Теоретичне та історичне обґрунтування принципу розподілу влад

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Говорячи про актуальність теми принципу поділу державної влади, слід зазначити, що ця тема не є новою в дослідженні, питанням розподілу влади захоплювались ще з античних часів, але наразі в розбудові демократичної держави - України вважаю за необхідне ще раз окреслити основні проблемні аспекти та запропонувати вдосконалення всієї влади країни. Актуальність даної теми обумовлюється тим значенням, яке надається розподілу влад у забезпеченні реформування українського суспільства і держави. Розподіл влади - важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави України, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загальнолюдської культури. В його основу покладено концепції державної влади.

Метою даної курсової роботи є дослідження та вивчення принципу розподілу влади в конституційній системі України, а також окремих державних органів як складову принципу розподілу влади, їх функції, взаємодію між собою, систему «стримувань і противаг», на прикладі Української моделі державотворення.

В ході даного дослідження необхідно вирішити наступні завдання: теоретичне та історичне обґрунтування принципу розподілу   влад, загальні засади, організація та реалізація державної влади, система державного законодавчого, виконавчого, судового органів, принципи та основні засади їх діяльності і взаємодії між собою; шляхи вдосконалення інституту розподілу влади, внесення змін до чинного законодавства та вдосконалення правової бази України, проведення конституційної реформи та внесення змін до Основного закону.

Об'єктом курсової роботи є принцип розподілу державної влади в сучасних умовах.

Предметом дослідження є реалізація в Конституції принципу розподілу державної влади Україні.

Теоретичну і методологічну основу роботи складають наукові дослідження у галузі теорії держави і права, історії держави і права, конституційного права зарубіжних країн та конституційного права України.

       Дана  курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, висновку та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Теоретичне та історичне обґрунтування принципу розподілу влад

Теоретичні засади вивчення проблеми поділу влади були закладені ще античними мислителями Платоном, Арістотелем та іншими авторами. Вони підкреслювали необхідність поділу праці між окремими станами суспільства, функціонування різних державних органів, важливість розмежування їхніх функцій і повноважень. Так, за Арістотелем, держава є складним політичним цілим, єдністю у множині, яка складається із специфічно різних, неподібних частин. По-перше, це "законорадчий" орган (народні збори), у здійсненні функцій якого повинні брати участь цивільні громадяни. Другий елемент — адміністративний, або урядовий, в особі магістратури, наділений повноваженнями наказувати. По-третє - це судові органи, які здійснюють правосуддя [2, с. 154].

Основоположним елементом у державі, на думку Арістотеля, є орган "законорадчий". Закон має панувати над усіма, підкреслював він [2, с. 156). Звідси виходить, що орган урядовий (управління) має бути підзаконним. Жоден декрет, виданий магістратами (правителями) не може мати загального характеру і повинен лише деталізувати питання, врегульовані законом. Разом з тим з багатьох важливих питань управління магістратури повинні мати вирішальний голос, а народні збори — лише дорадчий. Обов'язковою умовою організації судових органів Арістотель вважав вибори суддів з усіх громадян і суворе визначення окремих видів суду залежно від характеру справ, що розглядаються.

У такій організації державної влади на основі поділу праці Арістотель вбачав засіб "правильної", більш завершеної праці всіх органів держави.

Надалі розвивалися дві основні, альтернативні стосовно одна одної, доктрини поділу влади: доктрина потрійного поділу влади, згідно з якою законодавча, виконавча і судова влади повинні взаємно доповнювати, стримувати й контролювати одна одну; доктрина єдиної влади, за якою мандат на здійснення тих чи інших функцій дає представницька влада, тобто виконавча й судова влади діють лише від імені влади, не будучи її суб'єктами. В сучасних розвинутих країнах перевага надається першій доктрині, її було сформульовано в працях Дж. Локка та Ш. Л. Монтеск'є.

Враховуючи об'єктивні потреби в поділі праці з управління державою, Локк розрізняє три влади: законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Таку класифікацію він приводить відповідно до специфіки здійснюваних ними функцій — створення законів для загального блага, їх виконання і ведення стосунків з іншими державами. Законодавча влада як вираження волі народу повинна, за Локком, бути відокремленою від інших і віддана в руки виборному представницькому органу — парламенту. Хоч виконавча й союзна влади, за словами Локка, є різними за змістом, ці влади важко поділити між різними органами, бо неузгодженість дій могла б призвести до безладу та загибелі держави. Виходячи з нього, Локк віддає обидві влади одній особі — монархові, якому належать повноваження з охорони "загального блага" у невідкладних випадках. Однак, наголошує філософ, монарх не повинен зловживати своєю владою, оскільки вона правомірна лише в разі використання в загальних інтересах. Судову владу Локк не визначає як окрему, а вважає її складовим елементом виконавчої влади, підкреслюючи при цьому, що в здійсненні правосуддя має брати участь народ.

Завдяки "правильній" організації державної влади Локк прагнув сконструювати складний політичний механізм, здатний "урівноважити владу уряду, вклавши окремі ЇЇ частини в різні руки", а саме — поділити її між парламентом і королем [3,с.62].

Монтеск'є проголошує поділ влади не просто як технічний розподіл функцій між державними органами, а саме як поділ володарювання між різними соціально-політичними силами, що боролися в умовах тодішньої Франції за панування. Політична свобода, на думку автора трактату "Про дух законів", має місце лише за умов поміркованого правління, її нема ні в аристократії, де вся влада належить одній знаті, ні в демократії, де панує народ. Щоб унеможливити зловживання владою, необхідно встановити такий порядок, при якому законодавча, виконавча і судова влади були б поділені й могли взаємно стримувати одна одну. "Якщо влада законодавча і виконавча поєднуватимуться в одній особі або установі, то свободи не буде, бо треба остерігатися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для їх тиранічного застосування. Не буде свободи і в тому разі, коли судова влада не відокремлена від влад законодавчої та виконавчої. Якщо вона поєднана Із законодавчою владою, то життю і свободі громадян загрожуватиме сваволя, оскільки суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднуватиметься із виконавчою, то суддя зможе стати пригноблювачем. Усе загинуло б, якби в одній особі чи установі, що складається із сановників за походженням із дворян або з простих людей, поєднувались ці три влади: влада створювати закони, влада приводити в дію постанови загальнодержавного характеру і влада судити злочини або позови приватних осіб" [4, с. 290]. Таку загрозу Монтеск'є вбачає у державному устрої Венеціанської республіки: хоч там "Велика рада має законодавчу владу, прегардія — виконавчу, а кварантії — судову, але погано, що всі ці різні трибунали складаються з посадових осіб одного й того ж  стану, тому є, по суті, тією самою владою" [4, с. 291].

Інший французький філософ Ж.-Ж. Руссо тлумачив принцип поділу влади із соціологічних позицій. Він обґрунтовував і захищав принцип народного суверенітету, стверджував, що влада повинна належати народові, а формою її здійснення мають стати народні збори. Народ як суверен, як носій і виразник загальної волі, за Руссо, "може бути представлений тільки самим собою. Передаватися може влада, але аж ніяк не воля" [5, с. 169].Руссо нізащо не допускає незалежності уряду від народу-законодавця, навпаки, народ має право не тільки змінити уряд, форму правління, а й взагалі розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Що ж до судової влади, то Руссо не приділяє їй значної уваги, але підкреслює її неухильну пов'язаність законами і в той же час необхідну організаційну самостійність відносно законодавця та уряду.

Принцип поділу влади набув подальшого розвитку в Конституції США 1787 р., а потім у конституційних актах Великої Французької революції. В них знайшли своє відображення обидва підходи: організаційно-правовий (про гілки влади) й соціологічний (про владу народу). Таким чином, одночасно проголошувалися влада народу, його суверенітет і встановлювалася система державних органів з поділом їхніх повноважень та системою стримувань і противаг.

Доктрина поділу влади віддзеркалилась у працях 1. Канта й Г. В. Ф. Гегеля. Слідом за Монтеск'є Кант зазначає, що кожна держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки "суверенній колективній волі народу"), виконавчу (сконцентровану в руках законного правителя і підпорядковану законодавчій — верховній владі), судову (що призначається владою виконавчою). На думку Канта, всі три влади виражають об'єднану волю народу, але згідно із специфікою функцій кожної з них організаційно поділяються для запобігання деспотизму. Жодна з влад не може взяти на себе функцію іншої, але й діяти відокремлено вони теж не можуть. Тому влади повинні взаємодоповнювати одна одну, зберігаючи необхідний зв'язок та узгодженість для загального добробуту держави [6, с. 234— 237).

Гегель, кий зробив значний творчий внесок в розробку ідеї співвідношення суверенітету і поділу влади, відзначає існування поділу праці в урядовій діяльності. Однак, на його, думку, якщо в процесі організації державної влади її гілки розглядатимуться як такі, що функціонують абсолютно самостійно, то буде порушено цілісну природу влади як об'єктивного явища, її суверенітет. Тоді на практиці різні гілки влади вступлять у боротьбу між собою, розхитуючи єдність влади, що врешті-решт вимагатиме застосування сили, за допомогою якої і буде встановлено належну єдність. Крім того, підхід до державної влади як до абсолютно самостійних, окремих структур влади стосовно одна одної породжує ворожість, страх кожної з них перед іншою [7, с. 309—311]. ЦІ слова підтверджуються прикладами з новітньої історії. Так, у жовтні 1993 року в Росії жорстке протистояння між законодавчою і виконавчою владами з метою відновлення єдності влади призвело до збройних акцій, використання танків і слецпідрозділів армії.

Багато сучасних політологів і правознавців підкреслюють необхідність розгляду державної влади як цілісного феномена, поділеного і в той же час взаємопов'язаного в структурнофункціональному відношенні організаційно-правовим механізмом "стримування та противаг".

Так, німецький філософ і політолог Р. Дарендорф зазначає, що поділ влади — це розмежування функцій єдиної державної влади, розмежування компетенцій між відповідними державними органами, забезпечення їх балансу і взаємного стримування" .

Поділ влади знайшов своє відображення і в політико-правовій думці України. Ознаки поділу влади, спроби її обмеження можна простежити ще в державному механізмі Київської Русі. Подальший розвиток цього принципу спостерігається у працях українських мислителів XVII—ХУШ ст., зокрема в "Пактах і конституції законів та вільностей Війська Запорізького", складених гетьманом П. Орликом 1710 року, одній з перших тогочасних писаних конституцій. Цей документ проголошував відмову від абсолютної влади гетьмана, обмеження його повноважень Генеральною радою та козацькою старшиною, відокремлення судової влади, поділ функцій між державними органами.

Вагомий внесок у процес формування принципу поділу влади зробили М.  Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко та інші. Так М. Драгоманов у проекті "Вільної Спілки" передбачав три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову й обстоював необхідність їх здійснення різними органами. ідеї, викладені М. Грушевським та В. Винниченком, були покладені в основу Конституції УНР, прийнятої 29 квітня 1918 року. Цей документ був спрямований на здійснення принципу народовладдя, закріплював ідею поділу влади.

Принцип поділу влади знайшов своє втілення у програмних документах політичних партій, Конституції та деклараціях незалежної України. В сучасних умовах розбудови української державності, проголошення поділу влади в Конституції України значно активі­увалися наукові розробки з цієї проблеми, посилились творчі зв'язки в її дослідженні вчених-правознавців, соціологів, політологів, істориків тощо.

Як уже зазначалося, на суперечності в теорії поділу влади вказвав ще Гегель: з одного боку, влади повинні бути незалежними, а з іншого — ці влади мусять обмежувати одна одну, що заперечує їх незалежність, внаслідок чого знищується єдність держави.

Ідея єдності влади неоднозначна. Вона має три аспекти, як-от: соціальна єдність влади, що випливає з єдності природи домінуючих суспільств і соціальних груп; єдність принципових цілей і напрямів діяльності всіх органів держави, зумовлена необхідністю узгодженого управління суспільством, без чого воно може втягтися у стан анархії та розпаду; організаційно-правова єдність, коли відкидається поділ влади, а органами державної влади визнається тільки певний вид органів.

Остання ідея має в цілому авторитарний характер, і в разі її здійснення веде до широкого застосування примусу, а іноді й диктаторських заходів.

Однак, необхідно зазначити, що прагнення до соціальної єдності влади   може   прислужитися   пошукам   консенсусу  та   злагоди   в суспільстві, коли влада стає певною "рівнодіючою" сил і тенденцій, які змагаються в умовах плюралістичної демократії.

Державна влада єдина, бо дві суверенні влади не можуть одночасно функціонувати в одній державі, а якщо вони намагаються діяти як такі, то одна з них має зійти нанівець. Як зазначав П. І. Новгородцев , верховна влада — єдина і неподільна в тому сенсі, що вона за будь-яких обставин не може допустити іншої влади, яка б стояла над нею або поряд з нею[8, с. 67]. Інакше влада втрачає суверенітет як одну з головних її ознак. Єдність і верховенство державної влади забезпечують політичну стабільність.

Багатоаспектність та багатофункціональність державної влади зумовлюють її структурування, яке включає внутрішній устрій, порядок розташування складових структур, компонентів, принципи організації і функціонування. В цьому контексті необхідно розглядати функціональний поділ влади на різні гілки, в яких реалізуються зміст і завдання державної влади. Такими гілками є законодавча, виконавча і судова. Необхідно відзначити, що функціональна сторона органів державної влади детермінована їхньою змістовною стороною, безпосередньо їхніми цілями і завданнями. Тому особливістю такої класифікації є те, що вона відображає механізм реалізації державної влади, і кожна з названих функцій влади здійснюється, як правило, сукупністю державних органів, які належать до певної гілки влади.