Теоретичне та історичне обґрунтування принципу розподілу влад

Отже, законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно зі ст.75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.

2.2.Виконавча гілка влади

Термін "виконавча влада" отримав широке висвітлення в юридичній літературі. Так, автори сучасного російського видання "Федерализм. Знцыклопедический  словарь" вказують, що виконавча влада — одна з гілок єдиної державної влади, функціонування якої можливе при реалізації принципу поділу влади. На неї покладається виконання законів, що приймаються законодавчою гілкою — парламентом. Виконавча влада самостійна і незалежна від інших гілок влади при здійсненні покладених на неї законом повноважень, іншими словами, в межах компетенції, закріпленої в Конституції та законах. Основна функція виконавчої влади полягає у здійсненні управлінської, організаційної діяльності, спрямованої на виконання правових актів, прийнятих або безпосередньо народом, або його представницькими (законодавчими) органами. Саме така функція становить сутність усієї діяльності виконавчої гілки влади, характер повноважень її органів визначає підзаконність всіх рішень цієї влади [20, с. 50-52].

Виконавча влада відіграє суттєву роль у системі стримувань і противаг, оскільки вона здійснює владно-політичні та владно-управлінські функції, у відповідній сфері забезпечує реалізацію прийнятих законів і рішень на території всієї країни.

Більшість дослідників вказує, що при розгляді взаємозв'язку державного управління і виконавчої влади необхідно виходити з безпосередньої єдності управлінської діяльності та виконавчої влади держави. Змістовні ознаки державного управління як процесу здійснення виконавчої влади уособлюються в самому характері цієї влади.

Кажучи про межі діяльності виконавчої влади, слід зазначити, що її структури охоплюють практично всі сфери життя: економічну, соціальну сферу, науку, освіту, культуру, охорону здоров'я, дотримання безпеки й громадського порядку, організацію оборони, зовнішніх відносин тощо.

Обсяги й характер діяльності виконавчої влади вимагають відповідного ресурсного забезпечення. Звідси — нагромадження і використання величезних джерел: правових, соціальних, фінансових, економічних, технічних, інформаційних, організаційних та ідеологічних. Для задоволення соціальних потреб виконавча влада може використовувати на підставі закону наявні ресурси й контингенти людей на всій території держави.

Необхідно зауважити, що авторитет усієї державної влади великою мірою залежить від ефективності функціонування її виконавчої гілки, покликаної здійснювати верховне врядування у суспільстві, управління суспільними справами, забезпечувати виконання постанов законодавчої гілки і дотримання законів, формувати й проводити загальну політику держави та окремих її підрозділів, керувати процесами життєдіяльності суспільства.

Механізм виконавчої влади - це відносно розгалужена система державних органів, що функціонують на центральному та місцевому рівнях. Основними елементами цієї системи, як правило, є глава держави й уряд, характер взаємодії яких, а також взаємодії з парламентом визначає особливості форми правління в тій чи іншій країні.

Відповідно до вищевикладеного, виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Згідно з розділом VI Конституції України органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (вищий орган у системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).

3. Судова гілка влади

Поряд із законодавчою і виконавчою, судова влада є однією із самостійних та рівнозначних гілок державної влади, призначення якої — забезпечення надійного захисту прав і свобод громадян, гарантування законності, демократії, справедливості, громадянського миру та злагоди. Вона функціонує в рамках закону й у суворій відповідності до нього, що гарантує її незалежність від інших владних структур. Зазначаючи, що в демократичній країні основою діяльності суду має бути здійснення правосуддя, автор розкриває і інші функції: розв'язання конфліктів, що виникають у суспільстві, стримування законодавчої і виконавчої гілок влади шляхом здійснення правового контролю за їх діяльністю, контрольно-арбітражна та інші функції.

Особливе місце в судовій системі займає конституційне правосуддя в юридичній науці триває дискусія про місце і роль Конституційного Суду як органу конституційного контролю в державновладній системі. Так, В. Чіркін пропонує не включати цей суд до судової гілки влади, а віднести його до спеціальної гілки — контрольної [24, с. 124]. Такі погляди висловлюють і деякі українські автори .

Більшість авторів дотримується іншої точки зору. Так, Г. О. Мурашин вказує, що Конституційний Суд не є ні наглядовим, ні контрольним органом юрисдикційним, судовим органом. Його основне соціальне призначення — забезпечувати захист і верховенство Конституції, бути її гарантом, правовим судом над нормативними юридичними актами [25, с. 38]. Тож не випадково у VIII розділі Конституції України під назвою "Правосуддя" констатується здійснення судочинства Конституційним Судом. З цього випливає, що Конституційний Суд входить до судової системи. Не суперечить цьому і класичне розуміння суду як спеціального органу для вирішення спорів. Конституційні та інші суди утворюють самостійну гілку державної влади — незалежну судову владу. Визнання того, що органом охорони Конституції є саме суд, надає судовій владі необхідних повноважень, які роблять її реальним елементом у системі противаг і стримуючих начал, конче потрібних у правовій державі й   заради яких встановлюється принцип поділу влади.

Я вважаю що, функція судового контролю як у формі конституційного судового контролю (конституційне правосуддя, конституційна юстиція), так і у формі адміністративного судового контролю (адміністративна юстиція) є невід'ємною складовою частиною судової влади. Якраз повноваження судового конституційного та адміністративного контролю (правосуддя) надають судові властивостей самостійної гілки державної влади, спроможної брати участь у реалізації демократичної концепції державного устрою на підставі принципу поділу влади. У противному разі роль суду девальвується, зводиться до другорядної, суд визначається лише як один з багатьох державних органів (поряд з прокуратурою, різними комісіями з трудових та соціальних спорів), які вирішують правові конфлікти тільки між громадянами та їх об'єднаннями. Конфлікти між гілками влади або органами, що їх представляють, передаються в цьому разі у віддання так званої "контрольної влади", яка замінює "судову" в числі "рівних серед перших", що призводить до падіння авторитету суду в суспільстві і врешті-решт до неможливості ефективного виконання ним своїх завдань.

Законодавча і виконавча гілки влади створюють необхідні умови для функціонування судової гілки влади. Законодавець шляхом прийняття законів визначає судову систему і принципи її діяльності, компетенцію судових органів, статус судів, порядок розгляду ними справ та ін. Виконавча гілка здійснює підготовку кадрів, організує матеріально-технічне забезпечення діяльності судів. Однак жодна з гілок влади не повинна втручатися в сферу здійснення правосуддя та здійснення інших функцій судової влади. Судова влада є повноцінною гілкою державної влади і має необхідні її ознаки. Рішення, що приймаються нею в рамках її компетенції, як уже зазначалося, обов'язкові для всіх державних органів, посадових осіб та громадян. Судові органи вирішують питання про застосування різноманітних видів державного примусу, в тому числі й найжорсткіших — довічне позбавлення волі і т.д. Можна схарактеризувати судову владу як форму соціального регулювання у відповідній сфері суспільних відносин. Судова влада має універсальний характер, адже вона вирішує не тільки приватно-правові спори та конфлікти, а й суперечності публічного характеру

На відміну від законодавчої та виконавчої гілок влади, статус і зміст яких визначається шляхом детального закріплення в конституційних текстах їх структури та компетенції, статус судової влади розкривається також шляхом формулювання принципів її здійснення і лише деякі основні закони містять опис структури чи компетенції судових установ. Детальнішу регламентацію ці питання знаходять у процесуальному законодавстві.

1948 року з'явився перший  в історії міжнародно-правовий  документ, що містить конституційно-правові  принципи правосуддя. Це Загальна  декларація прав людини. Її основні  принципи були розвинуті й  доповнені Пактом про громадянські  та політичні права 1966 року і  Підсумковим документом Віденської  зустрічі 1989 року.

Переліки принципів організації та діяльності судової влади, включених до окремих конституційних текстів, різноманітні за своїм змістом і обсягом, однак, на думку дослідників, можна виділити кілька найважливіших принципів, закріплених практично всіма сучасними конституціями, як-от:

— проголошення незалежності судової гілки влади (суду, суддів) і створення відповідних конституційних гарантій незалежності;

— здійснення  правосуддя тільки  відповідними   (законними, ординарними) суддями та судами;

— наявність конституційної заборони й утворення надзвичайних чи особливих судів;

— публічність (гласність, відкритість, доступність) судових слухань;

— вмотивованість судових дій (включаючи рішення).

Розкриваючи правове становище й принципи діяльності органів

конституційного правосуддя, слід зазначити, що в науці дискусійним є питання про особливості тлумачення законів Конституційним Судом. Адже парламент як орган, що приймає закони, може, як ніхто інший, адекватно розтлумачити норми закону. Разом з тим питання про конституційність закону, відповідність його принципам верховенства права має належати незалежному від парламенту органу — Конституційному Суду. Для посилення авторитету органу конституційного правосуддя необхідне підвищення значущості прийняття власних рішень, усунення їх половинчастості.

Додатковими гарантіями незалежності судової влади також є наявність демократичної процедури формування суддівського корпусу, що звільняє суддів від тиску й залежності від різних гілок влади, конституційний принцип недоторканності судів та ін.

Отже, судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).

2.4.Глава держави

Розглядаючи компетенцію глави держави, слід зазначити, що зосередження державного врядування в одних руках, з одного боку, сприяє гнучкому й оперативному ухваленню рішень та їх здійсненню, а з іншого — криє в собі загрозу виникнення авторитарних тенденцій особистого панування. Так, дослідники державно-правового досвіду Росії наголошують, що система поділу та взаємодії гілок влади в ній носить у цілому асиметричний і незбалансований характер — з явним перекосом на користь повноважень президента та його провідної ролі у вирішенні державних справ, з очевидними слабкостями інших гілок влади порівняно з президентською владою. З характеру та конституційного змісту повноважень президента й уряду випливає, що президентська влада включає в себе не тільки виняткові прерогативи президента, а й весь комплекс вирішальних повноважень виконавчої влади. Існують суперечності в системі поділу влади, що ведуть до дублювання і паралелізму в діяльності уряду та президентських структур (адміністрація президента , Рада безпеки тощо) [21, с. 381].

Уряд є найважливішим елементом механізму виконавчої влади, своєрідною верхівкою системи виконавчої влади і одним з вищих органів держави.

За Конституцією, вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом вбачається у тому, що саме Президент України вносить за пропозицією коаліцій депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст.83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України, Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після отримання такої пропозиції [1, с.19] , а за поданням прем'єр-міністра Верховна Рада України призначає членів Кабінету Міністрів, а вже Кабмін призначає керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах. Крім того, до повноважень Президента належать утворення, реорганізація і ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Ці заходи Президент здійснює за поданням прем'єр-міністра. При цьому він може діяти лише в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання органів виконавчої влади.

Ці та інші повноваження Президента щодо діяльності виконавчої влади, на думку В. Б. Авер'янова, свідчать про наявність дуалізму виконавчої влади на рівні її вищих суб'єктів, тобто певної роздвоєності повноважень цієї гілки влади між Президентом України і Кабінетом Міністрів [22, с. ЗО].