Зловживання правом

   У вузькому розумінні зловживання правом у публічно-правовій сфері не спричиняє кримінальної, адміністративної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності, однак в окремих випадках може мати наслідком конституційно-правову відповідальність. Тобто критерієм розмежування зазначених видів зловживання правом є саме наявність чи відсутність юридично негативних наслідків, передбачених конкретними нормативно-правовими актами за той чи інший вид позаправової поведінки, допущеної у процесі правозастосування. Цей підхід покладено в основу розмежування зловживання владою як кримінально-карного діяння і зловживання владою як протиправного (неконституційного за своєю суттю) здійснення влади, чи владного зловживання правом у широкому сенсі слова в Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою [12,646-647].

   Окремо слід наголосити, що сутність категорії «зловживання правом» у публічно-правовій сфері не може бути з´ясована поза контекстом категорії вільного розсуду в праві, чи, іншими словами, наявності у суб´єктів владних повноважень так званих дис­креційних повноважень. Адже, як зазначають дослідники, можливості для владних зловживань правом виникають повсюди, де компетентне повноваження містить «інтерпретаційні лагуни» [12, 647]. Саме в можливості управомоченого суб´єкта діяти на власний розсуд і знаходить свій практичний вияв свобода, надана суб´єктивним правом. А оскільки в суб´єкта є юридично визнана свобода, з´являються і можливості зловживання нею, причому часто на законних підставах. Досить очевидною є така закономірність: чим ширшою є надана суб´єкту можливість діяти на власний розсуд, тим різноманітнішими можуть бути і зловживання правом; втративши можливість діяти на власний розсуд, управомочений суб´єкт втратив би й саму свободу дій, і, як наслідок, не зміг би нею зловживати [16, 180].

   На нашу думку, у суб´єктів публічно-владних повноважень не може бути жодних дискреційних повноважень, оскільки усі вони зобов´язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі, або з виходом за межі компетенції, є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними та незаконними, і, відповідно — підставою для притягнення таких суб´єктів до конституційно-правової відповідальності. Більше того, це є однією з необхідних передумов забезпечення конституційної стабільності загалом. Разом із тим заперечувати наявність у суб´єктів публічно-владних повноважень вільного розсуду в процесі правозастосування в межах своєї компетенції загалом не варто. Адже і в процесі прийняття, і в процесі виконання публічно-владних повноважень певний рівень свободи, вільний розсуд присутні завжди, оскільки в іншому випадку можна дійти до автоматичного, «комп´ютер­ного» правозастосування, що навряд чи можна визнати обґрунтованим. Тому запобігти зловживанню правом у процесі правозастосування можливо лише через встановлення чітких і загальнозрозумілих критеріїв такого вільного розсуду в праві та через запровадження чітких механізмів відповідальності за їх порушення.

    Аналіз положень Конституції України дає змогу дійти обґрунтованого висновку, що неприпустимість зловживання правом слід вважати одним із конституційних принципів, які закріплені в тексті Основного Закону опосередковано, тобто який випливає з низки конституційних положень: зі статей 3, 6, 19, 68 та норм, що закріплюють вичерпний перелік повноважень органів публічної влади. На підтвердження цього висновку можна навести думку Г. Гаджиєва, який вважає, що принцип недопустимості зло­вживання суб´єктивними правами є загальним принципом права, який знайшов свій вияв у формі конституційного принципу, відповідно до якого здійснення прав і свобод людини та громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб [5, 105]. Майже такими самими позиціями керується й О. Малиновський, який зазначає, що принцип недопустимості зловживання правом пронизує своїм нормативним впливом не лише окремі галузі права, а й всю систему права загалом [16, 171], тобто належить до основоположних правових принципів, які через свою важливість закріплено саме на конституційному рівні. Більше того, на думку М. Хміля, принцип неприпустимості зловживання правом, базуючись на фундаментальних загальнолюдських цінностях і категоріях, за своїм значенням стоїть в одному ряду з такими загальнолюдськими принципами, як гуманізм, демократизм, спра­ведливість. Але найбільш важливе значення цей принцип має для всієї правової дійсності, оскільки саме він покладений в основу гуманного, справедливого, законного здійснення посадових повноважень агентами державної влади. На основі цього принципу чинне законодавство встановлює юридичну відповідальність державних службовців, посадових осіб за перевищення ними своїх повноважень, здійснення наданих їм прав у суперечності з їх призначенням [29, 14, 16].

    Отже, зловживання правом саме по собі та зловживання правом у публічно-правовій сфері зокрема належать до найнегативніших явищ сучасної конституційно-правової дійсності, оскільки суттєво нівелюють значення права як соціальної цінності, становлять істотну загрозу конституційній законності та правопорядку, підривають основи існуючого конституційного ладу України. Адже, як зазначають дослідники, загроза конституційному ладу виявляється як у невиконанні чи порушенні приписів конституційних норм усіма суб´єктами конституційно-правових відносин, так і в перевищенні повноважень чи зловживанні з боку посадових осіб і органів держави [13,141]. Особливо негативним є значне поширення практики відвертого нехтування правовими приписами суб´єктами державно-владних відносин — органами законодавчої, виконавчої та судової влади, адже це неминуче призводить до поширення правового нігілізму, зростання рівня корупції, викликає зневіру широкого загалу у право і справедливість, в ефективність усієї державно-владної діяльності. І неконституційне правокористування, і владне, зокрема правозастосовне, зловживання правом слід визнати серйозною загрозою реальному конституціоналізму [12, 669]. Тому одним із найактуальніших завдань сьогодення є недопущення зловживання правом, створення відповідних правових механізмів запобігання цьому негативному соціально-правовому явищу.

Розділ 4 Зловживання  правом правоохоронними органами.

Правоохоронна діяльність охоплює такі напрями:

· діяльність із виявлення, запобігання й розслідування  злочинів та інших правопорушень;

· діяльність із захисту  державної (національної) безпеки, державного кордону та правопорядку в Україні;

· діяльність органів  прокуратури;

· діяльність із забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

Правоохоронна діяльність спрямована на запобігання виникненню умов і причин можливих та вчинених суспільно небезпечних явищ, припинення їх розвитку та ліквідацію наслідків. Різним видам правоохоронної діяльності властива одна спеціальна ознака. Вона полягає в тому, що охорона прав фізичної чи юридичної особи здійснюється шляхом  застосування публічно встановлених процедур. Як охоронний інструмент держави, правоохоронна діяльність впливає на поведінку суб’єктів правовідносин за допомогою використання дозволів, приписів, заборон, контролю за їх додержанням та реалізації юридичної відповідальності. До правоохоронних органів традиційно відносять органи внутрішніх справ, органи прокуратури, Служби безпеки, органи державної прикордонної служби, державної податкової служби, державної митної служби, пожежної охорони, державної контрольно-ревізійної служби, низку інших органів, що здійснюють правоохоронні та правозастосовні функції.

    У законодавстві  немає чіткого визначення поняття правоохоронної діяльності, немає і вичерпного переліку правоохоронних органів. У різних законодавчих актах поняття та перелік правоохоронних органів визначаються по-різному. Найширший їх перелік міститься у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», яка до таких органів відносить органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи та установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції. Термін «правоохоронні органи» згадується також у законах «Про громадянство України», «Про державну таємницю», «Про захист суспільної моралі», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про основи національної безпеки України», «Про поховання та похоронну справу», «Про участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону».

    Окрім перелічених законів, термін «правоохоронні органи» згадується ще у двадцяти інших законах України й численних нормативних актах Президента та Кабінету Міністрів.

    У різних правових актах поняття правоохоронної діяльності та правоохоронних органів тлумачаться по-різному, а часто навіть суперечать одне одному.

Нечітке й суперечливе  вживання законодавцем терміна «правоохоронні органи» свідчить про відсутність єдиного підходу в його розумінні й тлумаченні. Це ускладнює розв’язання теоретичних проблем у цій сфері, негативно впливає на правове регулювання компетенції правоохоронних органів, правове й соціальне становище їхніх працівників, а отже, на їхню діяльність загалом.

    Найприйнятніше визначення терміна «правоохоронні органи» міститься у ч. 4 ст. 1 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави», згідно з якою «правоохоронні органи – державні органи, які відповідно до законодавства здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції». Проте відсутність тлумачення змісту понять «правоохоронні» та «правозастосовчі» функції свідчить про неповноту цього визначення.

    Правоохоронна діяльність, яку здійснюють правоохоронні органи, визначається правоохоронною функцією держави, що є об’єктивною потребою розвитку держави й суспільства та спрямована на забезпечення правопорядку. Забезпечення правопорядку може відбуватися лише в межах законності.

    Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладено на компетентні державні органи (прокуратуру, органи внутрішніх справ, податкову міліцію, органи Служби безпеки України), для яких діяльність із запобігання правопорушенням, дізнання та розслідування злочинів є обов’язковою й полягає в невідкладному та відповідному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб.

    Відновлення порушеного права – головне завдання правоохоронних органів. Це система правомірних дій, до яких примушують фізичну або юридичну особу, що зумовила збитки або інші негативні наслідки, щодо їх відшкодування. Законодавством передбачено порядок відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за неправомірні дії правоохоронних органів. Діяльність правоохоронних органів є публічною, багатоплановою та підконтрольною. У зв’язку з цим правоохоронний орган можна визначити як юрисдикційний орган, уповноважений державою виконувати в установленому законом порядку функції або завдання з охорони права, правопорядку, розслідування або запобігання правопорушенням, захисту національної безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.

    Правоохоронна діяльність – це один із напрямів державного управління, адже вся державна діяльність потребує організації й впорядкування. За допомогою адміністративно-правового регулювання встановлюють правові засади функціонування правоохоронних органів, наприклад, органів внутрішніх справ, митних органів, органів державної податкової служби.

    В юридичній науці, як і в законодавстві, не вироблено єдиного підходу до визначення поняття правоохоронної функції держави. Деякі вчені виокремлюють функцію охорони прав і свобод громадян, забезпечення законності й правопорядку. В. Лазарєв визначає функцію охорони правового порядку та охорони прав власності, інших прав і свобод громадян, М. Кельман – охорону прав і свобод громадян, забезпечення законності та правопорядку, В. Корельський та В. Перевалов – охорону правопорядку та охорону існуючих форм власності, а О. Скакун та О. Ющик – саме правоохоронну функцію держави.

    І. Марочкін та Н. Сибільова вважають, що «правоохоронна функція тією чи іншою мірою властива всім органам державної влади і є складовим елементом діяльності інших органів, організацій, установ та посадових осіб, що обумовлено конституційними вимогами дотримання законності, забезпечення охорони правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Однак ця діяльність у більшості органів та організацій не є основною, вона вторинна, постає з основної, забезпечуючи реалізацію їх організаційно-управлінської функції у галузі економіки, фінансів, науки, освіти та інше».

    Розбіжності в поглядах різних учених стосовно правоохоронної функції держави ґрунтуються на різних підходах до розуміння поняття функціонування держави у сфері правоохоронної діяльності й зумовлені відсутністю законодавчого визначення правоохоронної функції держави.

Правоохоронну функцію  держави здійснюють уповноважені правоохоронні  органи засобами й методами правоохоронної діяльності.

    Єдине розуміння та правове визначення понять «правоохоронна діяльність», «правоохоронні органи» та «правоохоронна функція держави», які разом складають правоохоронну систему держави, мають не тільки теоретичне, а й практичне значення. Адже відсутність цього породжує нечіткість у розмежуванні компетенції і повноважень різних правоохоронних органів, дублювання їхніх функцій, паралелізм у завданнях та цілях діяльності й конфліктність у взаємовідносинах.

    Згадані прогалини в правоохоронній системі держави необхідно усунути, прийнявши спеціальний закон України «Про правоохоронну діяльність», де визначити правоохоронну функцію держави, поняття та перелік правоохоронних органів, цілі й завдання їхньої діяльності.