Межі кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність настає в зв'язку з юридичним фактом, яким є вчинення злочину. Це пов'язано  з виникненням з цього моменту  специфічних кримінальних правовідносин, суб'єктами яких є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а іншого, держава в особі органів, на які  покладений обов'язок здійснювати боротьбу із злочинністю. Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі. Вона здійснюється в такій послідовності [18]:

• порушення кримінальної справи;

• притягнення особи як обвинуваченого;

• складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;

• постановления обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ  його в законну силу;

•виконання покарання;

• наслідки відбування покарання – судимість;

• погашення чи зняття судимості.

У науці кримінального права  не існує одностайності щодо визначення моменту виникнення кримінальної відповідальності. Одні автори співвідносять його з  моментом виконання закінченого  злочину, другі – з моментом притягнення як обвинуваченого, треті – з винесенням обвинувального вироку судом, четверті – з моментом вступу вироку в законну силу. Вбачається, що найбільш правильною є позиція тих, хто підтримує останню точку зору [6].

Стаття 62 Конституції України визнає, що «Особа вважається невинуватого у  вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки ЇЇ вину не буде доведено в законному  порядку і встановлено обвинувальним  вироком суду» [1]. Існує і рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. в справі про депутатську недоторканність, в якому, зокрема, визначено: «1.1. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду» [4].

Таким чином, обов'язок підкоритись  кримінальному покаранню виникає  лише після визнання особи винною вироком суду, який набрав законної сили. Ніхто не може бути визнаний злочинцем  до того, як це визнає суд своїм обвинувальним  вироком. Тому не можна погодитись з  позицією видатного вченого-криміналіста М. С. Строговича, який з цього приводу  вказував: «...Вирок суду не робить злочинцем  того, хто вже є злочинцем, хто  став ним у момент вчинення злочину» [23]. Якщо розглядати даний вислів з позиції кримінологічної науки, з ним можна погодитись. Однак він стає абсолютно непридатним з позицій демократичного кримінального права, згідно з яким злочинцем особа стає лише після набрання обвинувальним вироком законної сили.

Зміст кримінальної відповідальності визначається обсягом повноважень  та обов'язків, які мають учасники кримінально-правових правовідносин. Якщо розглянути їх обсяг стосовно кожного з учасників, то він може бути визначений в таких межах » [23]:

а) для державних правоохоронних органів він визначається наявністю  в них таких правових обов'язків: 1) порушити кримінальну справу та притягнути особу як обвинуваченого; 2) здійснити передбачені чинним кримінально-процесуальним законом заходи по збиранню та фіксації доказів, які підтверджують або спростовують вину особи у скоєнні злочину; 3) застосовувати заходи для забезпечення реалізації кримінальної відповідальності; 4) скласти обвинувальний висновок та передати справу до суду для вирішення питання про вину особи та призначення покарання; 5) за наявності визначених законом обставин вирішити питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності; 6) об'єктивно та неупереджено перевірити зібрані досудовим слідством докази вини особи в інкримінованому злочині; 7) з'ясувати наявність обставин, які пом'якшують або обтяжать відповідальність; 8) постановити вирок виходячи із доведеності вини особи у вчиненні злочину з урахуванням характеристик, що визначають суспільну небезпечність діяння та особи, яка його вчинила; 9) за наявності визначених законом обставин вирішити питання про звільнення від покарання або про звільнення від відбування покарання з випробуванням; 10) забезпечити безумовну реалізацію вироку та досягнення мети кримінального покарання; 11) за наявності визначених законом підстав прийняти рішення про дострокове звільнення від покарання, його заміну більш м'яким, про зняття судимості;

б) особа, яка вчинила злочин, зобов'язана:

- звітуватись перед правоохоронними  органами про вчинене діяння;

- при визнанні винною у встановленому  порядку отримати передбачене  кримінальним законом покарання,  прийняти його та відбути;

в) особа, яка вчинила злочин, має  право:

- на застосування кримінального  закону, який передбачає відповідальність  саме за той злочин, який нею  було скоєно;

- на призначення покарання, адекватного  ступеню суспільної небезпечності  вчиненого злочину та особи  винного» [23].

Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом. Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається. Як свідчить статистика, суди України виносять вироки до реального відбування покарання у 46,4% випадків. Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування. Ця форма становить 52,9% у загальній масі випадків притягнення до кримінальної відповідальності. Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру. На жаль, кількість цих випадків настільки незначна, що навіть не виділяється у судовій статистиці на загальнодержавному рівні » [23].

Таким чином, реалізація меж кримінальної відповідальності настає у зв'язку з юридичним фактом, яким є вчинення злочину. Це пов'язано з виникненням з цього моменту специфічних кримінальних правовідносин, суб'єктами яких є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а іншого, держава в особі органів, на які покладений обов'язок здійснювати боротьбу із злочинністю. Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі. Отже, обов'язок підкоритись кримінальному покаранню виникає лише після визнання особи винною вироком суду, який набрав законної сили.

2.3. Вдосконалення  кримінального законодавства України  в частині меж кримінальної  відповідальності

У сьогоднішніх умовах становлення  нових суспільно-економічних відносин головне завдання кримінально-правової науки у протидії злочинності – полягає у розробці науково-обґрунтованих рекомендацій щодо визначення меж кримінальної відповідальності. Вони дозволяють не обмежувати протидію злочинності примусовим впливом, переважно у формі кримінальної відповідальності за конкретні злочини, а й з урахуванням усіх важливих аспектів злочинності як соціального явища розробити та застосувати в такій протидії комплекс економічних, політичних, правових, виховних та інших заходів [24].

Підвищення ролі кримінального  закону у протидії злочинності може бути досягнуто шляхом визначення доцільності  криміналізації (декриміналізації) певних діянь, удосконалення законодавчого  опису їх ознак, конкретизації законодавчої конструкції норм, що визначають межі кримінальної відповідальності (зокрема  неповнолітніх, співучасників злочину  тощо), визначення можливості кримінально-правового компромісу з певними суб’єктами злочинів (наприклад, при злісному ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей або контрабанді), підстави та умови його застосування.

Дослідження соціально-правових аспектів кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок, що принципи кримінального права здійснюють пряму, безпосередню кримінально-правову дію на визначення об’єктивно-суб’єктивних меж кримінальної відповідальності. Принципами кримінального права України визнаються загальні та найбільш важливі правові положення (засади) кримінально-правового регулювання, що визначають сутність та спрямованість кримінального законодавства, стратегію, головні напрями та засоби реалізації кримінально-правової політики Української держави, що безпосередньо передбачені законом або прямо із нього випливають, мають конкретну практичну дію, виконують пряму регулятивну функцію та забезпечують правильне та обґрунтоване визначення меж кримінальної відповідальності.

Особлива важливість принципів  кримінального права робить доцільним  включити до розділу «Загальні положення» Кримінального кодексу України норми про основні принципи кримінального законодавства, розкривши їх нормативно-правовий зміст, де презумпція невинуватості є визначальною лінією формування та здійснення кримінальної політики Української держави [24].

Основними принципами кримінального  права, що забезпечують правильність та обґрунтованість визначення меж  кримінальної відповідальності є: а) принцип  законодавчого визначення складу злочину; б) принцип особистої відповідальності; в) принцип винної відповідальності; г) принцип повного кримінально–правового  ставлення у вину; д) принцип доказаності  ставлення в вину; е) принцип пріоритету пом’якшуючих відповідальність обставин; є) принцип недопустимості аналогії застосування кримінального закону щодо злочинності та караності діянь; ж) принцип ощадності (економії) кримінальної репресії; з) принцип заборони подвійного засудження або покарання за один і той же злочин.

Чинність кримінального  закону, його юридична сила та дія у  часі безпосередньо пов’язані із дією кримінального закону у просторі та дією кримінального закону по колу осіб. Ці найважливіші положення дії  та практичного застосування закону про кримінальну відповідальність визначають об’єктивні часово-просторові межі кримінальної відповідальності. Критеріями об’єктивних меж кримінальної відповідальності за чинністю кримінального закону в часі є [11]:

– усунення або встановлення караності діяння;

– пом’якшення або посилення  покарання, що здійснюється шляхом законодавчого  виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або  санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують  або підвищують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

За змістом кримінальний закон має тільки сучасну спрямованість  і дію, тобто він не може бути застосований до тих подій, які відбулися до набрання ним чинності, що в свою чергу зумовлює наявність об’єктивних  меж кримінальної відповідальності у часовому вимірі чинності кримінального  закону.

Найбільш важливим критерієм  правильного визначення об’єктивних  меж кримінальної відповідальності за чинністю кримінального закону в  часі є принцип зворотної сили кримінального закону. З метою конкретизації положень ч. 1 ст. 5 КК України пропонується викласти її в такій редакції: «Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі одночасно щодо норм Загальної та Особливої частини цього Кодексу, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі й на осіб, що відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість».

Об’єктивні межі кримінальної відповідальності за територіальним принципом  просторової чинності кримінального  закону полягають в тому, що всі  особи, які вчинили злочин на території  України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих  норм міжнародного права. Певних об’єктивних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. В зв’язку з цим пропонується доповнити ч. 4 ст. 6 КК абзацом другим такого змісту: «На цих осіб кримінальна юрисдикція України поширюється, як виняток, лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України)» [11; 20].

Частину 1 ст. 6 КК України щодо чинності закону про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені на території України слід доповнити абзацом другим такого змісту: «У випадках неузгодженості між нормами міжнародного права та нормами КК при вирішенні питань про кримінальну відповідальність пріоритетну чинність мають норми міжнародного права». Найбільш важливою ознакою злочину, його невід’ємною властивістю є суспільна небезпечність діяння. Відсутність цієї ознаки означає відсутність кримінально-правових засад для визначення меж кримінальної відповідальності. Проблеми меж кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння тісно взаємопов’язані з проблемою криміналізації та декриміналізації діянь, особливо в умовах чинності нового кримінального законодавства. Кримінальний закон повинен бути такою досконалою системою правових норм, яка б забезпечувала свою самореалізацію, виключала б паузи, прогалини, бездіяльність закону.

Інститут звільнення від  кримінальної відповідальності пов’язує можливість застосування норм, що його утворюють, в залежності від зміни  соціальної ситуації, де визначальним є об’єктивний фактор: із зміною соціальної ситуації, яка визначила  втрату діянням ознак суспільної небезпечності або особа перестала  бути суспільно небезпечною (ст. 48 КК); із здійсненням соціально значимої пост кримінальної поведінки (ст. ст. 45, 46 та 47 КК); із закінченням соціально  значимих строків, що визначають давність притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК); із визначенням на рівні  соціально-значимих законодавчих нормативно-правових актів факту можливості виправлення  особи без притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 44 – звільнення на підставі закону України про амністію чи акта помилування); у випадках застосування до неповнолітнього примусових заходів  виховного характеру (ст. 97 КК).