Поняття оплати праці в Україні, її форми, системи та правове регулювання

Вступ

Існування розвинутої системи  соціальних стандартів, гарантій та нормативів є ознакою соціально спрямованої  держави. Завданням такої  держави  є не лише закріплення їх у своїх  нормативно-правових актах, а й виконання  та реалізація їх на практиці. Досягнення нової якості життя співвітчизників  потребує гармонійного балансу інтересів  суспільства, держави і бізнесу, соціальної відповідальності суб’єктів  господарювання. І це повинні усвідомити всі – і роботодавці, і самі працівники.

Інфляція, безробіття, соціальна  незахищеність незаможних верств населення, зростання заборгованості із заробітної плати – ось далеко не повний перелік наслідків фінансово-економічної  кризи. Саме у сфері виплати заробітної плати відбувається найбільше ухилень  від оподаткування та порушень законодавства. Серед них – заборгованість, зарплата “в конверті”, або її виплата у розмірі, що не відповідає прожитковому мінімуму.

 Актуальність теми. Особливо актуальним це питання є в Україні, оскільки держава, перебуваючи в стадії переходу від командно-адміністративної до ринкової, а інакше кажучи трансформаційної економіки, не здатна в силу реальних економічних можливостей виконувати свої зобов’язання перед суспільством у сфері оплати праці працівників.

У більшості країн, що розвиваються, на заробітну плату покладається завдання регулювати структуру і  динаміку оплати праці. Тобто заробітна  плата виступає базою для встановлення тарифних ставок всіх категорій працівників. При цьому створюється система  галузевих, насамперед промислових  і професійних рівнів заробітної плати.

У країнах з розвинутою ринковою економікою заробітна плата  розглядається як засіб соціального  захисту працівників: від зменшення  рівня оплати праці в умовах безробіття; від падіння купівельної спроможності населення при посиленні інфляції.

 

1. Поняття оплати праці в Україні, її форми, системи та правове регулювання.

З'ясування поняття оплати праці, її сутності, джерел та функцій  завжди перебувало у центрі уваги  як економістів, так і правників, адже вона є економічною і юридичною  категоріями одночасно. Загалом  оплата праці може бути визначена  як винагорода, що виплачується працівнику за використання його праці. Однак економістів  більше цікавить матеріальний зміст  оплати праці. Для юристів важливим є розкриття у цій категорії  конкретних прав і обов'язків учасників  правовідносин, тобто виявлення  правової форми оплати праці. Проте  поняття оплати праці як економічної  і правової категорії характеризують різні сторони одного і того ж  складного суспільного явища.

Для роботодавця оплата праці  є платою за робочу силу і складає  одну із основних статей витрат у собівартості товарів та по­слуг, що надаються. Для  працівника заробітна плата —  це основна частина його особистого доходу, засіб відтворення робочої  сили і поліпшення рівня благополуччя самого працівника та його сім'ї[6].

Оплата праці як економічна категорія іноді трактується  досить широко і включає не тільки оплату праці осіб, які перебувають  у трудових відносинах, але й доходи представників вільних професій, приватних підприємців та осіб, які  працюють на основі цивільно-правових договорів[5].

Заробітна плата, як основне  джерело задоволення матеріальних і духовних потреб працівників та членів їх сімей, являється важливою економічною та юридичною категорією, оплата праці як юридична категорія, як важливий елемент трудових правовідносин  характеризується наступними ознаками:

1) вона виплачується у відповідності з кількістю і якістю виконаної праці, з врахуванням особистого трудового внеску працівника і кінцевих результатів праці підприємства;

2) вона виплачується на підставі централізованих і локальних норм, що встановлені попередньо;

3) вона виплачується в грошовій формі.

4) вона виплачується у відповідних джерел.

5) вона виплачується в розмірі, що не обмежується максимальним[15].

Таким чином, оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений, яка правило, в грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги[17].

Розрізняють номінальну і  реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата — це сума грошей, отриманих за встановлений період часу (переважно за місяць). Реальна заробітна плата — це кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату, або «купівельна спроможність» номінальної заробітної плати. Реальна заробітна плата залежить від розміру номінальної заробітної плати з урахуванням цін на товари та послуги, що надаються[15].

Існує дві форми оплати праці:

• грошова;
• натуральна.

Основною є грошова  форма, оскільки гроші відіграють роль загального еквівалента. Натуральна форма  заробітної плати використовується переважно як додаткова. Однак в  умовах економічного спаду при відсутності  готівкових грошей на багатьох підприємствах  з працівниками розраховуються виробленою продукцією. За нормальних умов господарювання натурально-речова оплата праці не застосовується. «Конвенцією Міжнародної  організації праці № 95 про охорону  заробітної плати» (1949 p.), ратифікованою  ще СРСР, передбачається, що заробітна  плата виплачується у грошовому  вираженні. Часткова виплата заробітної плати натуральною формою допускається у тих галузях, де така виплата  є звичною чи бажаною з огляду на характер галузі чи професії. При  цьому необхідно забезпечити, щоб товари, які видаються, могли бути використані для особистих потреб працівника та його сім'ї, а вартість товарів не була заниженою. За всіх умов не допускається виплата заробітної плати спиртними напоями з високим вмістом алкоголю та наркотичними засобами (ст. 4 Конвенції).

Стаття 23 Закону України  «Про оплату праці» встановлює, що заробітна  плата працівників у межах  України виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на її території. За Конституцією України  грошовою одиницею є гривня, а тому заробітна плата повинна виплачуватись  у гривнях. Виплата заробітної плати  іншими грошовими знаками, які не мають законного обігу на території  України, заборонена. Однак Законом  визначено, що виплата заробітної плати  натуральною формою може бути передбачена  колективним договором за цінами не нижче собівартості в тих галузях  або за тими професіями, де така виплата, що еквівалентна за вартістю оплаті праці  у грошовому вираженні, є звичайною  або бажаною для працівників. Постановою Кабінету Міністрів України  «Про перелік товарів, не дозволених для виплати заробітної плати  натурою» від 3 квітня 1993 р. № 244 визначено  товари і послуги, якими забороняється  виплата заробітної плати в натуральній формі[10].

Організація заробітної плати  будується на принципах поєднання правового регулювання, що здійснюється державними органами в централізованому порядку з галузевим, регіональним і локальним регулюванням безпосередньо на підприємствах. Правове регулювання оплати праці здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні; галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів.

Суб'єктами організації оплати праці є органи державної влади  та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки, об'єднання професійних спілок та їх представницькі органи; працівники

Держава здійснює регулювання  праці працівників установ і  організацій, що фінансуються з бюджету. Це регулювання проводиться на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів[9].

Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення

а) мінімальної заробітної плати, інших державних гарантій;

б) норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов визначення частини прибутку, що спрямовується на оплату праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств і т.д.

Мінімальна заробітна  плата – це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче якого не може провадитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну норму праці. До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартості величини мінімального споживчого бюджету. Вона встановлюється КМУ[6].

Норми оплати праці (за роботу в надурочний час – ст.106 КЗпП; у святкові, неробочі та вихідні дні – ст.107; в нічний час – ст.108; за час простою, який мав місце не з вини працівника – ст.113; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника – ст.112; неповнолітніх працівників і т.п.) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток, за час виконання державних обов’язків, для переведених за станом здоров’я на легшу низькооплачувану роботу, для вагітних жінок і жінок, які мають дітей у віці до 3-х років і т.п.) встановлюються КЗпП та іншими нормативними актами.

в) міжгалузеві співвідношення в розмірах оплати праці працівників державних підприємств, регулювання частини прибутку, що спрямовується на оплату праці, регулювання розмірів посадових окладів керівників державних підприємств, середня заробітна плата встановлюються КМУ.

Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди»[1].

Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче  від норм, визначених генеральною, галузевою  або регіональною угодою, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства на термін не більше як шість місяців.

Тарифна угода – це договір  між представниками сторін переговорів  з питань оплати праці та соціальних гарантій. Оплата праці може визначатися контрактом, тобто угодою сторін трудового договору.

Локальне регулювання. В сферу локального регулювання оплати праці в Україні входять питання:

- формування фонду заробітної плати;

- встановлення фонду заробітної плати по окремим категоріям працівників;

- використання державних тарифних ставок та окладів для диференціації оплати праці в залежності від професії, кваліфікації працівників;

- вибір системи оплати праці;

- введення надбавок до заробітної плати;

- встановлення посадових окладів керівникам підрозділів, спеціалістам;

- затвердження положень про преміювання та інше[].

Оплата праці працівників в Україні складається з основної заробітної плати, додаткової оплати праці та заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців[16, 49].

Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій[16, 49].

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

В Україні на даний час в сфері оплати праці використовується тарифна система оплати праці – це сукупність взаємопов’язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Вона використовується для розподілу робіт і працівників залежно від їх складності та кваліфікації за розрядами тарифної сітки і є основою формування та регулювання заробітної плати.

1.1.Оплата праці  відповідно до тарифної системи  та при відхиленні від умов, передбачених тарифами.

Тарифна  система оплати праці в Україні включає дві форми оплати праці: відрядна і годинна, які відповідно складаються з ряду систем для різних організаційно-технічних умов виробництва[16, 48].

Відрядна форма оплати праці включає такі її системи: пряму відрядну, непряму відрядну, відрядно-преміальну, відрядно-прогресивну, акордну оплату. При відрядній формі оплата праці працівників провадиться за нормами і розцінками, встановленими виходячи з розряду виконуваних робіт. Присвоєний працівникові кваліфікаційний (тарифний) розряд є підставою для надання йому можливості виконувати роботу відповідної складності. (Віднесення робіт до певних тарифних розрядів і присвоєння їх – власник + ПК у відповідності з тар.-кв. довідником)[16, 50].

Погодинна форма оплати праці включає такі її системи: просту погодинну, погодинно-преміальну. Погодинна оплата праці працівників проводиться за годинними (денними) ставками із застосуванням нормованих завдань або за місячними окладами. Погодинна оплата праці керівників, спеціалістів і службовців провадиться за місячними посадовими окладами (ставками), якщо інше не передбачено колективним договором[16,56].

Оплата праці працівників, які виконують роботи (надають  послуги), не властиві основній діяльності галузі, провадиться за умовами, визначеними  тарифними угодами по тих галузях, до яких ці підрозділи відносяться  за характером виробництва. Для найманих працівників загальних професій і посад державних підприємств застосовуються єдині тарифні умови оплати праці, порядок яких визначається КМУ. Для робітників бюджетних організацій застосовуються тарифні умови оплати праці, визначені тарифними угодами по тих галузях, до яких ці працівники відносяться за характером виконуваної роботи.