним органом (судом) специфічних, передбачених кримінальним законом заходів примусу на особу, яка визнана винною у скоєнні злочину [23].